Голу вівцю не стрижуть, або Коли в Карпатах відродять вівчарство?

Вівчарство — одна з найвідоміших і найдавніших професій в українських Карпатах. Це ремесло здавна опоетизоване: мабуть, кожен чув про романтику в горах, отари овець, вогнища на полонинах та смачнющу бринзу з овечого молока? А ще «овече господарство» завжди було оповите магічними віруваннями й чарами.

Насправді вівчарство залишається одним із прибуткових видів бізнесу для мешканців гірських районів. Усі секрети розведення овець, отримання вовни, м’яса та виготовлення бринзи передаються із покоління до покоління.

І справді — колись Україна посідала провідні місця за розвитком вівчарства, але нині це ремесло фактично занепало. Лише за офіційними даними 2018 р. овець і кіз стало менше, ніж торік, на 3,9%: нині їхнє поголів’я становить 1,62 млн голів. А за останні 30 років поголів’я дрібної рогатої худоби скоротилося ледь не в 10 разів!

Про суворі реалії та бажані перспективи українського вівчарства редакція головного сайту для фермерів Kurkul.com говорила зі справжнім гуцулом, вівчарем Василем Стефураком.

Овечий «тюнінг»

Василь Стефурак — підприємець із села Молодятин на Івано-Франківщині, який шість років тому вирішив створити бізнес у тому районі, де народився. Зупинився на вівчарстві, адже його край здавна славився цим ремеслом. І тепер чоловік планує знову відновити його в регіоні.

Перші вівці й барани розчарували фермера-початківця кволим здоров’ям, нестачею вовни та м’яса. Тож він вирішив вивести власну породу овець — сильну, продуктивну й максимально пристосовану до суворих умов українських Карпат.

«Є безліч порід овець, але у кожної є свої плюси і мінуси. Мені треба було збільшити коефіцієнт корисної дії стада мінімум у два рази. Як роблять тюнінг автомобілів для їзди по бездоріжжю, так і я «тюнінгував» овець. Це була гібридизація: так навчився отримувати кращий результат і якість тварин», — розповідає Василь Стефурак.

Власну селекцію овець фермер проводив із урахуванням попиту на продукцію вівчарства. Спочатку відбирав з-поміж овець романівської породи, бо вони цінні завдяки багатоплідності. Потім завіз породу суффолк, у яких високі темпи приросту. Згодом у стадо додав гіссарських овець: завдяки ним Василь Стефурак вивів тварин із більш жирним м’ясом — «щоб можна було на вертелі смажити та в казані приготувати». Зрештою фермер «розбавив» стадо і німецькими меріноландами, які дають мармурове, соковите м’ясо з ніжним смаком та без специфічного запаху (лою, як кажуть гуцули).

Говорить, що такий «породний мікс» потрібен насамперед для швидкого відтворення стада, а також хорошого, якісного м’яса, яке можна легко продати.

Потім Василь Стефурак почав працювати над шкірою і вовною у своєму стаді. Фермер планував, щоб його вівці мали тоненьку шкіру й м’яку вовну високої якості, тож завіз з-за кордону мериносів.

«Найбільше зараз шкіри продають для виробництва взуття. І коли просто овеча шкіра коштує в межах 100 грн, то високоякісна — близько 1 тис. грн. Але треба до неї дійти! Із вовни в Карпатах люди роблять безліч речей на продаж, тому варто забезпечити їх хорошою сировиною», — говорить вівчар.

Нині Василь Стефурак активно працює над молочністю стада та завозить молочні породи. Останнє поповнення — вівці остфризької породи, які дають по 4-5 л молока. Такий вибір зумовлений тим, що його вівці родять двічі на рік по 2-3 ягнят, а отже, потрібно більше молока — по 5 л на 1 кг приросту. Ба більше, нині вівчарі навчилися виготовляти й продавати смачні та якісні продукти з овечого молока, тож очевидно: що більше стадо дає молока, тим краще.

Карпатський вівчар самостійно освоював способи лікування хвороб, щоразу робив відбір слабких ягнят, аби ті не потрапили в стадо. А також уважно придивлявся до дорослих овець, щоб знати, як ті дбають про своє потомство.

Нині на фермі Василя Стефурака живуть близько 300 овець його власної селекції. На їх виведення у фермера пішло багато часу, зусиль і коштів.

