§ 26. Проголошення Україною незалежності

1. ПРОВАЛ СПРОБ ЗБЕРЕЖЕННЯ СРСР. Щоб покласти край «параду суверенітетів» і зберегти СРСР, союзне керівництво вирішило ініціювати укладення нового Союзного договору (до того ж широкій громадськості завдяки дослідженням львівського історика Ярослава Дашкевича стало відомо, що Союзний договір 1922 р. так і не був підписаний, а його підмінили Конституцією СРСР 1924 р.).

В Україні до підписання «нового» Союзного договору ставилися неоднозначно. Під тиском громадськості 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову, у якій визнавалося передчасним підписання нового Союзного договору до затвердження нової конституції України. 20 листопада 1990 р. РРФСР й УРСР підписали угоду про визнання суверенітету одна одної і про необхідність співпраці на взаємовигідних умовах. Аналогічну угоду Україна підписала з Казахстаном. Таким чином, союзний центр фактично було усунуто, формувалися обриси конфедеративного союзу.

23 листопада 1990 р. був представлений проект Союзного договору, який обмежував права республік, передбачав формування союзних органів влади з великими повноваженнями у сфері міжнародних відносин та фінансів. Передбачався пріоритет союзних законів над республіканськими. Такий проект у республіканських лідерів не викликав ентузіазму. Тому консервативні сили, зокрема депутатська група «Союз» Верховної Ради СРСР, закликали М. Горбачова як президента винести на всесоюзний референдум питання щодо майбутньої долі СРСР.

Мітинги на підтримку та проти підписання Союзного договору. 1990 р.

Чому в суспільстві існували протилежні погляди на долю СРСР?

Бюлетені для голосування на референдумі 17 березня 1991 р.

На референдум було винесено таке питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій поєною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Навмисно ускладнена формула, а також зловживання висловами, що не мали юридичного змісту («оновлена федерація», «повною мірою»), були потрібні комуністичному партійному апарату, щоб заручитися підтримкою народу, але залишити собі свободу дій. Відбулася відверта політична спекуляція на природному бажанні населення досягти стабільності.

У цій ситуації Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук запропонував одночасно із всесоюзним референдумом провести в Україні опитування населення щодо суті майбутнього єдиного державного утворення. Верховна Рада УРСР затвердила додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

17 березня 1991 р. відбувся референдум, у якому взяли участь 83,5 % виборців. Народ України відповів позитивно як на перше (70,2 % від кількості тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на друге запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування (на голосування виносили по суті різні форми національно-державного устрою), було очевидним, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності. Таким чином, не вступаючи в пряме протистояння з президентом та Верховною Радою СРСР, Верховна Рада УРСР здобула підтримку народу, домігшись схвалення Декларації про державний суверенітет.

Після референдуму розпочався так званий «Новоогарьовський процес» — переговори керівників дев’яти республік, у тому числі України, із президентом СРСР М. Горбачовим про новий Союзний договір. В останньому варіанті договору передбачалося, що союзні відомства поступляться значною кількістю повноважень, але Радянський Союз має залишитися федерацією республік, а не співдружністю суверенних держав конфедеративного типу. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова шляхом компромісу між республіками і центром урятувати СРСР.

Проте тут втрутилися сили, що прагнули не лише зберегти СРСР, а й не допустити його оновлення в будь-якій формі.

2. СТВОРЕННЯ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ. Питання про відновлення Кримської АРСР було порушене в листопаді 1990 р. кримським обкомом КПРС, яким тоді керував Микола Багров. Цим кроком в умовах розпаду СРСР кримські комуністи намагалися зберегти вплив і владу, не допустити перетворення Криму на національну автономію кримських татар, які активно поверталися на півострів. Проведений 20 січня 1991 р. референдум у Криму став першим плебісцитом в історії СРСР. На загальне голосування було винесене питання «Ви за відтворення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?».

Демонстрація у Криму. 1990 р.

Референдум у Криму. 20 січня 1991 р.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Єдиною політичною силою на півострові, що виступила категорично проти проведення референдуму, була Організація кримськотатарського національного руху. На той час на півострів із 1989 р. переселилося 83 тис. кримських татар.

У референдумі взяло участь 81,37 % від загальної кількості виборців, із них 93,26 % підтримали ідею автономії (приблизно 77 % жителів півострова).

Спираючись на результати референдуму, 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Він містив норму, яка твердила: «Відновити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в межах території Кримської області в складі Української РСР». Слово «відновлення» було свідомою помилкою, оскільки Кримської автономії у складі України ніколи не існувало. Утворення територіальної автономії у складі УРСР стало «міною уповільненої дії», яка згодом перетворилася на серйозну проблему вже за часів незалежної України.

3. СПРОБА ДЕРЖАВНОГО ПЕРЕВОРОТУ В СРСР ТА УКРАЇНА. Наміри реформувати СРСР змусили противників цього до дій. 19 серпня 1991 р. вони здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши і позбавивши зв’язку М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, група вищих посадовців оголосила про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб, зокрема віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

ДКНС заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. У зв’язку із цим було призупинено діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, заборонено проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Було встановлено контроль над засобами масової інформації, у деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан. Рішучість заколотників на словах аж ніяк не підкріплювалася діями. Виведеним на вулиці військам не було поставлено чіткого завдання, до того ж вони не бажали воювати з власним народом.

Мітинг проти ДКНС у Києві. Серпень 1991 р.

ОГОЛОШЕНІ ПЕРШОЧЕРГОВІ ЦІЛІ ЗАКОЛОТНИКІВ

Цілі заколотників

• Надзвичайний стан на шість місяців (в окремих районах)
• Комендантська година та війська в Москві
• Ізоляція М. Горбачова в Криму (Форос)
• Цензура над засобами масової інформації
• Заборона мітингів, демонстрацій і страйків
• Заборона політичних партій і громадських організацій

Прес-конференція ДКНС у будинку Міністерства закордонних справ СРСР. 19 серпня 1991 р.

