Світ у пошуках нових моделей розвитку

Друга світова війна не відразу підвела риску під старим світом, від якого треба було відмовитися. Такі можливості ще тільки належало відкрити. Цей розділ оповідає про те, як було влаштовано світ у 1950-1970-х роках. Але це не була застигла конфігурація. У ній виникали нові ідеї та проходили апробацію нові суспільні форми, які згодом (на зламі 1980-1990-х років) знову забезпечили докорінні перетворення у світі. Пошуки нових моделей розвитку світу відбувалися в кількох взаємопов’язаних площинах: а) творення нового чуття європейської єдності, яке спершу відбувалося як кампанія за реформу міжнародних відносин з позицій моралі, а згодом – як розвиток економічної кооперації; б) віднайдення способів утримання миру в умовах двох світових політичних полюсів (між СРСР і США) та наявності ядерної зброї; в) досягнення трансатлантичної єдності, позаяк Німеччину було переможено й поділено, а Франція та Велика Британія більше не займали центральне становище у світовій політиці, американська економічна потуга витіснила їх на узбіччя; г) творення постіндустріального суспільства, тобто соціальної системи, у якій замість сфери матеріального промислового й сільськогосподарського виробництва під впливом науково-технічного прогресу головною ставала сфера інформаційного обміну та надання різноманітних послуг; д) віднайдення місця для країн «третього світу», які не приєдналися до якогось одного блоку й кількість яких стрімко зростала в результаті деколонізації.

ПРАЦЮЄМО ТВОРЧО

1. Напишіть есе, у якому відобразіть історію своєї родини (або одного з її представників) на тлі історичних подій 1950-1970-х років. Розпитайте рідних і близьких про те, якими вони жили тоді турботами, як бачили і що знали про світ.

2. Підготуйте історичну довідку / презентацію про зміни, які відбулися у світі в 1950-1970-х роках у сфері комунікації. Висловте припущення, які можливості ці зміни відкривали і як впливали на світогляд людини.

3. Зберіть відомості, які могли б у різний спосіб показати, якими були мрії людей на різних континентах, а насамперед у Європі в 1950-1970-х роках. Як вони бачили осяжне майбутнє? Які з цих передбачень справдилися, а які – ні?

Вторгнення радянських військ у Чехословаччину. Братислава. Серпень 1968 р. Фото Л. Беліка

§ 9. «Холодна війна» і посилення консервативних тенденцій у США і СРСР

1. «Холодна війна». Гонка озброєнь

Розпочата в другій половині 1940-х років «холодна війна» початково охопила тільки євроатлантичний простір. Вона характеризувалася розподілом сфер впливу в Європі між США і СРСР. Однак згодом «холодна війна» вийшла за межі євроатлантичної політики й набула світового характеру. Особливе місце в радянсько-американському суперництві мали азійський і близькосхідний компоненти. Вступ СРСР у війну з Японією пришвидшив завершення Другої світової війни, але водночас відкрив для Кремля безпосередній доступ до керівництва комуністичними рухами в регіоні, насамперед у Китаї та Кореї. У 1949 р. китайські комуністи на чолі з Мао Цзедуном увійшли до Пекіна, потіснивши прихильників Чан Кайші, давнього американського союзника. Так до «залізної завіси» в Європі додалася «бамбукова завіса» на Далекому Сході. На Близькому Сході головним джерелом напруги стали арабо-ізраїльські відносини. Напруга зростала, і жодна сторона й гадки не мала про можливість поразки.

З політичними ритмами «холодної війни» взаємодіяв, хоч і з невеликим відставанням, розвиток озброєнь. Майже до кінця 1950-х років США мали перевагу завдяки не тільки могутньому ядерному арсеналу, а й засобам повітряної доставки боєзарядів. Було винайдено міжконтинентальні балістичні ракети, які тільки посилили загрозу блискавичного ядерного удару на всій земній кулі. Незалежні ядерні арсенали, крім США і СРСР, у той час сформували також Велика Британія і Франція. «Холодна війна» сягнула кульмінації на зламі 1950-1960-х років, коли СРСР надолужив технологічне відставання в галузі озброєнь. Наглядно це було продемонстровано спочатку запуском першого штучного супутника Землі (1957 р.). Згодом було підтверджено й ефективність радянських ракет, коли над Уралом збили американський висотний літак-розвідник (1960 р.). Однак, у міру того як розгорталася гонка озброєнь, яка поширилася на космос, зникало розуміння, у чому саме полягає справжня військова перевага.

Глобалізація «холодної війни» сталася протягом 1950-х років. У геополітичному аспекті ця війна стала природним наслідком конфронтації, що зіткнула одну державу, яка домінувала над суходільним масивом Євразії, з іншою, яка могла послати свої суходільні, морські та повітряні сили в усі частини світу. У своєму політичному, економічному та ідеологічному аспектах війна відбивала суперництво одного блоку, що мав претензії на світовий патронаж над комуністичними революціями, з іншим блоком, що обстоював демократію, капіталізм і свободу торгівлі. «Холодну війну» живив тодішній процес деколонізації, який залишив по собі низку нестабільних постколоніальних держав, відкритих для війн, що їх провадили ставленики обох сторін; подекуди, як-от у багатих на нафту країнах Близького Сходу, неоціненні ресурси становили нездоланну спокусу.

Дейвіс Н. Європа: Історія / пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. Київ, 2000. С. 1147.

Гонка озброєнь – процес прискореного накопичення запасів зброї та військової техніки, їхнє вдосконалення на базі мілітаризованої економіки й широкого використання з військовою метою досягнень науково-технічної революції, якісне й кількісне суперництво у військовій силі між супротивними державами.

• Спираючись на додаткові джерела інформації, обґрунтуйте (або спростуйте) твердження про загрози, які несла гонка озброєнь для планети й сталого розвитку людства.