«Я ніколи не робив ставку на кількість. Моє господарство більше працює як племінний розплідник, бо моєю основною задачею було виведення найбільш підходящої породи. Адже конструктор не робить велику партію машин: він робить одну — хорошу й дорогу, а потім пускає її в серійне виробництво», — відзначає фермер.

Чи будуть вівці знову «заробляти»?

Василь Стефурак жартує, що гуцульською мовою «вівця» означає «вбери хату». Тобто історично склалося так, що в горах отара овець забезпечувала місцевих жителів усім необхідним — м’ясом, вовною, шкірою. Із них гуцули робили речі для повсякденного вжитку та товари на продаж.

Чому саме вівці стали «центром» життя в Карпатах? У суворих гірських умовах здатні виживати й бути продуктивними лише вівці і кози, коровам це не завжди до снаги. Крім того, за словами Василя Стефурака, нині, як і раніше, «овець хімією не нагодуєш».

«Якщо свиню можна утримувати на преміксі і корову можна підгодовувати, то з вівцями складніше. І це, у принципі, не потрібно. Вівцям досить лише трошки зерна, а їхній кишечник дозволяє брати поживу навіть із тої трави, яку не їстиме ані корова, ані кінь», — запевняє фермер.

Ну, і звичайно, вівці теж славляться як знані «санітари лісу». Гуцули кажуть, що коли в горах не будуть пастись отари, то там будуть страшні чагарники. Відтак нічого доброго з того, напевно, не вийде.

Коли Василь Стефурак загорівся відродити вівчарство в Карпатах, ним керувало кілька важливих завдань.

«Пасовище для вівці — це все те, що не можеш виорати. Тобто на високогірні території трактор не заженеш. На камені ти більше нічого робити не будеш, бо на тому камені нічого не виживе», — констатує вівчар.

Справді Україна здавна славилася вівчарством: колись поголів’я овець та кіз, котре переважно зосереджувалося саме в Карпатах, налічувало близько 20 млн голів. Нині ж, як каже Василь Стефурак, посилаючись на власні джерела, ця кількість коливається в межах лише 200 тис.!

«В Україні пишуть «хороші» звіти, але все це — страшна брехня і неправдива статистика. В офіційних даних додають кількість поголів’я тварин у селянських подвір’ях. Але ж насправді на селянських подвір’ях немає вже майже нічого. На ціле наше село, де є 860 дворів і всього близько 2 тис. мешканців, у мене одного є вівці. І це село у горах, розумієте?! Люди відійшли від худоби і їдуть кудись на заробітки», — із жалем розповідає Василь Стефурак.

Фермер переконаний, що саме відродження вівчарства й створення продукції з доданою вартістю в карпатському регіоні дасть новий економічний поштовх та робочі місця.

«За роки незалежності ми втратили генофонд якісних і продуктивних тварин. Але десь у горах ще залишилися поодинокі вівчарі. І треба їх підтримувати, треба заохочувати нових. А єдиний стимул для гуцула — це гривня. Тож в Україні треба монетизувати продукцію вівчарства. Якщо ми не нагодуємо місцевий народ тут, на місці, то не буде нічого хорошого. Чому весь світ сьогодні бореться за малий бізнес? Бо це – основа продовольчої безпеки кожної країни», — переконаний наш співрозмовник.

Василь Стефурак каже, що протягом усієї фермерської діяльності об’їздив майже всіх чабанів Івано-Франківської області, щоб познайомитися та дізнатися про реальний стан вівчарства на полонинах. Найближчим часом він планує не просто говорити з колегами, а має намір роздати кожному господарю по племінному баранові, котрих вивів на своїй фермі. Таким способом фермер хоче покращити поголів’я овець та заохотити карпатських вівчарів активніше включатися у відродження древнього ремесла. До того ж Василь Стефурак хоче не лише «вдосконалити» отари колег завдяки своїй унікальній породі, а й навчити місцевих виробників створювати якісну продукцію з м’яса, молока та вовни: уже є перші вдалі експерименти з виробництва сиров’яленої баранини.

Ще фермер згадує, коли почав вирощувати овець і кіз, то до нього часто зверталися односельці. Ледь не в кожному господарстві в Молодятині тримають одну-двох кіз для власних потреб. Тож місцеві господарі просили «надати послуги» породистого цапа, аби приплід був здоровим і продуктивним.