Змовники одразу зіткнулися з протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Росії Борисом Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були й представники України під синьо-жовтим прапором. Рішучі дії Б. Єльцина підтримала більшість урядів країн світу. Заколот зазнав поразки.

Події серпня виявили реальні, а не декларативні позиції і наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. Секретаріат ЦК надіслав на місця шифрограму, у якій схвально оцінював переворот, і пропонував партійним комітетам «організувати» підтримку дій ДКНС.

Генерал В. Варенников, якого заколотники відправили в Україну, заявив, що в разі непідтримки рішень ДКНС, проведення страйків та акцій непокори будуть застосовані війська. Заручившись підтримкою першого секретаря КПУ С. Гуренка, він намагався схилити Л. Кравчука до визнання ДКНС. Однак спроби виявилися марними. Л. Кравчук вважав, що будь-які масові виступи населення можуть спровокувати заколотників увести війська до Києва та інших міст і почати масові арешти, і закликав до спокою й витримки. Він заявив, що будь-які зміни мають відбуватися на основі закону, і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає. Тим самим він не визнав правомочними розпорядження ДКНС на території України. Військові та міліція на території України не підтримали заколотників. Союз офіцерів України запропонував організувати загони добровольців для захисту українського парламенту, а також закликав військових — громадян України не виконувати розпорядження ДКНС.

Деякі місцеві ради, особливо в західних областях, засудили заколот. У зверненні Львівської обласної ради до населення області містився заклик «при спробі насильницького усунення демократично обраної народом влади відповісти масовими актами громадянської непокори». Харківська міська рада кваліфікувала дії ДКНС як найтяжчий злочин.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Зі спогадів очевидця про спробу державного перевороту в СРСР (серпень 1991 р.)

Той день запам’ятався майже повним інформаційним вакуумом. Лунали лише офіційні повідомлення ДКНС про Горбачова і пізніше — заява голови Верховної Ради СРСР Анатолія Лук’янова. Із передач було тільки «Лебедине озеро». На вулицях все було як завжди. До кінця дня закордонні радіоголоси «Радіо Росії» повідомили про держпереворот і заяву Єльцина. Із 19 до 22 серпня майже весь час провів біля телевізора і радіо, стежив за протистоянням ДКНС і нової російської влади.

Чим можна пояснити те, що початок перевороту супроводжувався інформаційним вакуумом?

Символом спроби державного перевороту стала цілодобова трансляція по телебаченню балету «Лебедине озеро». 1991 р.

Чернетка Акта проголошення незалежності України із зошита Л. Лук’яненка

Послідовно й рішуче проти заколотників в Україні виступила тільки опозиція — представники Народного руху України та новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР, закликали до організації загального страйку.

Тим часом у ніч із 20 на 21 серпня 1991 р. віддані ДКНС війська спробували здійснити штурм Білого дому в Москві. Під час штурму загинуло троє осіб. Спецпідрозділи, які мали завершувати операцію, відмовилися її виконувати. Заколот провалився.

22 серпня Президія Верховної Ради УРСР ухвалила рішення про скликання позачергової сесії парламенту.

4. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. Незважаючи на прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі СРСР. Упродовж короткого часу (із літа 1990 до літа 1991 р.) Верховна Рада УРСР ухвалила низку законів і постанов із важливих проблем економічної політики, державотворчого життя: Закони «Про економічну самостійність України» (серпень 1990 р.), «Про заснування посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР», «Про Президента Української РСР» (липень 1991 р.) тощо.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, у якому, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з’явилася нова суверенна держава — Україна.

Причетність КПУ до спроби державного перевороту ДКНС стала причиною для прийняття указів Президії Верховної Ради «Про тимчасове призупинення діяльності КПУ» (26 серпня 1991 р.) та «Про заборону діяльності КПУ» (30 серпня 1991 р.).

4 вересня 1991 р. було прийнято історичне рішення про підняття над будівлею Верховної Ради України національного синьо-жовтого прапора, який 28 січня 1992 р. був затверджений як Державний Прапор України.

Восени 1991 р. відбулися перші офіційні візити Голови Верховної Ради України Л. Кравчука до Франції, США та Канади.

5. РЕФЕРЕНДУМ 1 грудня 1991 р. ТА ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак згідно із чинним на той час законодавством питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР, і його мали вирішувати виключно на Всеукраїнському референдумі. Тому того ж дня, крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Народ біля будівлі Верховної Ради вітає Л. Лук’яненка — автора Акта проголошення незалежності. 24 серпня 1991 р.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Акт проголошення незалежності України спочатку мав називатися універсалом, проте назву змінили, щоб комуністична більшість не відмовилася голосувати через натяк на часи Центральної Ради М. Грушевського.

Із цієї ж причини з проекту Л. Лук’яненка прибрали формулювання «відновлює державність» і замінили на «проголошує незалежність».

«Ми хоча й проголосили незалежність у 1991-му, але серйозно впливати на процеси не могли», — згадував Л. Лук’яненко, вказуючи, що тоді при владі залишилися ті самі комуністи.

Л. Кравчук на сесії Верховної Ради приймає присягу на вірність Україні. 5 грудня 1991 р.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Леонід Макарович Кравчук народився в 1934 р. на Рівненщині. Навчався в Рівненському кооперативному технікумі, а згодом у Київському університеті, кандидат економічних наук. Працював викладачем політекономії. На партійній роботі був завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ, секретарем ЦК КПУ, другим секретарем КПУ. У 1990—1991 рр. — Голова Верховної Ради України, у 1991—1994 рр. — перший Президент незалежної України, у 1994—2006 рр. — народний депутат України. Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що в боротьбі за незалежність України йому вдалося уникнути кровопролиття і значних потрясінь на початковому етапі державотворення. Проте в період його президентства так і не було здійснено радикальних економічних перетворень, які б вивели країну з кризи і забезпечили стабільний розвиток.