2. Локальні війни та міжнародні військово-політичні кризи. Джон Кеннеді

Проявом «холодної війни» були локальні війни. Суперництво СРСР і США втягнуло в конфлікти азійські, латиноамериканські й африканські країни. Згодом деякі з них намагалися жити за рахунок «безкорисливої братерської допомоги», яку отримували від тієї чи іншої наддержави залежно від ідеологічних орієнтирів. Країни «третього світу» (тобто країни, що розвивалися й економічно відставали від індустріальних західних держав і конкурентного радянського блоку) перетворилися на поле битви між Сходом і Заходом. Саме там, на думку світових лідерів, мала вирішитися доля майбутнього – соціалізм чи демократія. Найбільш небезпечними локальними конфліктами стали в’єтнамська війна 1957-1973 рр. за участі США (від 1964 р.) та афганська авантюра СРСР 1979-1989 рр., де у воєнних діях безпосередньо брали участь збройні сили великих держав. Разом з тим після корейської війни 1950-1953 рр. обидві наддержави уникали прямого зіткнення, проте намагалися розширити зони впливу й отримати територіальні переваги в різних частинах світу, особливо на Близькому Сході та в Африці. У радянсько-американській конфронтації місце збройних конфліктів на деякий час займали дипломатичні кризи, їх використовували як засіб попередження збройних конфліктів. У цьому сенсі дипломатичні кризи відігравали доволі конструктивну роль у міжнародних відносинах.

В’єтнамські діти. 1954 р.

• Розгляньте картину П. Пікассо «Убивства в Кореї» (1951 р.). З’ясуйте обставини її створення та схарактеризуйте творчий задум художника.

Першим великим збройним конфліктом атомної ери стала корейська війна 1950—1953 рр. – війна між Північною та Південною Кореєю за участі США (під прапором ООН), СРСР і КНР. У 1945 р. після капітуляції Японії й за угодою союзників на території Кореї було встановлено військову адміністрацію: на південь від 38-ї паралелі – американську, на північ – радянську. Після невдалих спроб домовитися про формування національного уряду об’єднаної Кореї в 1948 р. було створено дві держави: Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР) і Республіку Корея. Війна розпочалася зі збройного нападу КНДР на Республіку Корея. Жертвами війни (тільки загиблими) стали близько 120 тис. солдатів і офіцерів військ ООН (у тому числі 70 тис. південнокорейських військовиків) і 1,5 млн бійців північнокорейської армії та китайських військових формувань. СРСР надавав військово-повітряну підтримку армії КНДР. Завершилася війна на тих позиціях, з яких розпочиналася: відповідно до умов перемир’я між корейськими державами встановлено 4-кілометрову демілітаризовану зону (приблизно по 38-й паралелі). Це розділення на дві корейські держави (зі столицями у Пхеньяні й Сеулі) з антагоністичними політичними режимами існує дотепер.

Корейські діти. 1950-1953 рр.

Не менше джерело напруги виникло в Індокитаї. Війна в’єтнамців проти французької колоніальної адміністрації за незалежність у 1945-1954 рр., яку називають Першою індокитайською війною, закінчилася розділенням В’єтнаму на дві держави: Демократичну Республіку В’єтнам (столиця Ханой) на півночі та Республіку В’єтнам (столиця Сайгон) на півдні. Зазвичай ці держави називали Північним і Південним В’єтнамом. Збройний конфлікт між в’єтнамськими державами називають Другою індокитайською війною 1957—1973 рр. На боці Північного В’єтнаму виступали СРСР і КНР, а Південний В’єтнам підтримували США. Ситуація ускладнилася тим, що на півдні ще розгорнувся прокомуністичний партизанський рух, так званий В’єтконг (в’єтнамські комуністи), який отримував військову допомогу від ханойського уряду. У 1964 р., після Нанкінського інциденту, коли американський корабель-розвідник потрапив під атаку північнов’єтнамських торпедних катерів, розпочалася повномасштабна участь США у війні. Радянський Союз брав участь у ній на боці Північного В’єтнаму, якому постачав військову техніку (насамперед літаки й зенітно-ракетні комплекси), надсилав військових радників та інструкторів.

Білий дім, щоби приховати негативні факти про війну, зокрема вбивство цивільного населення, використовував політику мінімальної відвертості. Але з часом таке дозування інформації зруйнувало довіру американців до влади. Вони бачили тисячі поранених і покалічених ветеранів. Відтак виник і зростав антивоєнний рух. Формальним завершенням в’єтнамської війни стала Паризька угода 1973 р., яку підписали держсекретар США Генрі А. Кіссінджер, міністри закордонних справ Республіки В’єтнам, Демократичної Республіки В’єтнам і представник Тимчасового революційного уряду Південного В’єтнаму (В’єтконгу). Під час в’єтнамської війни американська армія втратила вбитими і померлими від ран понад 46 тис. осіб, збройні сили Південного В’єтнаму – 196 тис., а В’єтконгу й Північного В’єтнаму – близько 900 тис. Виведення американських військ не принесло бажаного миру. Ще кілька років точилися бойові дії всередині В’єтнаму, аж поки комуністичні війська не здобули Сайгон. У 1976 р. було проголошено створення єдиної Соціалістичної Республіки В’єтнам.

У середині 1950-х років інтереси великих держав зіткнулися на Близькому Сході. Цей регіон приваблював покладами дешевої нафти й вигідним стратегічним розташуванням. Загострення ситуації зумовили політичні події: революція 1952 р. в Єгипті, націоналізація урядом Гамаль Абдель Насера Суецького каналу в 1956 р. і, як відповідь, британсько-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту. Прорадянський курс насерівського Єгипту, зміна політичного режиму в Іраку (1958 р.) стурбували керівництво західних держав. У Ліван та Йорданію ввели британсько-американські війська, відповідно до оприлюдненої в 1957 р. доктрини Ейзенхауера. Ця доктрина виходила з політики «стримування комунізму» та керувалася ідеєю політичного вакууму на Близькому Сході, що з’явився там унаслідок ослаблення позицій Великої Британії та Франції. А тому США брали на себе зобов’язання підтримувати на Близькому Сході всі антикомуністичні сили й уряди. Арабський світ розколовся на прихильників прорадянської та прозахідної орієнтації.

Фокусом протистоянь на Близькому Сході став арабо-ізраїльський конфлікт. Тут у вузол суперечностей сплелися ворожість арабського світу до створеної в 1948 р. на основі рішення ООН Держави Ізраїль, яку підтримали США, та ізраїльська політика блокування державотворчих процесів у палестинських арабів, на боці яких виступив СРСР. Війна, до якої арабські країни змусили Ізраїль у червні 1967 р. (увійшла в історію як Шестиденна війна) закінчилася для Сирії, Йорданії та Єгипту поразкою і значними територіальними втратами – Синайського півострова, Голанських висот, Західного берегу Йордану. Війна зав’язала ще тугіший вузол суперечностей. Невдалою для арабів стала й війна Судного дня 1973 р. Після цих кривавих воєн було очевидним, що вирішити близькосхідні проблеми воєнним шляхом – ілюзія. Примирення і співіснування арабів та ізраїльтян лежать у площині мирних переговорів і політичних рішень.

Найперше наддержави суперничали за вплив на Єгипет. У 1970 р. президентом цієї країни став Анвар Садат. До того часу, як людина не нова в політиці, він розчарувався в прорадянській орієнтації Насера. Уважаючи допомогу СРСР у протистоянні з Ізраїлем недостатньою, Садат почав політичне зближення із США. Відносини Єгипту із СРСР погіршувалися – спочатку країна відмовилася від радянської військової допомоги, було вислано радянських радників. А визначальним поштовхом для зближення зі США й згоди на мирні переговори стала чергова поразка Єгипту у війні проти Ізраїлю, у яку Садат, керуючись бажанням реваншу за принизливу поразку в 1967 р., вплутався в 1973 р. (це була так звана війна Судного дня). У 1976 р. Єгипет денонсував угоду про дружбу із СРСР, а в 1978 р. на саміті в Кемп-Девіді під головуванням президента США Джиммі Картера Анвар Садат і Менахем Бегін, прем’єр-міністр Ізраїлю, домовилися про укладення миру, взаємне визнання і повернення Синайського півострова до складу Єгипту. Відповідну мирну угоду було підписано в 1979 р. Садат і Бегін отримали Нобелівську премію миру за «зруйнування психологічного бар’єру, що стояв на заваді цілому поколінню мешканців Близького Сходу досягти порозуміння і взаємних людських контактів».

По суті, за наявності ядерної зброї США й СРСР були змушені співуправляти кризами, щоб запобігти їхньому розвитку в небезпечний військовий конфлікт. Так, у 1961 р. хоча й було збудовано Берлінський мур (він мав стати на заваді втечам німців у Західний Берлін), усе ж вдалося уникнути збройної сутички. Найгострішою кризою часів «холодної війни» була Карибська криза 1962 р., яка стала останнім випадком прямого протистояння СРСР і США. Криза вибухнула після того, як СРСР розпочав розміщувати на Кубі ядерні ракети. Урешті-решт у жовтні 1962 р. збройні сили США і СРСР приведено в бойову готовність. Світ опинився на межі ядерної війни. Тільки завдяки кількаденним прямим переговорам (так званій гарячій лінії) між Джоном Кеннеді й Микитою Хрущовим конфлікт вдалося залагодити без застосування сили: СРСР погодився вивезти з Куби ракети, а США зобов’язалися зняти блокаду острова й вивезти ракети з Туреччини. Карибська криза змусила ядерні держави замислитися про загрозу нових озброєнь. Відтак у 1963 р. було підписано договір про заборону випробування ядерної зброї у трьох сферах – повітрі, під водою і в космосі.

Джон Фітцджеральд Кеннеді (1917-1963) – 35-й президент США (1961-1963 рр.). Освіту здобув у Гарвардському університеті (юридичні й політичні науки) та Лондонській економічній школі. Під час Другої світової війни служив в американських військово-морських силах. Як кандидат у президенти висунув програму реформ «Нові рубежі». Став наймолодшим президентом США (у 44 роки). Адміністрація Кеннеді започаткувала курс ліберальних реформ, спрямованих на стимулювання економічного зростання, забезпечення громадянських прав (передусім чорношкірих, національних меншин, жінок), поліпшення матеріального становища пересічних американців. У зовнішній політиці пріоритетами були зміцнення позицій США як лідера «вільного світу» і протидія поширенню комунізму. Не ухилявся від жорсткого протистояння з СРСР (під час Берлінської кризи 1961 р. і Карибської кризи 1962 р.), одночасно виступав за гнучку політику та діалог з радянським керівництвом. Убитий у Далласі.

Джон і Жаклін Кеннеді

• Схарактеризуйте локальні війни та міжнародні військово-політичні конфлікти в 1950-1970-х роках. Зберіть додаткову інформацію про їхній перебіг та наслідки.

3. Відлуння «холодної війни» у внутрішньополітичному житті держав Заходу та «соціалістичного табору»

У США відлунням «холодної війни» був маккартизм – політична кампанія в 1950-1954 рр., яка проводилася під знаком фанатичного антикомунізму. Її започаткував сенатор-республіканець Джозеф Р. Маккарті, який в одному з виступів заявив про десятки й навіть сотні комуністів і прихильників комуністичної ідеології в зовнішньополітичному відомстві США. Переконливих доказів не подав, але в атмосфері «холодної війни» країну охопив антикомуністичний психоз. Конгрес ухвалив спеціальні, а по суті дискримінаційні, закони: про внутрішню безпеку й обмеження імміграції. Розпочалися масові перевірки працівників на лояльність. Політична істерія боротьби з «червоною загрозою» торкнулася не тільки багатьох чиновників і політиків, насамперед діячів Демократичної партії, а й інтелектуалів, письменників, акторів, режисерів. «Полювання на відьом», тобто переслідування інакомислячих і опонентів, змусило емігрувати з країни, наприклад, Чарлі Чапліна – відомого британсько-американського кіноактора комедійного жанру. У «чорні списки» потрапили сотні організацій, профспілок, засобів масової інформації. І тільки тоді, коли Маккартні ініціював слухання представників самої республіканської адміністрації Д. Ейзенхауера, розпочав пошуки «підривної діяльності» в Сенаті, заговорив про комуністичне проникнення і шпигунство на користь СРСР у збройних силах, це викликало різку реакцію з боку Білого дому і Конгресу США. Діяльність Маккартні було засуджено й згорнуто.

Американський плакат

Антисемітизм – вороже ставлення до євреїв, яке обумовлене ненавистю до їхнього етнічного походження, культури або релігійних поглядів. Термін уперше вжив у середині ХІХ ст. австрійський і німецький учений Моріц Штайншнайдер у фразі «антисемітські забобони».

Ледве прихований антисемітизм у політиці Сталіна був спробою мобілізувати найнижчі соціальні інстинкти, щоб заглушити народжувану некеровану культуру і, зокрема, українську національну самосвідомість, надати останній примітивної антиєврейської спрямованості. Тоталітарний режим культивував ворожість до гуманізму, інтелігентності та інтелігенції, розраховуючи на ненависть малоосвічених кар’єристів, піднятих режимом із соціальних низів, до незрозумілих та ворожих їм здобутків культури. Антисемітизм, підозри щодо «прихованого єврейства» усіляких «розумників» якнайбільше пасували для цієї ідеології.

Попович М. Нарис історії культури України. Київ, 1999. С. 645-646.

У СРСР відлунням «холодної війни» стала кампанія боротьби з «космополітизмом», яка вилилася в антисемітизм. Термін «антисемітизм» у сучасному вжитку позначає всі антиєврейські висловлювання, упередження, погляди й дії, незалежно від того, якими чинниками (релігійними, расовими, соціальними чи іншими) вони мотивовані. Кульмінація сталінського антисемітизму припала на початок 1953 р. Вона тривала два місяці, до смерті диктатора. Під впливом «справи лікарів» (сфабрикованої кримінальної справи проти групи лікарів, переважно євреїв, звинувачених у змові й убивстві низки радянських лідерів), про яку було оголошено 13 січня, суспільство охопила антисемітська лихоманка. Протягом наступних шести тижнів практично щодня радянська преса піддавала сумніву лояльність і доброчесність єврейських громадян країни. Справа радянського антисемітизму опинилася на шпальтах західної преси. Сталін помер, але антисемітизм, посіяний Кремлем, пережив його.

Смерть Сталіна врятувала життя багатьом євреям, але не могла здолати страх перед відновленням репресій. Мрією багатьох була еміграція до Ізраїлю. Кількість заяв на виїзд зростала, а під впливом близькосхідних подій серед єврейського населення СРСР міцніли націоналістичні настрої. На підставі польсько-радянської угоди 1957 р. євреї з числа уродженців східних воєводств міжвоєнної Польщі й нові члени їхніх родин отримали можливість залишити СРСР. Репатріація євреїв України до Польщі здебільшого була першим кроком на їхньому шляху до Ізраїлю та інших країн, оскільки від 1956 р. польські громадяни єврейської національності мали право на еміграцію. Спроби радянської влади протидіяти емігрантським настроям успіху не мали. Кількість єврейського населення в УРСР упродовж 1959-1969 рр. зменшилася на 7,5 %, а протягом 1970-1978 рр. – на 18,4 %. Тоді головні зусилля радянської влади проти єврейства були спрямовані на обмеження релігійних свобод; руйнування традиційних цвинтарів; закриття синагог під претекстом «боротьби з релігійними забобонами»; публічні лекції з викриттям сіонізму, юдаїзму й критикою ізраїльської політики; показові процеси над групами євреїв, звинувачених у скоєнні «економічних злочинів»; заохочення асиміляції через мовний примус (частка євреїв, які вважали рідною мовою їдиш, зменшувалася) і провоковане обставинами радянської дійсності вимушене приховування частиною євреїв своєї національності. Метою цих заходів було сформувати образ внутрішнього ворога, створити враження, що єврейське населення загрожує громадській безпеці та надто чисельне.

Поступово єврейські проблеми в Радянському Союзі загалом і Українській РСР зокрема виходили за межі традиційної моноетнічності. 29 вересня 1966 р. у Києві відбувся мітинг з нагоди 25-ї річниці початку масових розстрілів у Бабиному Яру. Він зібрав кілька сотень учасників – євреїв і неєвреїв. На мітингу виступив Іван Дзюба – український літературознавець, громадський діяч. У його та інших виступах, поряд із закликами увічнити пам’ять загиблих, висловлювалося невдоволення тим, що на мітинг не прийшли офіційні представники, що нічого не робиться для спорудження пам’ятника в Бабиному Яру, що в країні процвітає антисемітизм, відсутні єврейські школи, театри, преса. Інформуючи ЦК КПУ про жалобний мітинг, один з партійних діячів відзначив, що захід «був організований єврейськими та українськими націоналістами з метою розпалювання націоналістичних тенденцій серед єврейського населення м. Києва».

В УРСР у повоєнні роки розгорталася боротьба з «буржуазним націоналізмом». Поняття «український буржуазний націоналізм» з’явилося в радянській Україні на початку 1920-х років – спочатку в директивних документах КП(б)У, а згодом в офіціозній публіцистиці та наукових дослідженнях. Під це гасло, яке виконувало суто ідеологічні функції і здебільшого просто використовувалося як політичне тавро, підганяли всі ідеологічні течії та політичні угруповання, які вважали конкурентами правлячої партії в «національному питанні». З кінця 1920-х років термін «буржуазний націоналізм» перетворився на універсальне знаряддя в боротьбі з будь-якими виявами національної свідомості, культури, ідеологічними чи політичними напрямами, які не збігалися з державною ідеологією в «національному питанні» й могли (чи вважали, що могли) загрожувати пануванню цієї ідеології або стати основою для сепаратизму.

Після війни боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» покладали переважно на істориків. Перед ними ставили завдання нівелювати національні відмінності та посилювати наступ на «українську буржуазну ідеологію». Історики повинні були пропагувати виняткову роль російського народу в історичному житті України. Ученим, які не дотримувалися цього, загрожувало публічне обвинувачення в націоналізмі й антирадянській діяльності, заборона на цитування чи публікацію праць, звільнення з роботи й навіть ув’язнення. Як звинувачення вказувалися «контрреволюційні погляди», «нездорові антирадянські настрої», пропаганда «буржуазно-націоналістичних ідей», недостатня сумлінність у боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом», підкреслення національної самобутності українського народу. Дослідження, які було визнано політично шкідливими, вилучали з бібліотек і відправляли до спеціальних фондів або знищували.

• Визначте зміст поняття «маккартизм». Поясніть, чому американський маккартизм, радянський антисемітизм і концепцію «українського буржуазного націоналізму» вважають відлуннями «холодної війни».

4. Українська діаспора в умовах «холодної війни»

Друга світова війна зумовила нову (третю) хвилю української еміграції. Вона мала політичний характер і була спрямована головним чином до Північної Америки – США і Канади, де знаходилися найбільш зорганізовані й активні українські громади. Тоді, відразу після війни, повертатися до СРСР у межах угод про репатріацію відмовилися більше 200 тис. українців. Урешті-решт вони отримали статус переміщених осіб. Усіх об’єднувало негативне ставлення до радянського режиму. У цьому скупченні політичних емігрантів були представники творчої інтелігенції, остарбайтери, колишні в’язні концтаборів, бійці Другого польського корпусу під британським командуванням (так званої армії Андерса), вояки інтернованої в Італії дивізії СС «Галичина», трохи згодом до них приєдналися й бійці УПА, які з боями рухалися на Захід. Більшість переміщених осіб становили вихідці з Галичини. Здебільшого це були молоді енергійні освічені люди.

Діаспора – частина певної етнічної спільноти (народу), що постійно проживає поза межами історичної батьківщини на правах або зі статусом національної меншини і зберігає зв’язок зі своєю батьківщиною, підтримує національні традиції. Первісно термін «діаспора» застосовувався щодо єврейської спільноти, яка після Вавилонського полону в VI ст. до н. е. розселилася поза межами Палестини.

Два-три роки емігранти були вимушені жити в численних таборах для переміщених осіб (здебільшого в окупованій американськими військами Баварії), де розгорнули активну організаційну, культурно-освітню та політичну діяльність. Не бракувало й суперечностей. Вони виникали на соціальному, конфесійному (греко-католики й православні), а найбільше політичному ґрунті. Особливо гострими були конфлікти, які спалахували між представниками різних політичних партій, особливо між бандерівською та мельниківською фракціями ОУН. У 1947-1951 рр. відбувалося переселення емігрантів з таборів на постійні місця проживання. З території Німеччини та Австрії переселенці їхали до США (80 тис.), Канади (30 тис.), Австралії (20 тис.), Великої Британії (20 тис.), Бельгії (10 тис.), Франції (10 тис.), Бразилії (7 тис.), Аргентини (6 тис.) та ін. Багато з тих, хто початково рушив до Великої Британії, Франції, Бельгії та Латинської Америки, з часом оселилися в Північній Америці.

Як довго ще зможуть втікачі бути у Ді-Пі [від англ. Displaced Persons – переміщені особи] таборах на руїнах Німеччини й Австрії? Таки завжди був страх (чи погроза), що Москва захоче простягнути руку по ще більший шматок Европи. Відомості про сотки тисяч тих, яких насильно «повернули», зокрема тих, які були в різних ҐУЛАҐах через видумані оскарження, говорили за себе.

Та щоб мати навіть якісь напівреалістичні надії на таку еміґрацію, треба було підготуватись ще й під такими оглядами: вивчити чужі мови і здобути якесь практичне ремесло або знання.

Мої батьки розуміли, що вони мусять здобути якесь практичне знання. Тато вже був майже у пенсійному віці (мав 64 роки), ніколи не працював руками (тільки під час війни в Німеччині). Він був свідомий того, що вже не встигне осягнути якогось диплому чи дозволу бути викладачем і навчати латини, бо хоча він знав п’ять мов, англійська мова не була серед них. Тому Тато вирішив вчитися виробляти шкури чи займатися бджільництвом. Мамі було 52 роки. Вона вміла добре малювати, тому їй легше було вивчити фотографічне ретушування, чи рисування форм жіночих суконь.

Щоб кудись еміґрувати, треба було мати запрошення від якогось спонсора. Позаяк мої Батьки були у старшому віці, не було легко дістати спонсора. Ми отримали запрошення тільки до Канади, від родини Олексюків.

Позаяк ми погодилися на еміґрацію в Канаду, треба було кілька місяців полагоджувати різні формальності у Мюнхені, куди ми мусили тепер [у квітні 1948 р.] переїхати.

Ми проживали у Мюнхені, у таборі Функ-Казерне, понад чотири місяці. Більшість того часу ми проводили в коридорах, де неуспішно чекали на різних консулів і підконсулів та інших чиновників.

В цьому таборі були люди різних національностей, і всі вони були кандидатами на еміґрантів до різних країн. Нашій рідні призначили кімнату, де вже жили ще три родини. Моїм Батькам дали два долішні ліжка, а мені одне горішнє.

Ми причалили до Канади в місті Квебек (Quebec City) 28-го вересня 1948 р. Сонце вже заходило, все побережжя було освітлене золотом, а дерева немов гралися мінливими відтінками золота і помаранчі. <. >Природа нас вітала, та всі дорослі розуміли, що все ж таки, це ч-у-ж-и-н-а!

Залеська Онишкевич Л. Бомби, границі і два праві черевички: Друга світова війна очима дитини-біженця. Львів, 2018. С. 178, 180-182, 187.

У своїх нових країнах українські переселенці розгортали активну діяльність – співдіяли із старими інституціями й творили нові. У США нова хвиля мігрантів додала сили українській громаді й значно розширила ряди її активістів. Українці в США намагалися повністю відновити втрачену на батьківщині інфраструктуру національного руху, в їхніх руках були десятки найрізноманітніших інституцій. Подібно, хоча для того бракувало ресурсів, діяли емігранти в Європі. У 1945 р. з Праги до Мюнхена перемістився Український вільний університет, у якому навчались українські студенти з різних країн Заходу. Тоді ж у Реґенсбурзі та Мюнхені відновив діяльність Український технічно-господарський інститут. З 1947 р. в Мюнхені почало діяти відділення Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), а від 1961 р. виходив український часопис літератури, мистецтва та суспільного життя «Сучасність». У Великій Британії від 1945 р. виходила україномовна газета «Українська думка». Невдовзі з’явився український суспільно-політичний, літературний і науковий часопис-місячник «Визвольний шлях», заснований у Лондоні в 1948 р. ОУН. Посередницьку роль між українцями і британцями відігравали Англо-українське товариство (1953 р.) і британсько-українське Товариство імені Івана Мазепи (1967 р.).

Думка спорудити пам’ятник Тарасу Шевченку в столиці США виникла ще наприкінці ХІХ ст. Однак втілення задуму розпочалося аж через півстоліття. Ініціативу підтримало чимало американських політиків. Один із сенаторів пояснював підтримку проекту тим, що Шевченко був «співцем свободи». У СРСР, використовуючи дипломатичні представництва, намагалися всіляко протидіяти спорудженню такого пам’ятника, звинувачуючи ініціаторів у намаганні перетворити Шевченка на зброю «холодної війни», а коли це не вдалося – спробували перехопити ініціативу: за два тижні до вашингтонської події Микита Хрущов відкрив пам’ятник Шевченкові в Москві. У Вашингтоні ж урочисте відкриття пам’ятника Шевченкові відбулося 27 червня 1964 р. за участі президента США Дуайта Д. Ейзенхауера, який наголосив, що меморіал дає поневоленим мешканцям Східної Європи «постійне натхнення разом боротися проти комуністичної тиранії, допоки одного чудового дня над нею не буде досягнута остаточна перемога». Автор проекту пам’ятника – канадський скульптор і живописець українського походження Лео Мол (Леонід Молодожанин). Головною вимогою до проекту було зображення поета в молоді роки.

Пам’ятник Т. Шевченкові у Вашингтоні. 1964 р.

Після війни зросла українська діаспора в Італії й виникла діаспора в Іспанії. Здебільшого вони мали релігійне підґрунтя – були викликані репресіями радянської влади проти Української греко-католицької церкви. Центром українського духовного життя в Римі став комплекс греко-католицьких освітніх осередків, зокрема Український католицький університет імені Папи Климента (1966 р.). Завдяки допомозі Ватикану й Червоного Хреста в 1946 р. до Іспанії прибула перша група українців студентського віку з табору переміщених осіб у Ріміні (Італія). Деякі з них отримали стипендії від іспанського уряду. Заснувавши «Українську студентську громаду в Іспанії», вони організували в Іспанії українське радіомовлення. Формами організованого життя української діаспори в Іспанії того часу були, зокрема, діяльність Товариства українських студентів-католиків «Обнова», організація виставок української діаспорної книги і преси в Національній бібліотеці Іспанії, заснування української секції при Мадридському центрі східних досліджень (1952 р.).

Відносини між радянською Україною й осередками української діаспори в період «холодної війни» випромінювали ворожість. Повоєнні українські мігранти були переважно націоналістами й жодних симпатій до радянської комуністичної влади не мали. Навпаки, діяльність українських громад на Заході було спрямовано на збереження політичних і культурних надбань, а також народних традицій нерадянської України. Цьому, зокрема, було підпорядковано проект багатотомної «Енциклопедії українознавства», реалізований осередком НТШ у Сарселі (Франція) під керівництвом Володимира Кубійовича. Іншою метою був захист українських національних інтересів у світі. Тому-то радянська пропаганда зображала представників української діаспори як «прислужників» капіталізму, фашизму й католицизму. Фактично діаспора була ізольована від будь-яких контактів зі співвітчизниками. З другого боку, брак контактів з батьківщиною негативно позначався й на становищі самої діаспори – вона була позбавлена притоку свіжих сил, яких дуже потребувала.

Перші два повоєнні десятиліття виявили низку проблем в організації української діаспори. У досить важкій ситуації опинилися українці у Східній Європі. Властиво, вони не були переселенцями, а мешкали на своїх прадавніх землях – у Югославії, Румунії, Чехословаччині, Польщі. Ці громади зазнали після війни жорсткого тиску з боку контрольованих Москвою урядів «народної демократії». Політика щодо українського населення в цих країнах прямо залежала від характеру політичного режиму в СРСР, де хвилі репресій чергувалися з періодами «відлиги». Аж у 1956 р. українці в Польщі отримали змогу видавати газету «Наше слово». У Західній Європі затухання до 1960-х років політичної, наукової й мистецької активності української діаспори пояснювалося переїздом багатьох активних членів до Північної Америки. Були й фізичні втрати, як-от організовані радянськими репресивно-каральними органами два резонансних убивства в Мюнхені провідників українського націоналістичного руху – Лева Ребета (1957 р.) і Степана Бандери (1959 р.).

Рішення покинути батьківщину було одним із найдраматичніших у житті українців-емігрантів. Його вплив на соціально-економічні, культурні, психологічні та політичні аспекти їхнього життя був глибоким і складним. Однак постає й інше питання: хто зробив правильніший вибір – ті, котрі рушили за кордон, чи ті, котрі залишилися?

Очевидно, що, принаймні з матеріального боку, ті, хто емігрував, улаштувалися краще, ніж ті, хто цього не зробив. Емігранти також уникли багатьох трагічних подій, що сталися на їхній колишній батьківщині у новітні часи. Їхнім безцінним надбанням стало життя у вільному та відкритому суспільстві. Однак за це довелося заплатити велику ціну: вони пізнали болісну ностальгію, психологічну несумісність, відчуженість, дискримінацію. Для тих, хто на батьківщині займав помітне місце в суспільстві, це, як правило, означало зміни у соціальному статусі, пов’язані з неможливістю знайти роботу за фахом. Та все ж, здається, що ті, хто емігрував, у цілому виграли – як у цілому програло від еміграції українське суспільство. Досить лише поглянути на емігрантську організаційну діяльність, щоб зрозуміти, що Україна втратила найактивніших своїх громадян.

Субтельний О. Україна: історія / пер. з англ. Ю. Шевчука; вступ. ст. С. Кульчицького. Київ, 1991. С. 478.

• Схарактеризуйте повоєнну хвилю української еміграції та становище української діаспори в умовах «холодної війни». Які націєтворчі завдання виконувала в той час діаспора?

Ad disputandum

• Проаналізуйте діяльність Джона Кеннеді як президента США. Попередньо перегляньте художні фільми «Убивство Кеннеді» (2013 р., США, реж. Н. МакКормік) і «Джекі» (2016 р., Чилі-Франція-США, реж. П. Ларраїн). Працюючи в групах, спробуйте визначити причини популярності цього політика. Висновки, яких дійшли в групах, викладіть письмово у формі експертної оцінки.

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності події, пов’язані з розгортанням у 1950-1970-х роках «холодної війни» і гонки озброєнь.

2. Укажіть на карті регіони найгостріших локальних війн і міжнародних військово-політичних криз 1950-1970-х років.

3. Спираючись на текст підручника й додаткові джерела, визначте пропагандистські кліше, які використовували в СРСР і США в період «холодної війни».

4. Спробуйте поміркувати й пояснити, чому всупереч передбаченням багатьох спостерігачів і політиків повоєнна військово-політична напруга не переросла в чергову світову війну.

5. Спираючись на нинішні спостереження за світовим порядком, визначте ті проблеми сучасності, які мають зв’язок з подіями 1950-1970-х років.

Як американський ленд-ліз озброїв СРСР проти фашизму і чому історія повторюється

9 травня 2022 року президент США Джо Байден підпише анонсований закон про ленд-ліз для України. Тоді як Росія, що вже 75-ту добу продовжує агресивну війну проти України, пафосно відзначатиме “сакральний” День перемоги.

Рівно рік тому, 9 травня 2021 року, президент РФ Путін під час свого виступу на військовому параді у Москві продемонстрував яскравий приклад недалекості та невдячності щодо колишніх союзників у Другій світовій. Він відверто принизив та применшив вклад у перемогу усіх громадян СРСР, які не були росіянами.

– У найважчий час війни, у вирішальних битвах, що визначили результати боротьби з фашизмом, наш народ був один. Один – на багатостраждальному, героїчному та жертовному шляху до Перемоги, – пафосно заявляв диктатор.

У такий спосіб він намагався чітко відмежуватися від цивілізованого світу, забравши усі лаври перемоги над фашизмом собі та своєму “героїчному” народу. За менш як рік після цієї заяви “героїчний народ” наважиться на повномасштабне вторгнення в Україну та тисячі воєнних злочинів проти мирних українців.

Прихильники Путіна щиро вірять, що Росія перемогла нацистську Німеччину без жодної допомоги, а весь цивілізований світ, особливо Захід, буквально зобов’язані Росії своїм існуванням.

Водночас про те, яку роль відіграв ленд-ліз та про які масштаби допомоги йшлося, ніхто особливо не згадує.

Що таке ленд-ліз

Термін ленд-ліз з’явився у період Другої світової війни 1939-1945 років. Буквально ленд-ліз означає наступне: Lend – позичити, Lease – дати в оренду.

В Америці цей документ представили як Закон про сприяння обороні США: 11 березня 1941 року його урочисто підписав президент Франклін Делано Рузвельт.

Ленд-ліз НЕ створювали для СРСР

На момент підписання закону про ленд-ліз військової допомоги у боротьбі з режимом Гітлера потребувала Велика Британія, яка тоді фактично залишилася сам на сам проти нацизму.

Натомість офіційна Москва (аж до 22 червня 1941 року) Гітлера за ворога не вважала: радянська армія не менш активно захоплювала нові території у Східній Європі, “звільняючи братні народи”.

Таким чином, доки у США погоджували військову допомогу для Британії, щоби протистояти нацизму, СРСР цієї допомоги банально не потребував.

“Вдячність” Сталіна

Офіційно дія закону про ленд-ліз була поширена на Радянський Союз 1 жовтня 1941 року. “Вождь народів” Сталін (у відверто пропагандистських цілях) заявив про це лише 7 листопада, у чергову річницю Жовтневої революції.

Тоді ця дата вважалася головною у році для СРСР: незважаючи на вкрай критичну ситуацію на фронті, у Москві проходив “святковий” військовий парад.

Ми маємо тепер співчуття та підтримку всіх народів Європи… Ми маємо тепер чудові армії та чудовий флот… У нас немає серйозної нестачі ні продовольства, ні озброєння, ні обмундирування… – говорив Сталін.

Вже тоді на Красній площі, окрім радянської, виднілася і військова техніка союзників.

З історичних джерел відомо, що спочатку Сталін був зацікавлений у тому, щоби весь світ побачив – СРСР отримав допомогу США та Британії. Однак згодом за наказом “вождя” колони англійських танків зникли з матеріалів відеохроніки.

Зазначимо, що згодом Сталін таки подякував союзникам за ленд-ліз, однак, звісно, сталося це під час неофіційної зустрічі, а саме – на дні народженні глави британського уряду Вінстона Черчилля у 1943 році.

Тоді Сталін проголошував тост на честь не лише іменинника, а й США як потужного військового виробника: текст самої промови зберігся в журналі щоденних подій під час Тегеранської конференції.

Я хочу сказати вам, що з радянської точки зору зробили Президент та Сполучені Штати для перемоги у війні. Найважливіші речі у цій війні – машини. Сполучені Штати довели, що можуть виробляти від 8 тис. до 10 тис. літаків щомісяця. СРСР може виробляти найбільше 3 тис. літаків щомісяця. Англія виробляє 3-3,5 тис., переважно важкі бомбардувальники. Таким чином, Сполучені Штати – це країна машин. Без цих машин, що поставлялися завдяки ленд-лізу, ми програли б цю війну.

Що казав Черчилль

Окрім США, практично одразу військову допомогу СРСР почала надавати і Велика Британія, прем’єр-міністром якої у часи Другої світової війни був сер Вінстон Черчилль.

Світу відомі його численні заяви щодо злочинної природи комунізму, однак у скрутний час Черчилль відкрито виступив за допомогу Радянському Союзу. Ось що він написав у своїх мемуарах:

З першого ж моменту я робив усе, що міг, щоби надати озброєння та різні матеріали, та погодився на відправку до Росії зі Сполучених Штатів значної частини того, що призначалося для нас (британців – Ред.). Каучук був дефіцитним і дорогоцінним, а росіяни вимагали його в якомога більшій кількості. Мені навіть довелося взяти з наших мізерних запасів… Радянський уряд вважав, що росіяни роблять нам величезну послугу, якщо б’ються у власній країні за своє власне життя. І чим довше вони воювали, тим ми, на їхню думку, були у більшому боргу перед ними.

Ленд-ліз у цифрах

Схема ленд-лізу передбачала виконання країною-отримувачем низки вимог. Знищені або втрачені під час бойових дій матеріали оплати не потребували: натомість за вціліле та придатне для цивільних цілей майно потрібно було заплатити повністю або частково на умовах довгострокового кредиту.

Крім цього, країна-орендатор зобов’язувалася допомагати США всією необхідною інформацією та ресурсами.

Декілька окремих фактів про ленд-ліз для СРСР:

• Легендарні Катюші (безствольні системи польової реактивної артилерії) монтувалися на американські вантажівки Studebaker.
• Не менш знаменитий танк Т-34 (так званий танк перемоги) став успішною моделлю завдяки 85-мм пушці, яку встановили лише після отримання спеціального обладнання від американців.
• США поставили удвічі більше автомобілів, ніж виробив СРСР за всі роки війни.
• Щонайменше половину радянських літаків, задіяних у війні, виготовляли з американського та канадського алюмінію.

Головні цифри ленд-лізу в СРСР було оприлюднено громадським історичним проєктом Безсмертний барак. Окрім злочинів Другої світової, діячі проєкту також займаються дослідженням репресій всередині Радянського Союзу.

Що казав Жуков

На відміну від сучасних пропагандистів РФ, які власноруч поставили російський народ на найвищий п’єдестал у перемозі над німецько-нацистськими загарбниками, радянський маршал Жуков вважав дещо інакше.

Історикам вдалося віднайти уривки з його розмов у повоєнний час (йдеться про 1960-ті роки – Ред.), де “маршал перемоги” реально оцінює вклад союзників у поваленні Гітлера та завершенні Другої світової.

Говорячи про нашу підготовленість до війни з погляду господарства, економіки, не можна замовчувати такий чинник, як подальша допомога з боку союзників. Насамперед, звичайно, з боку американців, бо англійці у цьому сенсі допомагали нам мінімально. Під час аналізу всіх сторін війни це не можна скидати з рахунків. Ми були б у важкому становищі без американського пороху, ми не могли б випускати такої кількості боєприпасів, яка нам була потрібна. Без американських Studebaker нам не було б на чому тягати нашу артилерію. Та вони значною мірою взагалі забезпечували наш фронтовий транспорт. Лиття спеціальних сталей, необхідних для найрізноманітніших потреб війни, було також пов’язано з низкою американських поставок… Ми вступили у війну, ще продовжуючи бути відсталою у промисловому плані країною проти Німеччини, – розповідав Жуков.

Пряму мову взято зі статті російського опозиційного історика Бориса Соколова – співавтора відкритого колективного листа російського Конгресу інтелігенції “Ви будете прокляті!” підпалювачам війни, в якому йдеться про історичну відповідальність влади РФ за розпалювання великої війни з Україною.

Після ленд-лізу

Коли війна закінчилася і програму ленд-лізу було закрито, постало нове запитання: як і коли потрібно відшкодувати усі постачання США? Що відомо з відкритих джерел:

• Вцілілу військову техніку частково було повернуто назад.
• Знищену у боях техніку союзників СРСР відшкодовувати було не потрібно.
• Траплялися випадки навмисного знищення (у повоєнний час) техніки, зокрема морської, яку необхідно було повернути союзникам.
• Незначну частину Радянський Союз встиг покрити ще під час війни (так званий зворотній ленд-ліз).

Незабаром після завершення Другої світової війни розпочався новий її етап, відомий нам під назвою “холодна війна”. Світ у політичному та ідеологічному сенсі на декілька десятиліть став біполярним, поділившись на країни капіталістичні та соціалістичні.

Колишні союзники, США та СРСР, опинилися по різні боки залізної завіси, і це стало основною причиною подальших конфліктів, зокрема, і щодо виплати боргів за ленд-лізом.

Загальну суму боргу неодноразово перераховували, однак спільного рішення країни так і не знайшли.

Окрім “величної” історичної спадщини СРСР, який розвалився у 1991 році, сучасна Росія перейняла і борг за ленд-лізом. Про те, що Росія успішно погасила і без того скорочений Штатами борг, Путін урочисто заявив лише у 2006 році.