«Мій цап дав більше толку, ніж більша частина нашої Верховної Ради. Бо, покривши місцевих кіз, ми отримуємо гібридизацію, за допомогою якої коефіцієнт корисної дії при однакових затратах виростає в рази. Уже є показовий приклад, коли звичайна пенсіонерка тримає породисту козу й отримує не 1,5 л молока в день, а цілих 5! Із цього молока вона вже може зробити хороший смачний сир, продати на ринку й отримати додаткову копійку», — розповідає карпатський фермер.

На переконання Василя Стефурака, така бізнесова політика має не лише позитивно впливати на розвиток регіону, а й буде популяризувати продукцію українського виробництва. Фермер каже, що він не проти придбання якісної закордонної продукції, але ж і українські виробники мають навчитися виробляти й продавати конкурентні товари. До того ж в основі підтримки малого й середнього бізнесу в Україні має лежати давній принцип «свій до свого по своє», коли вітчизняний споживач має підтримувати насамперед свого ж виробника.

Заважати не можна підтримувати

Нині в Україні експерти говорять, що рентабельність виробництва продукції тваринництва набагато нижча, ніж продукції рослинництва. Василь Стефурак наводить досить банальний, але показовий приклад, коли тваринництво потребує забагато часу, аби стати прибутковим.

«У наш час корова коштує $500, новенький iPhone — $500. Тобто людина, яка займається тваринництвом, має два роки ходити до стайні, три рази в день доїти, годувати й прибирати за тією коровою, щоб мати змогу купити телефон», — каже фермер.

Нестабільна економічна ситуація в Україні змушує наших співвітчизників шукати більш швидкого заробітку. Василь Стефурак додає, що нині українці радше поїдуть за кордон на роботу й зароблять кошти на бажаний телефон уже протягом місяця.

«То й справді хіба вигідно буде займатися вівчарством у нашій країні за таких обставин? Таким країнам як Австрія чи Швейцарія, вочевидь, вигідно. Але і в нас це може бути вигідним бізнесом! Лише треба просто це розвивати та давати якісний продукт», — переконаний чоловік.

На думку Василя Стефурака, якщо держава не повернеться обличчям до своїх громадян і не буде підтримувати підприємництво, то перспектива вимальовується доволі песимістична. Інакше українські заробітчани й надалі залишатимуться десь за кордоном. Тож в Україні залишаться лише неспроможні фізично чи з інших причин виїхати в пошуках кращого життя.

Фермер наголошує, що українська влада має докласти максимум зусиль, аби не відбити бажання працювати у тих, хто вже із чогось почав тут, на Батьківщині.

«Поки держава буде дивитися на того селянина, як на дійну корову, за принципом «щоб корова більше давала молока, її треба менше годувати і більше доїти», то нічого доброго з того не буде ні для села, ні для держави», — відмічає Василь Стефурак.

Карпатський вівчар переконаний: аби уникнути будь-яких негативних моментів у взаємодії держави та її громадян, в Україні треба розгорнути масштабні програми підтримки малого й середнього сільгоспвиробника. І це варто робити максимально швидко, щоб підхопити на хвилю тих людей, які мають бажання жити й працювати саме тут, в Україні. Василь Стефурак каже, що куди б не подалися українці, то в багатьох випадках вони стають успішними й заможними людьми. То якщо не виходить досягти успіху в Україні, то, може, варто змінити спочатку державницький підхід до цієї ситуації?

«Наш народ — і розумний, і працьовитий», — із гордістю каже фермер.

Тож створення на загальнодержавному рівні програм для відродження й підтримки вівчарства, на думку Василя Стефурака, може стати відмінним рішенням на шляху до економічно сильної і стабільної держави.

«Іноді я навіть вже не кажу, щоб держава допомогла, аби лиш не заважала. Оподаткування у нас настільки складне, що годі говорити. От, наприклад, виростив я 1 кг баранини. Ціна у нас на неї — $4, але мені залишається лиш $1. У вівчарстві обороти коштів зовсім інші. От вирощування пшениці трохи простіше: посіяв, вніс добрива, зібрав, продав і все. А тваринництво — це ж не трактор, що ти його заглушив і пішов відпочити. Це робота без вихідних чи відпусток. І якщо людина працює, набиває мозолі, то має й заробляти відповідно», — констатує Василь Стефурак.