Референдум не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які взяли участь у референдумі, на питання бюлетеня «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» відповіли: «Так, підтверджую». Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світової спільноти вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. жителі України також обирали першого Президента України. Переміг голова Верховної Ради України Л. Кравчук, набравши 61,6 % голосів. Він і став першим Президентом незалежної України (1991—1994 рр.).

8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, неподалік Мінська, президенти України Л. Кравчук, Росії Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич констатували, що вихід республік зі складу СРСР й утворення незалежних держав стали реальним фактом і що СРСР як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність припинив своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни. Україна увійшла до складу СНД на правах асоційованого члена.

Причини розпаду СРСР:

• Криза тоталітарного режиму в СРСР.
• Поразка СРСР у «холодній війні».
• Унітарний імперський характер СРСР, що обмежував права союзних республік, хоча за Конституцією Радянський Союз був федерацією.
• Прорахунки в національній політиці (зросійщення, курс на «злиття націй» і формування типу «радянської людини», ігнорування національних особливостей і проблем).
• Нездатність союзного керівництва подолати економічну кризу.
• Процес демократизації і «гласності» сприяв зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів.
• Ослаблення в процесі «перебудови» ролі союзного центру і стержня радянської системи — КПРС.
• Ідеологічна криза КПРС.
• Втрата авторитету влади після кривавих подій у Баку (Азербайджан), Вільнюсі (Литва) та інших містах, особливо після заколоту 19—21 серпня 1991 р.

Україна відіграла одну з ключових ролей у розвалі Радянського Союзу. Прагнення української політичної еліти (незалежно від партійної належності) і народу до незалежності країни, яке було підтверджене на референдумі 1 грудня 1991 р., позбавило будь-якого шансу зберегти Радянський Союз.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Професор кафедри української історії Гарвардського університету в США Сергій Плохій про роль України в розпаді СРСР

Мені було цікаво знайти в американських архівах не одне, а кілька підтверджень щодо тодішньої позиції Єльцина. Не менш цікаво було зрозуміти, чому Росії стало не цікаво грати в гру під назвою Радянський Союз, і чому референдум про незалежність України означав саме його розвал. Борис Єльцин пояснив Бушу, що Росія без України не підпише оновлений договір. Буш спитав, чому. Єльцин відповів, що без слов’янської України більшість у цьому Союзі складатимуть ісламські республіки.

Йшлося, звичайно, не лише про якісь культурні та геополітичні речі, а також про те, що на Заході називається the hording of the empire, тобто ціна утримання імперії. Росія не готова була без підтримки України утримувати економічно та геополітично інші республіки.

Я переконаний, що цей аргумент не був єдиним, але він добре вписується в те, що відбувалося в регіоні та світі в той час. Це ісламський фактор і його роль у розвалі Союзу.

Українська незалежність, яку ми отримали, — це продукт компромісу. Незалежність, яку вдалося вибороти завдяки бюлетеням, демократію, яку вдалося отримати наприкінці 1980-х рр., треба навчитись захищати, якщо ми хочемо і надалі бути Незалежними.

1. На якій ролі України в розвалі СРСР акцентує увагу історик С. Плохій? 2. Якою є роль референдуму 1 грудня 1991 р. у розвалі СРСР?

6. МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. Від дня проголошення суверенітету України постало питання її міжнародного визнання. Проте світові лідери й сусіди не поспішали із цим актом, хоча Україна з 1945 р. була членом ООН. Це можна пояснити небажанням псувати відносини з керівництвом СРСР, який на той час ще існував, і тим, що на відміну від держав Балтії, законність входження яких до Союзу Захід ніколи не визнавав, Україну сприймали як складову СРСР.

Міжнародне визнання України розпочалося одразу після референдуму. Хвиля визнання та встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Це засвідчило, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на території колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Центрально-Східній Європі. Вагоме значення у визнанні незалежної України у світі мало те, що країна обрала цивілізований та мирний шлях побудови суверенної держави.

Першою незалежність України офіційно визнала Республіка Польща 2 грудня 1991 р., а потім Канада. В останні дні 1991 р. Україну визнали всі держави «групи семи». Це засвідчило остаточний перелом у позиції світової громадськості щодо незалежності нашої держави. Почався процес стрімкого міжнародного визнання.

Суттєве значення для підвищення авторитету нашої країни у світі мало прийняття 10 грудня 1991 р., у День прав людини, Закону «Про дію міжнародних договорів на території України». У ньому йшлося про те, що Україна розглядає укладені й ратифіковані нею міжнародні договори як невід’ємну частину національного законодавства.

Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося й на рівні міжнародних організацій. 30 січня 1992 р. Україна стала членом НБСЄ (тепер Організація з безпеки та співробітництва в Європі, ОБСЄ), а 10 березня 1992 р. приєдналася до Північноатлантичної ради зі співробітництва (із 1998 р. — Рада євроатлантичного партнерства).

Демонстрація киян. 24 серпня 1991 р.

Підписання угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 8 грудня 1991 р.

ПРОЦЕС МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ УКРАЇНИ

Загалом було укладено 35 двосторонніх міждержавних договорів і 88 міжурядових угод. Незалежна Україна стала повноправним членом світового товариства, важливим чинником системи міжнародних відносин.

Широкому визнанню самостійної Української держави сприяли її виважена внутрішня політика, що ґрунтувалася на принципах демократії, гуманізму й забезпеченості прав людини, а також її миролюбні зовнішньополітичні кроки, спрямовані на зміцнення безпеки у світі й розвиток міжнародної співпраці в усіх сферах. Ще 1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Декларацію прав національностей України, яка урочисто гарантувала всім народам, національним групам і громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права та свободу релігійних переконань.

5 грудня 1991 р. Верховна Рада виступила зі Зверненням до парламентів і народів світу, у якому зазначалося, що Українська держава буде неухильно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, ратифікованими Україною, й іншими відповідними міжнародними документами. Було висловлено також намір приєднатися до Гельсінського Заключного акта, Паризької хартії та інших документів НБСЄ.

Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства України, національної символіки, а також власної грошової одиниці.