Фермер на власному прикладі показує, що його господарство не може вивести на новий рівень власну селекцію овець, яку він проводить уже протягом останніх шести років. Бо сучасний європейський комплекс із «повним фаршем» техніки коштує близько €1 млн.

«А де наш гуцул і де мільйон євро? Якщо він буде мати ті гроші, то йому овець вже не буде потрібно, він вже і так буде жити добре», — жартує Василь Стефурак.

Щоб відродити вівчарство в Карпатах, на думку фермера, на початку буде достатньо придбати державним коштом на село, район чи навіть територіальну громаду по барану. А люди, які захочуть займатися вівчарством, зможуть і далі розвинути цю справу.

«Чим займаються ці всі величезні міністерства агрополітики, економіки тощо? Скільки в них коштів іде на відрядження та корпоративи? А так один корпоратив не зроблять, куплять барана — і вже в селі буде племінне стадо. У масштабах країни — це копійки, а от місцевим мешканцям — хороший спосіб заробити», — мріє карпатський вівчар.

Недавно Василь Стефурак зареєстрував і очолив обласний осередок Асоціації вівчарів України.Тож тепер допомагає охочим розводити вівці не лише у власній Печеніжинській громаді, а й на всій Івано-Франківщині та в сусідніх областях — Закарпатській, Львівській і Чернівецькій. Крім того, фермер переконаний, що таке об’єднання допоможе реально відстоювати інтереси вівчарів у владних кабінетах.

«Вважаю, що все-таки майбутнє України — за невеликими господарствами. Наша Асоціація вівчарів об’єднала близько півтора десятка людей, які утримують невеликі отари по 100, 200 чи 300 овець. І коли ми говоритимемо з владою, то це додасть нам упевненості: це не маленька група вівчарів, а ціла асоціація. Ми щиро надіємося, що колись прийде такий час в нашій державі, коли тих людей, які справді працюють у сільському господарстві, будуть нарівні збирати на обговорення законів за круглими столами. Бо в нас посадовці геть відірвані від реальних речей, літають у своїх хмарах і просто не розуміють, що твориться внизу. То ми, люди із землі, будемо розказувати їм про все з перших вуст», — підмічає Василь Стефурак.

Насамкінець щиро дякуємо справжньому гуцульському вівчареві за розмову та бажаємо успіхів у всіх починаннях. Адже Kurkul.com уже так кортить незабаром поїхати в Карпати та познайомитися з усіма місцевими фермерами!

© Андрій Яцина, Катя Капустіна, Kurkul.com, 2018 р.

Українці виводять нові породи овець, – голова асоціації вівчарів

Для України, вівчарство могло б стати панацеєю відродження тваринництва. Але є кілька «але». Перше з них — це повномасштабна війна, а за нею проблеми з експортом, страх перед інвестиціями та відсутність держпідтримки. Попри це, вівчарство в Україні не зникло, а навпаки розвивається. Саме про це в інтерв’ю Kurkul.com розповів Голова ГО «Асоціації вівчарів», найвідоміший вівчар України Василь Стефурак, пише Репортер.

Василю, які тенденції супроводжують українське вівчарство? Статистика щороку надає дані про скорочення сумарного поголів’я овець і кіз.

На промисловому рівні, важко сказати. Оскільки, якщо глянути на офіційну статистику, кількість тварин в домогосподарствах в рази перевищує кількість овець на підприємствах. Хоча мені важко уявити, як здійснюється підрахунок, якщо приватники дані не подають.

Загальну картину легко прослідкувати й без статистики. Просто дайте відповідь на питання: «Проїжджаючи містами та селами, як часто ви бачите овець чи кіз?» Наприклад, у нашому регіоні (на Івано-Франківщині – ред.) вівчарство традиційне заняття. Але діти з села ходять до мене, як у кінотеатр, щоб подивитись на маленьких кіз. Це стало чимось екзотикою, ось вам і статистика.

Чому люди не зацікавлені в тому, щоб вирощувати малу рогату худобу?

Така проблема не тільки в Україні, а й у всьому світі. Люди відмовляються вирощувати тварин. У селі чи невеликому європейському містечку є одна-дві ферми, які забезпечують молоком, м’ясом і покривають внутрішній попит. Всі не можуть цим займатися, та це і не потрібно. Тому фактично у нас відбуваються загальносвітові процеси. Коли від кустарного виробництва, ми переходимо на промислове з високоефективними технологіями. Останнє домогосподарства забезпечити не зможуть.

Як ви вважаєте, який поштовх потрібно українським фермерам, щоб почати розвивати галузь вівчарства?

Я роками наголошую на тому, що наших людей потрібно навчити цивілізовано вести вівчарство. Найголовніше — переходити на високоефективні породи. Наприклад, Закарпатська чи Радянський меринос — це ті породи, які віджили себе і утримувати їх це марна трата грошей. Оскільки ні вовни, ні м’яса вони не дають стільки, як мали б. Тому я зараз думаю, які запропонувати заходи в межах Асоціації вівчарів, щоб реанімувати породи та наповнити сенсом.

Також мусимо створювати нові породи. Зокрема, ми працюємо над новими українськими, які б відповідали світовим вимогам за якостю м’яса, шерсті молока та були пристосовані до українських умов утримання. До речі, ми вивели 2 нових види овець і плануємо презентувати їх українцям. Якщо ми не візьмемось за це, то ніколи не відродимо вівчарство.

І племрозплідники овець в Україні також відсутні…

На папері племрозплідники є. Але на ділі — немає, де в Україні брати чисті породи. Є звичайно окремі фермери та господарства, які купили за кордоном і мають високоефективні сорти. Але нам потрібно явище, а не винятки.

Винні в цьому не вівчарі, а законотворці, влада і наука. До останньої сфери маю особливі претензії. Роботу вищих аграрних наукових інституцій видно тільки на папері. Жодних досягнень, натомість тільки витрати та запозичені ще в радянські часи лозунги «наша наука найкраща». А в результаті ні порід, ні кормів та навіть ветеринара важко знайти.

Одну з причин занепаду галузі ви вказали роботу уряду. У чому головні претензії?

Я переконаний, що порятунок тваринництва в дрібному та середньому фермерстві. А за роки незалежності наші можновладці робили все, щоб розвивались тільки великі агрохолдинги та процвітала олігархія. Зараз в країні війна, і хто продовжує працювати та рятувати економіку — дрібні та середні підприємці, фермери. Натомість деякі наші мільярдери «сформували батальйон» в Монако.

За 31 рік незалежності в нашій державі нема такої професії як вівчар. Вона не внесена в державний реєстр. То що робилось весь цей час?

Через війну допомога вівчарям зупинилась. Хоча Мінагро має програму дотації на підтримку виробників ВРХ.

Зараз підтримки немає ніякої. Хоча я продовжую наполягати на своєму і в Асоціації переконую колег, щоб не продавали зараз тварин. По-перше, таким чином фермер має роботу і на чорний день шматок м’яса. А по-друге, нам треба буде ділитися поголів’ям з усією Україною, бо є господарства, які сильно постраждали.

Ви сказали, що останні роки вівчарство почалось відновлюватись, хоча перебувало все ще в занепаді. Як ситуація змінилась з війною?

Вівчарство, як і загалом тваринництво, далеко не в шоколаді. І війна — це не панацея. Ця галузь в нашій країні успішно руйнувалася і йшла в нікуди. Війна навпаки дає шанс Україні навести порядок та розвивати цей агронапрям.

Просто скажу вам шокуючий, але правдивий факт, що після 24 лютого внутрішні продажі баранини в Україні на 100% зросли. Поясню: у нас зараз частково працює експорт, та частково працює імпорт. Особливо, якщо ми говоримо про заокеанські країни. Якщо раніше в наших магазинах продавалась переважно новозеландська баранина, то зараз її не завозять і люди купують українську.

Тобто можемо сказати, що війна стимулювала тваринників нарощувати стадо?

Однозначно. Ті хто зміг утриматись — нарощують поголів’я. Ну не рахуючи ті господарства, які постраждали через війну або знаходяться в «гарячих» зонах. Всі усвідомлюють доцільність вирощування худоби. Люди почали рухатись, дізнаватись інформацію, як заробляти.