Ці та інші акти молодої країни засвідчили появу на політичній карті світу нової демократичної держави, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей і розвиток міжнародного співробітництва.

ВИСНОВКИ

• Спроба союзного керівництва на чолі з М. Горбачовим урятувати СРСР шляхом підписання нового Союзного договору виявилася невдалою. Референдум 17 березня 1991 р. засвідчив, що більшість населення підтримує суверенітет республіки. Україна виступила категорично проти федеративного устрою майбутнього союзу. Таким чином, від позиції України залежала доля СРСР.
• 19—21 серпня 1991 р. прихильники збереження СРСР здійснили спробу державного перевороту.
• 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив це історичне рішення.
• Першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук.
• Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання України.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Якими були результати всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р.? 2. Коли відбулася спроба державного перевороту в СРСР? 3. Хто входив до складу ДКНС? Якою була мета заколотників? 4. Якою була реакція на заколот в Україні? 5. Коли було проголошено незалежність України? 6. Хто став першим Президентом України?

7. Чому заколотники ДКНС не здобули підтримки населення? Чи можна стверджувати, що заколот став каталізатором проголошення незалежності України? 8. Як було проголошено незалежність України? У чому полягає історичне значення цієї події? 9. Із якою метою було проведено референдум 1 грудня 1991 р.? Яким був його результат?

10. Визначте, із якою метою було створено Співдружність Незалежних Держав (СНД). Чи була необхідність у створенні цього міждержавного об’єднання? Чому Україна відмовилася стати повноправним членом організації? 11. Визначте причини розпаду СРСР.

12. Згадуючи про події проголошення незалежності України, депутат В. Яворівський зазначав: «Ситуація була дуже гострою. Суспільство було налаштовано проти них, тож багато комуністів проголосували за незалежність саме через страх». Чи згодні ви з такою точкою зору? Обґрунтуйте свою думку.

§ 19. Суверенізація УРСР. Проголошення незалежності України

березень 1990 р. — вибори до ВР УРСР; 16 липня 1990 р. — схвалення Декларації про державний суверенітет України; 23 липня 1990 р. — обрання Головою ВР УРСР Л. Кравчука; 3 серпня 1990 р. — Закон УРСР «Про економічну самостійність»; жовтень 1990 р. — «Революція на граніті»; лютий 1991 р. — Верховна Рада ухвалила постанову про відновлення автономії Криму; 17 березня 1991 р. — Всесоюзний референдум; 19-21 серпня 1991 р. — спроба державного перевороту в СРСР; 24 серпня 1991 р. — схвалення Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України; 1 грудня 1991 р. — Референдум і вибори Президента України.

1. Вибори до Верховної Ради УРСР у 1990 р. і початок її діяльності

Восени 1989 р. до закону про вибори у Верховну Раду УРСР і до місцевих рад внесли важливі зміни. Відповідно до них виборці обирали депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих рад на прямих і рівних виборах. При цьому на одне місце могла висуватися будь-яка кількість кандидатів у депутати. Виборці також отримали можливості вільного обговорення виборчих програм кандидатів і контролю процесу підрахунку голосів.

У листопаді 1989 р. опозиційні компартійно-радянським структурам сили сформували для участі у виборчій кампанії Демократичний блок. До його складу увійшли 43 громадські організації, серед яких були осередки Народного руху, «Меморіал», Українська Гельсінська спілка, Товариство української мови ім. Т. Шевченка, «зелені» та ін. Демократичний блок виступав за досягнення суверенітету України, створення багатопартійної системи, розробку нової конституції, реальну свободу віросповідання, забезпечення відродження українського народу і національних меншин, рівноправність усіх форм власності.

4 березня 1990 р. провели вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. Вони засвідчили те, що в українському суспільстві відбулося політичне розмежування. У західних областях республіки — Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській — переконливу перемогу здобув Демократичний блок, за кандидатів якого проголосували 85 % виборців. В усіх інших областях перемогли кандидати від партійно-державного апарату.

Олександр Мороз, голова СПУ

У Верховній Раді УРСР, склад якої оновився на 90 %, дві третини з 450 депутатських місць здобули представники компартійно-радянської номенклатури, керівники промислових підприємств і голови колгоспів. Одну третину депутатських мандатів у Раді отримав Демократичний блок. 15 травня 1990 р. новообрана Верховна Рада УРСР вперше почала працювати як парламент, на постійній основі. У ході її роботи сформувалися два блоки депутатів — парламентська більшість і опозиція. Депутати більшості так званої «групи 239» утворили блок «За суверенну Радянську Україну», головою якого став О. Мороз, а опозиційні сили — «Народну Раду», до якої увійшли 125 депутатів на чолі з академіком І. Юхновським.

Ігор Юхновський, голова «Народної Ради»

Головою Верховної Ради, за пропозицією більшості, став перший секретар ЦК КПУ В. Івашко.

2. Декларація про державний суверенітет України

У цей період одним з найгостріших питань суспільного життя став суверенітет союзних республік, котрий проголошувався їхніми конституціями, але фактично ігнорувався союзним центром.

Суверенітет — верховенство або незалежність держави, тобто її право на власний розсуд самостійно вирішувати всі внутрішні й зовнішні політичні проблеми без втручання інших держав, організацій.

У листопаді 1988 р. Декларацію про суверенітет першою серед радянських республік прийняла Естонія. Аналогічні рішення схвалили пізніше Верховні Ради Латвії і Литви. У червні 1990 р. Декларацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада Російської Федерації. Приклад російських парламентарів спонукав до дій депутатів Верховної Ради.

28 червня 1990 р. Верховна Рада УРСР розпочала розгляд питання про державний суверенітет республіки. У його ході виявилося, що це доленосне для України питання підтримує більшість членів парламенту — як від опозиції, так і від «групи 239».

16 липня 1990 р. поіменним голосуванням переважна більшість депутатів Верховної Ради схвалила Декларацію про державний суверенітет України. Проти висловилося чотири депутати, один — утримався.

Документи розповідають

З Декларації про державний суверенітет України

II. Народовладдя. Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом влади в Республіці.

III. Державна влада. Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території.

IV. Громадянство Української РСР. Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР.

V. Територіальне верховенство. Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

VI. Економічна самостійність. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпоряджання національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, . весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

VIII. Культурний розвиток. Українська РСР самостійна у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

IX. Зовнішня і внутрішня безпека. Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території республіки. Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

X. Міжнародні відносини. Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами.

• Як відповідно до змісту Декларації визначався суверенітет України?
• У чому полягало історичне значення схвалення Декларації про державний суверенітет України?

Після ухвалення Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада обрала своїм головою другого секретаря ЦК КПУ Л. Кравчука.

Зал засідань Верховної Ради УРСР під час ухвалення Декларації про державний суверенітет України

Важливим кроком у реалізації Декларації стало ухвалення Закону УРСР «Про економічну самостійність» (3 серпня 1990 р.).

Цей документ проголошував самостійність України у визначенні економічного статусу й стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання та управління суспільним виробництвом. Суттєво важливими стали положення про самостійне здійснення фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, цінової, інвестиційної, науково-технічної і зовнішньоекономічної політики.

• Що стало поштовхом до проголошення Декларації про державний суверенітет України?
• Чи мала УРСР необхідні умови для успішного самостійного економічного розвитку?

3. Поглиблення політичного протистояння. Провал спроб збереження СРСР

У Верховній Раді парламентська більшість, схваливши Декларацію про державний суверенітет, не поспішала здійснювати подальші кроки з її реалізації.

Друга сесія Верховної Ради УРСР розпочала роботу 1 жовтня 1990 р. Майже одразу на перебіг подій у стінах парламенту стала впливати хвиля мітингів і протестів, що охопила в цей час республіку. 2 жовтня на площі Жовтневої революції (Майдані Незалежності) у Києві розпочали голодування представники українського студентства. За характером висунутих вимог їхній протест мав політичну спрямованість. Акція тривала до 17 жовтня. Голодуючих підтримали масовими демонстраціями студенти Києва. Верховна Рада розглянула вимоги протестувальників і схвалила постанову, яка гарантувала виконання вимог учасників протесту: недопущення підписання нового Союзного договору; перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року; повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки; націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ; відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. Однак завдяки політичним маневрам Л. Кравчука задоволено було фактично тільки одну вимогу — у відставку відправили В. Масола. У середині листопада новим головою Ради Міністрів став В. Фокін. Ці події увійшли в історію як «Революція на граніті».

Табір голодуючих студентів. Жовтень 1990 р.

Документи розповідають

Співорганізатор студентського виступу О. Доній про «Революцію на граніті».

«Під тиском визвольного руху Верховна Рада настільки перелякалась, що була змушена відставити прем’єра. Він не був важливий для нас, але це був символ здачі, слабкості. Це означало, що комуністична влада впала, а демократичне суспільство переможе. До того часу всі мітинги і демонстрації нічим не закінчувались».

• Про що свідчили результати «Революції на граніті»?
• Чи могли студенти домогтися реалізації всіх своїх вимог?

Важливе значення мало ухвалення Верховною Радою 24 жовтня Закону «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР». Відповідно до нього з тексту Конституції вилучалася ст. 6 «про керівну роль Комуністичної партії», визначалися умови діяльності різних політичних партій.

Наступним кроком на шляху вдосконалення системи державної влади в республіці став Закон «Про місцеві ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування», за яким обласні, районні, міські, сільські та селищні районні ради отримали самостійність у вирішенні питань місцевого значення у межах своїх повноважень.

Тим часом прокомуністичні і проросійські сили організували в Криму референдум. 12 лютого 1991 р. за його результатами відбулося відновлення Кримської Автономної Радянської Республіки. Верховна Рада УРСР виявила виваженість і повагу до волевиявлення мешканців півострова. Завдяки цьому вона запобігла використанню «кримського питання» у нагнітанні негативного ставлення до її дій у Москві та деякими політиками в республіці. Незважаючи на те, що волевиявлення в Криму провели за відсутності союзного і республіканського законів про референдум, Верховна Рада затвердила його результати. Єдиними категоричними противниками референдуму були кримські татари, які з кінця 1980-х рр. стали активно повертатися на батьківщину.

У 1990 р. — першій половині 1991 р. чимало дискусій у Верховній Раді спричинило обговорення нового проекту Союзного договору, що пропонувався керівництвом СРСР радянським республікам. Палітра думок була доволі широкою. Депутати більшості наголошували на неможливості самостійного існування України поза Радянським Союзом й перевагах входження до оновленого Союзу. Частина депутатів, не відкидаючи повністю ідеї вступу республіки до Союзу, наголошували, що це повинно відбутися лише на умовах Декларації про державний суверенітет України, якій проект нового Союзного договору суперечив. Так, у ньому проголошувалася верховенство союзного законодавства над республіканським. Частина опозиційних депутатів взагалі категорично відкидали можливість участі України у новому Союзі.

Керівництво СРСР й особисто М. Горбачов, прагнучи утримати союзні республіки (котрі тяжіли до унезалежнення) під контролем центру, вирішив безпосередньо скористатися підтримкою населення країни через всенародний референдум. На нього виносилося запитання: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повното мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності ?» Була висока вірогідність, що таке формулювання, фактично залишаючи свободу дій для центру, здобуде підтримку народу. У такій ситуації, за висловом сучасників цих подій, Л. Кравчук обрав «обережну. але цілком результативну лінію поведінки», запропонувавши провести одночасно опитування громадян республіки. До загальносоюзного додавалося запитання «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»

Референдум відбувся 17 березня 1991 р. На перше загальносоюзне запитання «Так» відповіли 70,2 % громадян України. На друге республіканське запитання схвальну відповідь дало 80,2 % осіб. У підсумку — результати референдуму в республіці вважали своєю перемогою як прихильники, так і противники Союзного договору. Однак висока підтримка населенням республіки Декларації про державний суверенітет України була безсумнівною. Спираючись на результати волевиявлення народу, на переговорах з укладення нового Союзного договору обстоювалася ідея створення «Співдружності» за зразком Європейського співтовариства.

У першій половині 1991 р. розгорнулася активна робота над проектом нової Конституції України, котра мала юридично закріпити положення Декларації про державний суверенітет.

У липні 1991 р., реалізуючи деякі ідеї, що визначилися як першочергові під час роботи над концепцією нової конституції, Верховна Рада схвалила закони «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» та «Про вибори Президента Української РСР». Відповідно до них Україна повинна була стати за формою державного правління змішаною парламентсько-президентською республікою із доволі значними повноваженнями президента.

На третій сесії Верховна Рада також розглянула проект нового Союзного договору. Депутати його схвалили.

• Які ключові події політичної боротьби в Україні в 1990-1991 рр.?

4. Проголошення незалежності України

19 серпня 1991 р. група найближчих соратників М. Горбачова здійснила спробу усунення його від влади, вважаючи, що політика Президента СРСР негативно впливає на ситуацію в країні. Події «путчу 19-21 серпня 1991 р.», як його називають, завершилися цілковитою поразкою для його організаторів.

Путч — переворот чи спроба державного перевороту, яку здійснює група осіб за заздалегідь підготовленою змовою.

Голова Верховної Ради Л. Кравчук, дізнавшись про події у Москві, зайняв обережну, вичікувальну позицію. Після зустрічі з представником путчистів, командувачем Сухопутних військ СРСР генералом В. Варенниковим, Л. Кравчук усвідомлював відсутність контролю над розміщеними в республіці величезними збройними силами. Президія Верховної Ради, засідання якої розпочалося 19 серпня, поділилася на прибічників невизнання дій путчистів, до яких належали опозиціонери, і їхніх противників з числа комуністів. Лише 20 серпня ввечері, коли ставало зрозумілим за подіями у Москві, що путч провалився, Президія Верховної Ради ухвалила заяву про невизнання дій організаторів перевороту в Україні.

Мітинг на підтримку проголошення незалежності України

Після голосування за Акт проголошення незалежності України в сесійну залу внесли величезний синьо-жовтий прапор. На передньому плані В. Чорновіл

Тим часом активізувалася громадськість республіки. Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська обласні ради заявили про нечинність указів створеного путчистами Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) на їхній території. Об’єднані демократичні сили Харкова та представники трудових колективів ряду шахт Донбасу заявили про готовність до страйку. 20 серпня спільна нарада представників Народної ради і демократичних організацій України звернулася до Президії Верховної Ради з вимогою визнання утворення ДКНС антиконституційною акцією і скликання не пізніше 22 серпня позачергового засідання Верховної Ради.

24 серпня, коли путч провалився й у Москві перемогли демократичні сили, у Києві зібралася позачергова сесія Верховної Ради. З доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук, зі співдоповідями від більшості — О. Мороз, від опозиції — І. Юхновський. Їх, незважаючи на відмінності у мотивах, об’єднувала думка про вжиття рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Фактично пропоноване ними означало утвердження незалежного статусу України.

Від імені Народної ради І. Юхновський запропонував проголосити акт, в якому мав бути зафіксований цей новий державний статус республіки. Проголошення Акта незалежності України пропонувалося підтвердити подальшим референдумом. Увечері 24 серпня 1991 р. Верховна Рада ухвалила Акт незалежності України і призначила на 1 грудня того ж року референдум на його підтвердження, що мав відбутися одночасно з виборами Президента України. Співавтороми документа були Л. Лук’яненко та Л. Сандуляк.

Документи розповідають

Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.)

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.;

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні;

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами;

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України

• Чим у документі обґрунтовано право України бути незалежною державою?
• У чому полягає історичне значення цього Акта?

30 серпня, за підсумками роботи спеціальної комісії, що довела участь республіканського партапарату в путчі, Л. Кравчук підписав указ про заборону діяльності Комуністичної партії в Україні.

1 грудня 1991 р. відбувся референдум, на якому на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» з 84,2 % громадян, що взяли участь у голосуванні від загальної кількості включених до списків, 90,3 % дали позитивну відповідь. Одночасно з цим відбулися вибори Президента України. Серед шести кандидатів на цю посаду перемогу здобув, отримавши 61,8 % голосів виборців, Л. Кравчук.

Агітаційна листівка перед Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р.

Події 1 грудня в Україні створили якісно нову ситуацію в усьому СРСР. 7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі неподалік Мінська Президент РРФСР Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє існування і підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

6. Міжнародне визнання незалежності України

Від дня проголошення суверенності України постало питання її міжнародного визнання. Проте світові лідери і сусіди не поспішали з цим актом, хоча Україна з 1945 р. була членом ООН. Це можна пояснити небажанням псувати відносини з керівництвом ще існуючого на той час СРСР, і тим, що, на відміну від держав Балтії, законність входження яких до Союзу Захід ніколи не визнавав, Україна сприймалася, як складова СРСР. Величезне значення мало також проведення у балтійських республіках плебісцитів, більшість учасників котрих проголосувало за вихід зі складу СРСР. Тому питання про незалежність України винесли на перший в українській історії всенародний референдум. Саме народне волевиявлення повинно було поставити останню крапку в тривалому процесі становлення незалежної Української держави і продемонструвати всьому світові прагнення українців до самостійного економічного, політичного та духовного розвитку.

Міжнародне визнання України розпочалося відразу після референдуму. Хвиля визнання та встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Вона засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагоме значення у визнанні незалежної України у світі мало те, що країна обрала цивілізований і мирний шлях побудови суверенної держави.

Першою незалежність України офіційно визнала Республіка Польща. Це сталося 2 грудня 1991 р. Одночасно таке зробила і Канада. В останні дні 1991 р. Україну визнали всі держави «великої сімки». Це підтвердило остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності нашої держави. Почався процес стрімкого міжнародного визнання.

Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося й на рівні міжнародних організацій; 30 січня 1992 р. Україна стала членом Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (тепер — Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня 1992 р. приєдналася до Північноатлантичної ради зі співробітництва (з 1998 р. — Рада євроатлантичного партнерства). За цей період укладено 35 двосторонніх міждержавних договорів і 88 міжурядових угод. Незалежна Україна стала повноправним членом світового товариства, важливим чинником системи міжнародних відносин.

Верховна Рада 5 грудня 1991 р. виступила зі Зверненням до парламентів і народів світу, де зазначалося: Українська держава буде неухильно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, ратифікованими Україною, й іншими відповідними міжнародними документами. Було висловлено також намір приєднатися до Гельсінського Заключного акта, Паризької хартії та інших документів НБСЄ.

Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства України, національної символіки, а також власної грошової одиниці.

Ці та інші акти молодої країни засвідчили появу на політичній малі світу нової демократичної держави, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей і розвиток міжнародного співробітництва.

Хроніка національно-визвольного руху

Дата

Подія

Відновлення діяльності дисидентських організацій.

Інформаційні матеріали до 30-річчя проголошення Декларації про державний суверенітет України

16 липня Україна відзначатиме 30 років проголошення Декларації про державний суверенітет України.

Суверенітет держави – політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність у зовнішньополітичній сфері.

Правовою основою державного суверенітету є конституції країн, декларації, загальновизнані принципи міжнародного права, які фіксують суверенну рівність держав, їхню територіальну цілісність, невтручання у внутрішні та зовнішні справи, право націй на самовизначення.

Ознаки суверенітету

Ключові зауваги

Наприкінці 1980-х років національно-визвольний рух українців швидко набирав сили. В українському парламенті склалися сприятливі умови, аби питання відновлення української державності постало однозначно і рішуче.

Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня 1990 року конституційною більшістю народних депутатів – 355 голосів “за” при чотирьох проти та одному, який утримався.

Декларацією Верховна Рада УРСР проголосила суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Документ став важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного й економічного розвитку.

Жодних дискримінаційних обмежень щодо культури, мов чи якихось інших гуманітарних потреб Декларацією висунуто не було, а народом України визначалися громадяни всіх національностей.

Визнавався обов’язок державних органів влади забезпечувати національно-культурне відродження Українського народу, запровадження та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

Базові положення Декларації стали основою законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України. Було розпочато сучасний конституційний процес.

Прийняття Декларації про державний суверенітет України підтвердило неминучість розпаду комуністичної тоталітарної імперії.

Ухвалення цього документа стало ключовим кроком для відновлення історичної справедливості, відродження української державності як втілення ідеї соборності українського народу та його земель. Це стало початком, своєрідною точкою відліку відновлення державної незалежності України загалом. Документ створив правові передумови для ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України.

Передумови прийняття

На початку 1980-х років верхівка комуністичної партії СРСР, шукаючи вихід із глибокого застою, розпочала “косметичний ремонт” системи, відомий як “перебудова”. Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим і радянська імперія стала розпадатися.

Навесні 1990-го проголосила незалежність Литва. Близькими до цього були Латвія й Естонія. 12 червня державний суверенітет задекларувала РРФСР. Прийняття російським парламентом цього акта призвело до того, що протистояння між керівниками СРСР і РРФСР Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним (на той час головою Верховної Ради Російської Федерації) досягла апогею. Відтак Горбачов зосереджувався не на подіях в Україні, а на нейтралізації головного опонента.

Україна тим часом бурлила. Демократичні й патріотичні сили створили Народний Рух України за перебудову, який набирав ваги, множилися інші організації, що виступали за свободу та незалежність. Українська міжпартійна асамблея просто на вулицях почала реєстрацію громадян Української Народної Республіки (на кінець 1990-го зареєстрували близько 3 мільйонів). Національно-визвольний рух українців швидко набирав обертів.

У березні 1990 року відбулися перші альтернативні вибори (коли до бюлетеня для голосування включено більше одного кандидата) до Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, яка увійшла в історію як Верховна Рада України демократичного скликання. Вже в перший день її засідання 15 травня виникло протистояння між двома таборами: так званою групою 239 (комуністичною більшістю “За суверенну Радянську Україну”) й опозиційним “Демократичним блоком” – Народною Радою.

Наприкінці радянського періоду історії України питання відновлення державності стало руба: або зараз, або ніколи. У Верховній Раді Української РСР склалися сприятливі умови для прийняття Декларації. Опозиційній Народній раді вдалося перебрати на себе політичну ініціативу. Вже 9 липня 1990 року лідер республіканських комуністів Володимир Івашко склав повноваження голови Верховної Ради УРСР. Це деморалізувало комуністичну більшість і дало можливість національно-демократичній опозиції провести радикальну за змістом декларацію, яка, по суті, стверджувала суверенність України.

Як готувався документ

Із 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Всього їх було 12: офіційний від Президії, від депутатської групи “За радянську суверенну Україну” і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські, наприклад, Сергія Головатого у співавторстві з Євгеном Тимченком (тоді старший науковий працівник Інституту держави і права), народорадівців Степана Хмари, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої, Івана Валені, групи депутатів у складі Лариси Скорик, Івана Зайця, Володимира Івасюка, а також варіант лідера республіканців Левка Лук’яненка.

Народорадівці зосереджувалися головно на питаннях збереження територіальної цілісності України, забезпечення економічної самостійності, формування республіканських збройних сил, запровадження українського громадянства, ухвалення нової Конституції республіки, врегулювання проблеми з підписанням нового Союзного договору. Тим часом для компартійної верхівки Декларація мала стати основою для укладання нового Союзного договору, тож парламентська більшість прагнула зберегти існуючий статус-кво України як соціалістичної республіки у складі оновленої радянської федерації, не погоджувалася на формування незалежної від союзного центру економічної системи і власних збройних сил.

Підготовку офіційного проєкту Декларації виконували дві групи – Тимчасова комісія, створена Президією Верховної Ради (керівник – Сергій Дорогунцов) і Комісія Верховної Ради з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин (керівник – Микола Шульга). Зрештою за основу Декларації взяли проєкти депутата-народорадівця Сергія Головатого і Президії Верховної Ради України.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, “виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави”, схвалила Декларацію про державний суверенітет України. Із 384 депутатів, зареєстрованих у залі, “за” проголосували 355 осіб, проти – 4, утримався – 1, решта – не брали участь у голосуванні.

Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи (239 осіб), Декларації не надали статус конституційного акта. Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом.

Під тиском суспільних настроїв навіть КПУ на ХХVІІІ з’їзді прийняла резолюцію про державний суверенітет.

День проголошення Декларації був оголошений в Україні святковим і вихідним. Перша річниця її прийняття запам’яталася велелюдними урочистими мітингами і демонстраціями в багатьох регіонах.

Основні положення

У преамбулі та десяти розділах Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”.

Важливим є те, що в Декларації про державний суверенітет України вперше в новітній національній історії поруч із “Українською РСР” вжито слово “Україна” як офіційна назва держави.

Одне з головних – положення про громадянство: всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять; громадяни всіх національностей становлять народ України.

Територія УРСР – в існуючих кордонах недоторкана.

Від імені народу України може виступати тільки Верховна Рада.

Національним багатством може володіти виключно Український народ.

В економічній сфері – створення власних банків, самостійне формування цінової, фінансової, митної та податкової системи та державного бюджету, контроль за використанням його коштів, а в разі потреби – запровадження власної грошової одиниці.

Проголошувалося також право на власні Збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Українська держава мала самостійно визначати порядок проходження військової служби громадянами республіки.

Було задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. УРСР у повному обсязі відновлює свій міжнародний статус, а отже, є повноправним учасником міжнародних відносин, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Державні органи влади мали забезпечувати національно-культурне відродження Українського народу, запровадження та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Україна зарезервувала за собою право на повернення у власність її народу національно-культурних та історичних цінностей, які тимчасово знаходяться за її межами. Крім того, всім національним групам, які проживали на території України, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

Правник Віктор Мусіяка зауважував: “Важко переоцінити Декларацію про державний суверенітет та її значення для України. Проте проголосити – це одне, а виконувати інше. Необхідно постійно наповнювати змістом саме поняття “Декларація про незалежність”, “державний суверенітет”. Це значить – демонструвати здатність жити своїм життям, своїм розумом, своїми силами і задіяти весь арсенал та всі можливості, які є у держави” (газета “День”, 17 липня 2013 року).

Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.

За місяць Верховна Рада Білорусі прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

“Якими ж тоді були практичні наслідки цих декларацій? На той момент головна відмінність між суверенітетом і незалежністю була така: суверенітет установлював пріоритет законів республіки над союзними, а незалежність повністю виводила союзні закони за межі правового поля, і республіка керувалася тільки власними. Крім того, офіційний статус незалежної держави збільшував владні повноваження місцевої еліти” (Сергій Плохій. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу, 2019).

“Я, працюючи постпредом, міг пропагувати Україну як велику державу, підтримувати активні контакти з американськими бізнесовими та політичними колами, закликати їх до встановлення прямих контактів із Києвом. У 1990 році . я часто зустрічався й дискутував щодо майбутнього України з тодішнім заступником Держсекретаря США Стробом Телботом. Юридичним знаряддям у такій діяльності до проголошення незалежності була Декларація про державний суверенітет. Достатньо було, що вона проголосила верховенство Конституції УРСР над Конституцією СРСР… Американці боялися, що буде втрачено контроль за його ядерною зброєю. Взагалі, з американцями важко було працювати” (Геннадій Удовенко, “Український тиждень, 26 серпня, 2010).

Учасники ухвалення Декларації про її значення

Одразу після ухвалення історичного рішення переповнений емоціями Левко Лук’яненко на площі перед Верховною Радою заявив: “Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець”.

Іван Драч зазначав: “До цього Документа ми повинні ставитися із належною поштивістю і пошаною, але і з розумінням того, що це лише початок тої величезної і грандіозної роботи, яка називається творенням Української держави” (“Літературна Україна”, 30 серпня 1990 року).

Леонід Кравчук теж відзначав особливу роль Декларації у боротьбі за незалежність України: “По-перше, це єдино можливий на той час і перший в історії України державно-правовий документ або державно-політичний, який проголосив суверенітет. До цього часу проголошували і суверенітет, і незалежність різні організації: Народний рух, Гельсінська спілка і багато-багато. Але на державному рівні (що дуже важливо!) вперше радянська соціалістична держава проголошує суверенітет. Це унікальне явище. По-друге, декларація як документ розбудила лідерів, розбудила частину українського суспільства і народу та вселила в нього віру, що таки суверенітет, і таки незалежність можливі в наш час”. (Радіо “Свобода”, 17 липня 2010 року).

Іван Заєць: “Переломним моментом стало ухвалення декларації 16 липня 1990 року. . Ідея незалежності Української держави оселилася у владних коридорах, а до цих пір жила на майданах. . Незалежність стала питанням часу. 3 серпня Верховна Рада ухвалила закон про економічну самостійність України, 30 липня – постанову про військову службу, яка започаткувала повернення наших хлопців із конфліктних гарячих точок. 24 жовтня 1990 року Верховна Рада внесла зміни до Конституції про перевагу республіканських законів над союзними. Фактично луснула правова союзна система.

. Горбачов хотів ще зберегти Радянський Союз. Україна і тут показала . небажання грати за московським сценарієм. Верховна Рада паралельно оголосила всеукраїнське опитування, результат якого фактично обнулив горбачовський референдум, бо орієнтував насамперед на створення власної держави, а не на збереження Союзу. ГКЧП – це була реакція на самостійницьку ходу України, . Тому державність нам не впала з неба, . потрібна була повна мобілізація патріотичних сил, усього українського суспільства, щоб здобути державу”.