Наприклад, до мене звернувся міський голова м. Косова Юрій Плосконос і попросив допомогти втілити проєкт розвитку вівчарства в його громаді. У районі багато високогірних, віддалених сіл, то чому б там не відродити вівчарство. Наразі ми вже виграли допомогу в написанні гранту, а далі шукатимемо гроші під ідею. І такі проєкти було б добре втілити в усіх громадах, особливо гірських регіонів. По-перше, вівчарство — це традиційне заняття тут, по-друге, це додаткова атракція для туристів, а по-третє, це робота для людей. Ми маємо зараз працювати за себе і хлопців, які за нас воюють.

А яка ситуація в інших регіонах?

Позитивну тенденцію демонструє Одещина. Там вівчарство — це дуже давня тема. Хороший приріст показує Хмельниччина. Знаю одне господарство в Шепетівському р-ні, де починали з 80 овець, а станом на сьогодні мають понад 20 тис. голів. Були хороші спроби відродження на Луганщині й Донеччині, Херсонщині. Буквально торік я їздив на таку ферму в м. Курахове. На жаль, їх буквально в перші дні захопили окупанти й отару звідти вивезти не змогли.

Зі мною про евакуацію навіть консультувався голова Волноваської РДА, але люди не встигли це зробити та зараз більшість господарств знищено. Евакуюватись вдалось одиницям, решта просто повипускали отари. Трапляються в інтернеті відео від військових, де так званою сірою зоною бігають вівці.

Тобто хто встиг — того ми прийняли на приватному рівні. Але погано, що нема державної підтримки цих людей.

Всім відома історія вівчаря з Донеччини, який самостійно гнав 400 овець 50 км, щоб евакуювати.

Так, це фермер Володимир Альохін. Він вирощував гісарську породу овець. Його прийняв наш товариш Василь Мельник з Волині. Він тримає цю ж породу овець.

Кілька тижнів тому, на Франківщину з Харківщини допомогли перевезти 30 голів овець. Хоча до того в фермера було їх понад 300. Прийняв цю отару в Галицькому районі активіст Асоціації вівчарів Тарас Масляк. Зараз до нього також релокують ВРХ, минулого тиждня завезли кіз — людина допомагає чим може, хоча в самого вільних площ на фермі не має. В межах Асоціації ми намагаємось по максимуму комунікувати і допомагати один одному. І звичайно, що таким людям, як Тарас Масляк хотілося б допомогти. Але тут має підключатись держава. Я розумію рослинництво, землю не перевезеш, але з тваринниками можна було б попрацювати…

Чи реально взагалі евакуйовувати такі господарства?

Тут є 2 основні моменти. Перший, полягає в тому, що якщо ракета падає на ферму ВРХ, то з травмами корова може жити ще кілька днів. У аналогічній ситуації з вівцями — вони одразу помирають. Тому такі господарства слід релокувати першочергово. А друге — це те, що господарства МРХ легше евакуйовувати: вівці хоча б можна гнати.

Насправді коли тільки війна розпочалась, я звертався до губернаторки Івано-Франківської області, щоб виділила приміщення для релокації господарств МРХ. Пропонував створити хоча б якісь нормальні умови, оскільки на носі зима. На жаль, мене не почули.

Чи є якісь напрацювання в аграрного комітету щодо цього?

Тваринництвом, зокрема вівчарством держава займатись не хоче. Департамент володіє інформацією, хто де тримає поголів’я, де ферми є і як їм можна допомогти. Я впевнений, що тих фермерів, хто готовий приймати є також вдосталь. Просто ми зі свого боку в Асоціації робимо що можемо, але тут повинна бути й сторона держави, щоб елементарно надати приміщення і землю для випасу.

Я весь час спілкують на комітеті з народними депутатами. Є дуже хороші хлопці — голова комітету Олександр Гайду, дуже прогресивний хлопець чи Іван Чайківський. Тобто є з ким говорити та вони доносять проблему. Але бачимо, яка зараз ситуація в інших галузях. Питання вівчарства на часі, але спершу, мабуть, слід розв’язувати невідкладні проблеми.

Тож, галузь вівчарства під час війни отримала новий поштовх для розвитку за рахунок скорочення імпорту. Останній почав заміняти вітчизняний продукт. Маємо велику надію, що держава сприятиме розвитку цієї галузі.

Слідкуйте за нами в соцмережах
Facebook https://www.facebook.com/bizagro
Telegram https://t.me/bizagro

Share this: