Башкиры — славный и мудрый народ

Башкиры — народ, населяющий регион Башкортостан. Они относятся к тюркам и привыкли к суровому климату Урала.

У этого народа довольно интересная история и культура, а старые традиции чтут до сих пор.

История

Башкиры считают, что их предки начали переселяться на занимаемые сегодня народом территории приблизительно тысячу лет назад. Предположение подтверждается арабскими путешественниками, изучавшими местные края в 9–13 веке н.э. Следуя их записям, можно обнаружить упоминание о народе, занимавшем уральский хребет. Земля у башкир разделялась по родам занятий. Например, держатели верблюдов брали себе степи, а горные пастбища доставались скотоводам. Охотники предпочитали жить в лесах, где было много зверя и дичи.
Со времен организации общества у башкир главную роль играло народное собрание джиин. Князья имели ограниченную власть, важнейшую роль играл именно голос народа. С приходом хана Батыя жизнь башкир существенно не изменилась. Монголы увидели в башкирах соплеменников, поэтому решили не трогать их поселения. Позже в Башкирии начал распространяться ислам, заменяя язычество. За исключением платы ясака, монголы никоим образом не вмешивались в жизнь народа. Полностью независимыми оставались горные башкиры.
С Россией башкиры всегда вели торговые отношения. Новгородские купцы лестно отзывались о товарах, особенно о шерсти. Во время правления Ивана Третьего посланные в Белую Волошку воины разоряли татар, но не трогали башкир. Однако сами башкиры страдали от киргиз-кайсаков. Эти гонения в совокупности с нарастающей властью московского царя сподвигли башкир на объединение с русскими.

Башкиры не хотели платить налог Казани и все еще испытывали набеги от соседей, поэтому после принятия подданства решили просить царя построить город Уфу. Позднее строятся Самара и Челябинск.
Башкирский народ стал разделяться на волости с укрепленными городами и большими уездами.
В связи с тем, что господствующей религией на Руси было православие, башкиры не могли чувствовать независимость, что стало поводом для восстания, которое возглавил приверженец ислама Сеит. Это восстание было подавлено, однако спустя буквально полвека вспыхнуло новое. Это усугубляло отношения с русскими царями, которые велели с одной страны не притеснять народ, а с другой всячески ограничивали его право владения территориями.
Постепенно количество восстаний стало уменьшаться, а развитие региона наращивалось. Петр Первый лично указал на важность развития башкирского региона, что привело к созданию заводов, добывающих медь и железо. Население неуклонно росло, в том числе благодаря пришлым. В положении 1861 года за башкирами закрепили права сельского населения.
В 20 веке начинают развиваться просвещение, культура и этническое самосознание. Февральская революция позволила народу обрести государственность, однако начавшаяся Великая Отечественная война сильно затормозила прогресс. Негативную роль сыграли репрессии, засуха и ассимиляция. В настоящее время регион называется Республикой Башкортостан и характеризуется активной урбанизацией.

Жизнь

Долгое время башкиры вели частично кочевой образ жизни, но постепенно перешли на оседлость. Юрты, характерные для кочевников, сменились на дома из деревянного сруба и глинобитные хижины. Приверженность к исламу всегда подразумевала патриархат, поэтому мужчина остается главным. Также для башкир характерны следующие особенности жизненного уклада:

1. Родство четко делится на материнскую и отцовскую части, чтобы можно было определять наследство.
2. Имущество и дом переходили по наследству к младшим сыновьям.
3. Старшие сыновья и дочери получали часть наследства при вступлении в брак.
4. Парни женились в 16 лет, а девушки становились женами уже в 14.
5. Ислам позволял иметь несколько жен, хотя подобной привилегией пользовались лишь богатые.
6. За невесту по сей день дают калым, который всегда зависит от статуса родителей новобрачных. Раньше калым выплачивали скотом и лошадьми, нарядами, расписными платками, лисьими шубами.

Культура

Праздники

Праздники башкир проходят пышно и торжественно. Отмечаются мероприятия весной и летом. Одним из самых старых праздников является прилет грачей, который символизирует приход весны. Башкиры просят о плодородии земель, урожае, устраивают пышные хороводы и гулянья. Обязательно нужно покормить грачей ритуальной кашей.
Примечательным праздником является Сабантуй, знаменующий начало работ в полях. Во время этого праздника жители соревновались друг с другом, устраивали состязания в борьбе, беге, скачках на лошадях, играли в «перетяни канат». Победители награждались, а после народ устраивал пышный пир. Главным блюдом на столе был бешбармак — суп с лапшой и отварным мясом. Изначально Сабантуй был праздником, на котором проводили ритуалы для умаливания богов урожая. Сейчас башкиры отмечают его как дань традициям. Значимым народным праздником является Джиин, на который принято проводить ярмарки. Это отличный день для выгодных покупок и совершения сделок.
Башкиры празднуют мусульманские праздники и чтут все традиции, следуя религии.

Фольклор

Распространение башкирского фольклора коснулось многих российских областей. Он представлен и в Республиках Татарстан, Саха и некоторых странах СНГ. Во многом фольклор башкир сходится с тюркским. Но есть немало отличительных особенностей. Например, кубаиры-эпосы, в которых может быть сюжет, хотя иногда как таковой отсутствует. Кубаиры с сюжетами принято называть эпическими поэмами, а бессюжетные — одами.
Наиболее молодым является баит — он представляет собой лирические предания, эпические песни. Близкими по содержанию к баитам считаются муножаты — это стихи, целью которых является воспевание загробной жизни.
Особо почитаемыми у башкир стали народные сказки. Часто главными героями в них предстают животные, истории принимают облик легенд, изобилуют фантастическим смыслом.
Персонажи башкирских сказок сталкиваются с ведьмами, духами водоемов, домовыми и другими существами. Есть среди сказок отдельные жанры, например, кулямасы. Есть немало басен, наполненных клише с локальными афоризмами.
Фольклор затрагивает семейно-бытовые отношения, о которых мы уже говорили выше и расскажем в разделах «Характер» и «Традиции». Таким образом, как явление фольклор вобрал в себя языческие обычаи и каноны ислама.

Характер

Башкиры отличаются свободолюбием и душевным нравом. Они всегда стремятся к справедливости, остаются гордыми, упрямыми. К пришлым народ относился с пониманием, никогда не навязывался и принимал людей такими, каике они есть. Без преувеличения можно сказать, что башкиры абсолютно лояльны ко всем людям.
Гостеприимство предписывают не только древние обычаи, но и нынешние нормы шариата. Каждого гостя нужно накормить, уезжающему дать подарок. Если гости явились с грудным ребенком, значит, и ему нужно преподнести дар. Считается, что так малыш будет задобрен и не навлечет проклятия на дом хозяев.
Отношение к женщине у башкир всегда было трепетным. По традиции невесту выбирали родители, они же отвечали за организацию свадьбы. Раньше девушка не могла в течение первого года после замужества общаться с родителями мужа. Однако с давних времен в семье ее почитали и уважали. Мужу строго запрещалось поднимать на жену руку, быть жадным и скупым в ее отношении. Женщине же надлежало хранить верность — измена каралась строго.
Башкиры щепетильны к детям. При рождении ребенка женщина становилась подобной царице. Все это было необходимо для того, чтобы ребенок рос здоровым и счастливым.
Важнейшую роль в жизни башкир играли старейшины, поэтому обычай почитания старших сохранился до сих пор. Многие башкиры советуются со стариками и просят благословения на сделки.

Традиции

Обычаи

Очевидно, что башкирский народ чтит не только традиции, но и обычаи, которые связаны с прошлыми поколениями и устоями ислама. Так, хоронить усопших необходимо до наступления заката. Омывание производится трехкратно, усопшего обязательно окутывают в саван, читают молитвы и обустраивают могилы. По мусульманским обрядам захоронение происходит без гроба. Башкирский обычай предписывает, чтобы была прочтена молитва аят.

Удивительны свадебные традиции и обычаи, которые включают целый комплекс. Башкиры считают, что мужчина не станет добропорядочным до тех пор, пока не женится. Интересно, что башкиры планируют свадьбы своих детей еще с подросткового возраста. Это связано со старой традицией рано сочетать детей браком. На свадьбу подарки дарились особым образом:

• Седлая лошадь, обычный мальчишка собирал подарки от всех, кто пришел поздравлять новобрачных;
• Собрав деньги, платки, нитки и другие подарки, он отправлялся к жениху;
• К подаркам было прикасаться запрещено;
• Теща приглашала гостей на чайную церемонию, в основном это были родные и знакомые;
• В ходе свадьбы обязательно происходила борьба за невесту. Девушку старались похитить, а жениху навязывали борьбу. Иногда доходило до довольно серьезных драк, причем по традиции весь ущерб должен был покрывать жених.

В связи с браком вводилось немало запретов. Так, муж должен был быть старше своей жены минимум на 3 года, в жены запрещалось брать женщин из своего рода, вступить в брак могли только представители 7 и 8 поколений.
Сейчас свадьбы стали скромнее, а молодожены — более прагматичными. Современные темпы урбанизации привели к иному жизненному укладу, поэтому башкирам предпочтительнее получить автомобиль, компьютер, другое ценное имущество. Пышные обряды и выплаты калыма ушли в прошлое.
Обычай соблюдения гигиены появился с давних времен. Люди мыли руки перед тем, как сесть за стол. Обязательно нужно было вымыть руки после мяса. Споласкивание рта считалось хорошей подготовкой к приему пищи.
Взаимопомощь у башкир называется каз умахэ. Обычай касался заготовки уток и гусей. Обычно на него приглашались молодые девушки. При этом разбрасывались гусиные перья, а женщины просили обильного приплода. Затем гусей ели с блинами, медом, чак-чаком.

Еда

Башкирская кухня предлагает искушенному гурману простые блюда. Главное для башкира — быть сытым, а изыски на втором месте. Отличительной чертой кухни является отсутствие свинины, причем связано это не с исламскими канонами, а сугубо с древними особенностями питания. В здешних местах не водилось кабанов, поэтому ели баранину, говядину и конину. Блюда у башкир сытные, питательные и обязательно готовятся из свежих ингредиентов. Часто в блюдо кладут лук, зелень, специи и травы. Именно лук ценится башкирами очень сильно за полезные свойства, ведь в свежем виде этот продукт способствует борьбе с бактериями, позволяет получить витамин С и нормализовать кровяное давление.
Мясо могут есть в вареном, вяленом, тушеном виде. Из конины делают конскую колбасу казы. Ее принято подавать с кисломолочным напитком айран.
Важнейшим напитком стал кумыс. Для кочующих племен напиток был незаменим, ведь даже в самый жаркий день он сохранял свои свойства. Существует множество способов приготовления кумыса, которые башкиры сохраняют и передают из поколения в поколение. Положительными свойствами напитка являются укрепление иммунитета, улучшение работы нервной системы и сохранение эластичности кожи.
Молочные блюда в башкирской кухне изобилуют разнообразием. Башкиры любят топленое молоко, сметану, творог с медом. Важным продуктом является карот — сыр, который хранили зимой, чтобы получать питательные вещества и жир. Его добавляли в бульоны и даже чай. Башкирская лапша называется салма и может иметь множество форм. Ее готовят в виде шариков, квадратиков и стружки. Салму всегда делают вручную, поэтому вариантов исполнения много.
Чаепитие — важная традиция, а чай наряду с кумысом считается национальным напитком. Башкиры пьют чай с ватрушками, вареным мясом, чак-чаком, ягодной пастилой и пирогами. Пастилу готовили из исключительно натуральных ягод, перетертых через сито. Пюре раскладывали на досках и сушили на солнце. За 2–3 дня получалось изысканное и натуральное лакомство. Чаще всего чай пьют с молоком и смородиной.
Башкирский мед — бренд Башкирии. Многие гурманы считают его эталонным, ведь рецепт приготовления первого меда насчитывает полторы тысячи лет. Народ Башкирии бережно хранил традиции, поэтому в наши дни чудесное лакомство получается великолепным. О заготовлении меда в давние времена свидетельствуют наскальные рисунки, найденные в Бурзянском районе. Башкирский мед запрещено подделывать. Под этим брендом выпускается исключительно национальный продукт. Именно он служит основой для приготовления такого десерта, как чак-чак.

Внешность

Одежда

Особенностью одежды башкир является использование различного вида ткацких искусств. Например, применение аппликаций, вязание, вышивка узоров, украшение монетами и кораллами, нанесение орнамента на кожу. Часто созданием одного костюма занималось несколько мастеров. Их задачей было получить слаженный ансамбль, объединенный единым художественным замыслом. Непременно в составлении костюма требовалось соблюдение традиций. Формирование костюма происходило под влиянием скотоводческого ремесла. Для утепления люди пользовались тулупами, шубами из овечьей шерсти.
Домашнее сукно было довольно толстым, а праздничное, наоборот, тонким. Чтобы сделать материл максимально плотным, его сваливали и поливали горячей водой.
Сапоги делали из кожи. Кожу могли сочетать с сукном или войлоком. Чтобы утеплить одежду, пользовались мехом дикого зверя. Особенно была востребована белка, заяц, волк и рысь. Для праздничных шуб и головных уборов использовали бобра и выдру. Значительную роль играли конопляные нити, обладающие повышенной прочностью. Рубахи делали из полотна, украшая геометрическим узором.
Дизайн костюма различался в зависимости от региона проживания. Например, в юго-восточных районах предпочитали красный, синий и зеленый цвета. Северо-восточные, челябинские и курганские башкирки носили платья с окаймляющей вышивкой.
Подол платья украшали орнаментом, как и рукава. В 13 веке стали появляться новые материалы для изготовления одежды, в том числе сукно фламандского, голландского и английского производства. Башкиры стали ценить тонкую шерсть, бархат и атлас. Общей чертой женского и мужского костюма оставались штаны и рубаха (женщины носили платья).
Нередко башкирам приходилось надевать целый комплект верхней одежды. Каждый был свободнее предыдущего, что позволяло передвигаться с удобством и спасаться от холода. Эту же особенность сохранили и для праздничных нарядов. Например, башкиры могли носить одновременно несколько халатов, причем уже независимо от погодных условий.
В горной Башкирии мужчины надевали ситцевую рубаху, холщовые штаны, легкий халат. Зимой наступало время холодов, и тканевая одежда сменялась суконной. Ее изготавливали из шерсти верблюда. Рубаху не опоясывали, но для фиксации халата использовали пояс с ножом. Дополнительным оружием для охоты или похода в лес служил топор.
Халаты сами по себе служили повседневной одеждой. Множество экземпляров можно видеть в музеях, расположенных на территории Башкирии. Ярким примером красоты женской одежды у башкир служит бешмет и елян. Они наглядно показывают способности мастеров использовать вышивку, кораллы, бисер и монеты для декорирования тканей. Чтобы сделать наряды максимально красочными, мастера использовали сукно разных цветов. В совокупности с золотым и серебряным позументом получали неповторимую гамму. В качестве орнамента использовали солнце, звезды, животных и антропоморфные узоры.
Кораллы позволяли выкладывать треугольники и красивые ромбы. Бахрома использовалась для нашивки, которую делали у талии. Разного рода кисточки, пуговицы, декоративные детали позволяли произвести еще более яркий эффект.
Мужчины носили одежду из меха обязательно, у женщин же она считалась редкостью. Они обходились стеганым пальто, пользовались шалью. С наступлением сильных холодов женщина могла укрыться шубой мужа. Шубы для женщин стали появляться достаточно поздно и использовались исключительно для обрядов.
Драгоценности могли позволить себе только богатые башкиры. Самым распространенным драгоценным металлом являлось серебро, которое любили сочетать с кораллами. Такими украшениями оформляли верхнюю одежду, обувь и головные уборы.
Башкиры являются небольшим по численности народом. Их чуть более полутора миллионов, но благодаря бережному отношению к традициям этот народ смог достичь процветания, обрел богатую культуру и стал одним из самых примечательных на территории Российской Федерации. Сейчас на регион сильно влияет урбанизация, все больше молодежи устремляется в города на поиск постоянной работы и жилья. Однако это не мешает башкирам соблюдать древние обычаи, передавать рецепты национальных блюд из поколения в поколение и жить в мире друг с другом, как повелось испокон веков.

Народи, що живуть на уралі. Корінні народи Південного Уралу. Башкирський етнос

Ця дата призначається для того, щоб віддати належне багатству культур корінних народів та подумати про вирішення проблем, пов’язаних із утиском малих національностей.

Етнографи сходяться на думці, що корінним народом Південного Уралу є башкири. Сьогодні башкирському етносу нічого не загрожує – з погляду закону усі громадяни Російської Федераціїрівні незалежно від національності. А ось століттями культура, що створювалася, може з часом розчинитися в ритмі сучасного життя.

Більшість башкир проживає в республіці Башкортостан, і лише невелика частина – у Челябінській та Курганській областях: за матеріалами перепису 2010 року башкирами себе вважають приблизно 163 тисячі південноуральців.

Найяскравіші грані культури народу – це його легенди, одяг та кухня. З ними й познайомимося.

Скоро казка дається взнаки…

Немає народу без казок та легенд. Ось і у башкир їх дуже багато: від масштабного епосу віршованого «Урал-батир» до коротких байокпро чудеса і кмітливість. Розповідають легенди про те, звідки з’явилися самі башкири. «У давнину наші предки кочували з однієї місцевості до іншої. Одного разу вони натрапили на вовчу зграю. Вовчий ватажок відокремився зграї, став попереду ковальського каравану і повів його далі. Ще довго йшли наші предки за вовком, доки не дійшли до благодатної землі, рясної огрядними луками, пасовищами та лісами, що кишать звіром. А сліпуче блискучі чудові гори тут сягали хмар. Дійшовши до них, ватажок зупинився. Порадившись між собою, аксакали вирішили: «Нам не знайти землі, прекраснішої за цю. Подібної немає на всьому білому світі. Зупинимося тут і зробимо її своїм становищем». І стали жити на цій землі, за красою та багатством якої немає рівних. Поставили юрти, почали займатися полюванням, розводити худобу. З того часу наші пращури стали називатися «башкорттар», тобто. людьми, що прийшли за головним вовком. Раніше вовка звали “корт”. Баш корт – означає «головний вовк». Ось звідки походить слово “башкорт” – “башкир”.

Башкир біля свого будинку (Ях’я). Світлина С. М. Прокудіна-Горського, 1910 рік

Скачуть по башкирських казках жваві чарівні коні, завзяті батири жартома ламають гори і стрілами дістають сонце, хитрі бідняки перемагають жадібних баїв. Звідки взялися Уральські гори і чому так багато навколо них озер – все знали давні казкарі. Проте досі навряд чи половину башкирських переказів перекладено російською мовою.

Бенкет горою

Башкири з давніх-давен займалися скотарством, а якщо був поблизу ліс – то і бджільництвом. Тому практично у всіх стравах національної кухні є м’ясо, переважно баранина або конина, а більшість солодощів і напоїв роблять на меді. Традиційна башкирська їжа дуже ситна, до м’яса додають відварені шматочки тіста різних форм або картопля. Важливе місце займають молочні продукти: катик, айран, кумис, корот (солоний сир).

Айран Фото: Commons.wikimedia.org

Спробувати традиційні страви башкирської кухні в Челябінську практично нема де, проте більшість із них цілком можна приготувати вдома. При цьому господині не доведеться ламати голову над тим, що подати на перше, а що на друге: багато башкирських страв «універсальні». Наприклад, для кулами окремо варять з приправами нарізану невеликими шматочками м’якоть баранини або яловичини, потім із борошна, підсоленої води та яйця замішують тісто, ділять його на маленькі кульки (салма) та відварюють їх у готовому бульйоні. При подачі на стіл у кожну тарілку кладуть шматочки м’яса, салму та заливають із бульйоном. Така страва з успіхом замінить звичні нам суп і друга з гарнірів разом узяті.

Але якщо душа вимагає ряснішої трапези, можна на перше приготувати шурпу (та ж куллама, тільки з картоплею), а на друге – фаршироване яйцями м’ясо. Готується воно так: яловичу вирізку зачищають від сухожиль, прорізають з одного боку у вигляді мішечка і начиняють круто звареними яйцями. Отвір зашивають, м’ясо посипають сіллю, перцем і обсмажують на сковороді, доводять до готовності в духовці, періодично поливаючи соком, що виділяється, і жиром.

Беліш Фото: Commons.wikimedia.org

Далі – чай. Він має бути міцним, ароматним (можна додати до заварки листя чорної смородиниі суниці) та обов’язково з молоком. До чаю подають баурсаки (обсмажені в маслі шматочки тіста) або різні білиші (пироги).

По одязі зустрічають

Національний одяг башкир багатошаровий: під верхній щільний халат потрібно одягати ще кілька тонших. У жінок верхній одяг міг бути приталеним, а ось пояс – з кованою пряжкою та різними прикрасами – покладався тільки чоловікам. Головні убори робили з повсті та хутра і багато розшивали, причому чим молодша людина, там яскравіше могли бути кольори. Там, де було багато худоби, практично всі могли собі дозволити шкіряне взуття. З прикрас башкирські жінки особливо любили срібло та корали – їх вимінювали у східних купців за мед та хутра. Світлому металу приписувалася здатність відганяти злих духів, тому в костюмі було чимало підвісок зі срібла. Існувало навіть прислів’я, що башкирську жінку спочатку можна почути, потім побачити. Корали ж пов’язувалися з плідністю і багатством і вважалися обов’язковим подарунком нареченому перед весіллям.

Башкири. Картина М. Букаря, 1872 Фото: Commons.wikimedia.org

Зараз, коли більшість башкір живуть у містах, національний костюм у традиційному його вигляді можна побачити хіба що під час виступів танцювальних колективів. Однак те ж саме можна сказати практично про всі народи, що населяють нашу країну, так що нічого незвичайного в цьому немає.

Традиції народів Уралу цікавили мене давно. Знаєте, про що я раптом подумала? Весь Інтернет наповнений блогами, постами та звітами про подорожі та дослідження традицій європейських країнта народів. А якщо і не європейських, то все одно якихось модних, екзотичних. У Останнім часоммаса блогерів повадилися просвічувати нас про життя в Таїланді, наприклад.

Мене і саму ваблять суперпопулярні, небаченої краси місця (ах, моя улюблена Венеція!). Але ж народи заселяли будь-які куточки нашої планети, іноді навіть начебто й не зовсім придатні для житла. І всюди обживалися, обзаводилися своїми власними обрядами, святами, традиціями. І мабуть ця культура якихось малих народів анітрохи не менш цікава? Загалом, я вирішила до своїх давніх об’єктів інтересу потихеньку додавати нові, невивчені мною традиції. І сьогодні візьму я для розгляду… ну ось хоча б це: Урал, кордон між Європою та Азією.

Народи Уралу та їх традиції

Урал – багатонаціональний регіон. Крім основних корінних народів (комі, удмурти, ненці, башкири, татари), його населяють і росіяни, чуваші, українці, мордва. І це ще неповний перелік. Зрозуміло, я починатиму своє дослідження з якоюсь загальної культуринародів Уралу, не поділяючи її на національні фрагменти.

Для мешканців Європи цей регіон у минулі часи був малодоступним. Морський шлях до Уралу міг пролягати тільки північними, надзвичайно суворими і небезпечними морями. Та й сушею нелегко було дістатися – перешкоджали дрімучі ліси і роздробленість територій Уралу між різними народами, які нерідко перебували в не дуже добросусідських відносинах.

Тому культурні традиції народів Уралу досить довго розвивалися у атмосфері самобутності. Уявіть собі: доки Урал не увійшов до складу Російської держави, більшість місцевих народів не мали власної писемності. Зате пізніше, з переплетенням національних мов з російською, багато представників корінного населення перетворилися на поліглотів, які знають дві-три мови.

Усні перекази народів Уралу, що передаються з покоління в покоління, насичені кольоровими і таємничими сюжетами. В основному вони пов’язані з культом гір та печер. Адже Урал – це насамперед гори. І гори не звичайні, а являють собою – на жаль, у минулому! – скарбницю різних корисних копалин та самоцвітів. Як сказав колись уральський шахтар:

«Всі на Уралі є, а якщо чогось ні, то значить – ще не дарувалися».

Серед народів Уралу існувало повір’я, за яким була потрібна особлива акуратність і повага до цих незліченних скарбів. Люди вірили, що печери та підземні комори охороняють магічні сили, які можуть обдарувати, а можуть і занапастити.

Петро Перший, заснувавши на Уралі гранільну і каменерізну промисловість, започаткував небувалий бум на уральські мінерали. Архітектурні споруди, декоровані натуральним каменем, прикраси у найкращих традиціях ювелірного мистецтва завоювали не лише російську, а й міжнародну славу та любов.

Однак не варто думати, що ремесла Уралу здобули популярність лише завдяки такій рідкісній удачі з природними копалинами. Народи Уралу та їх традиції – це насамперед розповідь про чудову майстерність та фантазію народних умільців. Цей регіон славиться традицією різьблення по дереву та кістці. Цікаво виглядають дерев’яні дахи, укладені без використання цвяхів та прикрашені вирізаними «ковзанами» та «курицями». А народ комі ще й на окремих жердинах біля будинку встановлював такі дерев’яні скульптуриптахів.

Раніше мені доводилося читати, та й писати про скіфський «звірячий стиль». Виявляється, є таке поняття та «пермський звіриний стиль». Його переконливо демонструють стародавні бронзові фігурки міфічних крилатих істот, знайдені археологами на Уралі.

Але особливо мені цікаво розповісти вам про таке традиційне уральське ремесло, як калинське лиття. І знаєте чому? Тому що я не тільки вже знала раніше про цю традицію, я маю навіть власні екземпляри промислу! Каслінські майстри відливали разючі витонченості твори з такого, здавалося б, невдячного матеріалу, як чавун. Вони виконували не лише канделябри та статуетки, а й навіть ювелірні прикраси, які раніше виготовлялися лише з благородних металів. Про авторитет цих виробів на світовому ринку говорить такий факт: у Парижі литий чавунний каслинський портсигар мав таку ж ціну, що й рівний йому срібний.

Каслинське лиття з моєї колекції

Я не можу не сказати про відомих діячівкультури Уралу:

• Павло Бажов. Не знаю, чи читають нинішнім дітям казки Бажова, а моє покоління в дитинстві тремтіло від цих захоплюючих, захоплюючих дух сказань, які ніби переливалися всіма барвами уральських самоцвітів.
• Володимир Іванович Даль. Він уродженець Оренбурга, а щодо його внеску в російську словесність, літературу, історію, традиції народів Уралу – думаю, пояснювати нічого не треба.
• Але про наступне прізвище – хочеться докладніше. Строгановы – рід російських спочатку купців і промисловців, і з 18 століття – баронів і графів Російської імперії. Ще в 16 столітті цар Іван Грозний завітав Григорію Строганову величезні володіння землі на Уралі. З того часу кілька поколінь цього роду розвивали як промисловість краю, а й його культурні традиції. Багато Строганов цікавилися літературою та мистецтвом, збирали безцінні колекції картин та бібліотеки. І навіть – увага! – у традиційні страви Південного Уралу прізвище залишило свій помітний слід. Бо всім відома страва “бефстроганів” є винаходом графа Олександра Григоровича Строганова.

Різні традиції народів Південного Уралу

Уральські гори розташувалися практично по меридіану на сотні кілометрів. Тому регіон цей північ від виходить до берегів Північного льодовитого океану, але в півдні межує з напівпустельними територіями Казахстану. І хіба не природно при цьому, що північний Урал і південний Урал можуть розглядатися як два райони, що дуже сильно розрізняються. Відрізняється як географія, а й спосіб життя населення. Тому кажучи «традиції народів Уралу», я все ж таки виокремлю окремим пунктом самий численний народпівденного Уралу. Йтиметься про башкирів.

У першій частині посту якось більше захопилася описом традицій прикладного характеру. А ось зараз хочу наголосити на духовній складовій, мені здалося, що деякі традиції народу Башкортостану, особливо актуальні в наш час. Ось хоча б такі:

• Гостинність. Зведено у башкир у ранг національного культу. Гість, неважливо: званий чи несподіваний, завжди зустрічається з незвичайною привітністю, на стіл виставляються найкращі частування, а при розлуці дотримується наступна традиція: обдарування невеликим подарунком. Для гостя ж існувало лише одне істотне правило дотримання пристойностей: гостювати трохи більше трьох днів:).
• Любов до дітей, прагнення мати сім’ю– це також міцна традиція башкирського народу.
• Вшанування старших. Головними членами башкирської родини вважаються дідусі та бабусі. Кожен представник цього народу має знати імена родичів семи поколінь!

Що мені було дізнатися особливо радісно, ​​то це походження слова сабантуй. Чи не так, поширене слово? І дещо легковажне, я вважала, що це сленг. А виявилося – це назва традиційного національного свята з приводу закінчення весняних польових робіт. Його святкують і татари, але перша письмова згадка про сабантуї зафіксована російським мандрівником І. І. Лепехіним саме у башкирського народу.

Історія Південного Уралу – це історія всіх народів, що заселяли його територію з давніх-давен. Етнографи відзначають етнічну складність, неоднорідність складу населення південноуральського краю. Це пов’язано з тим, що Південний Урал здавна служив свого роду коридором, яким у минулому здійснювалося “велике переселення народів”, а згодом накатом пройшли хвилі міграції. Історично склалося так, що на цій великій території формувалися, сусідили та розвивалися три потужні шари – слов’янський, тюркомовний та угро-фінський. Його територія з давніх-давен була ареною взаємодії двох гілок цивілізацій – осілих землеробів і кочових скотарів. Наслідком їхньої взаємодії протягом тисячоліть став неоднорідний етнографічний та антропологічний склад місцевого населення. Є один важливий аспектпроблеми народонаселення. У суворій відповідності до визначення поняття “абориген” (“корінний народ”) немає підстав вважати якийсь народ у краї корінним. Усі народи, що живуть нині на території Південного Уралу, – прийшли. Народи, що оселилися тут у саме різний час, обрали Урал місцем свого постійного проживання Сьогодні неможливо поділити народи на корінних та некорінних.

Перші письмові відомості про народи Південного Уралу відносяться ще до античного часу. Стоянок стародавньої людини на Південному Уралі виявлено багато. Лише близько 15 озер їх було відкрито близько 100. А озер у нашій області понад три тисячі. Це стоянка біля озера Ялове Чебаркульського району, стоянки на озері Іткуль Каслинського району, на озері Смоліно поблизу Челябінська та багато інших.

Люди заселяли Урал поступово. Швидше за все, вони прийшли з півдня, переміщаючись уздовж берегів річок за тваринами, на яких полювали.

Приблизно 15-12 тисячоліттях до зв. е. льодовикова епоха скінчилася. Четвертичний льодовик поступово відступав, місцеві уральські льодирозтанули. Клімат став теплішим, флора і фауна набули більш менш сучасного вигляду. Збільшилась чисельність первісних людей. Більш менш значні колективи їх кочували, пересуваючись уздовж річок і озер у пошуках мисливського видобутку. Настав мезоліт (середньо-кам’яний вік).

Приблизно четвертому тисячолітті до нашої ери на службу людині прийшла мідь. Південний Урал – одне з тих місць нашої країни, де людина вперше стала використовувати метал. Наявність саморідних шматків чистої міді та досить великих покладів олова створювали сприятливі умови для отримання бронзи. Бронзові знаряддя праці, як міцніші і гостріші, швидко витіснили кам’яні. У ІІ-І тисячолітті до н.е. древні жителі Уралу як видобували мідь і олово і виготовляли знаряддя праці, а й обмінювали ці знаряддя і бронзу іншим племенам. Так вироби древніх уральських майстрів знайшли поширення на Нижньому Поволжі та Західному Сибіру.

У період мідно-бронзового віку на території Південного Уралу проживало кілька племен, які суттєво відрізнялися між собою за культурою та походженням. Про них розповідають історики Н.А. Мажитов та А.І. Олександрів.

Найбільшу групу становили племена, що увійшли до історії під назвою “андронівці”. Названо вони так за місцем першої знахідки залишків їхнього життя в Красноярському краї ще в XIX столітті.

У лісах у той період мешкали черкаскульці, яких називають так, оскільки вперше залишки їх культури були знайдені на озері Черкаскуль на півночі Челябінської області.

На Південному Уралі уявлення про час бронзового століття дають кургани і поселення, що належать до андроновской культурі (Сальников К-В. Бронзовий вік Південного Зауралля. Андронівська культура, МІА, №21, 1951, стор 94-151). Ця культура, що існувала на широкій території від Єнісея до Уральського хребта та західних кордонів Казахстану, у XIV-X ст. до зв. е. поширювалася і на територію Оренбурзької та Челябінської областей. Характерними ознаками її є курганні поховання в дерев’яних зрубах і кам’яних ящиках зі скорченими кістками, покладеними на бік, і головою, зверненою на захід.

Розвиток ранньозалізної доби на Південному Уралі охоплює час з VI ст. до зв. е. за V ст. н. е. Уявлення про нього дають савроматські, сарматські та аланські кургани та городища. Савромати та сармати жили на території Південного Уралу в той час, коли панували скіфи у Причорномор’ї. Сарматська культура – це культура періоду розкладання первісно-общинного ладу та формування класового суспільства, розвиненого кочового скотарства, землеробства та ремесла. Усі знахідки говорять про те, що у сарматів існувала металообробка, керамічне, ткацьке та інші виробництва. (Сальников К. В. Сарматські поховання в районі Магнітогорська: Короткі повідомленняІнституту матеріальної культури, XXXIV, М.-Л., 1950)

Пізній залізний вікУралу за часом збігається із раннім середньовіччям Європи. В епоху залізного віку на великих степових просторах Південного Уралу стародавнє осіле скотарсько-землеробське населення починає переходити до кочового скотарства, і протягом більш ніж двох тисяч років ця територія стає місцем кочів різних племен.

Це був час великого переселення народів. З пересуванням кочівників пов’язано формування башкирського народу та поширення тюркської мови на території області.

Попереджаючи майбутню розповідь про історію народів, заздалегідь зроблю застереження. Почну його з історії башкирського народу. І ось чому. Серед сучасних народів, що живуть на Південному Уралі, першими мешканцями краю виявились башкири. Тому початок оповідання з башкиром анітрохи не спотворює історичної правди, не применшує ролі інших народів. У цьому дотримується історизм викладу матеріалу.

Перші історичні відомості про башкири належать до X століття. Мандрівник Ібн-Фадлан повідомляв, що він відвідав країну народу турків, званого аль-Баш-Тірд (Подорож Ібн-Фадлана на Волгу. М.-Л., 1939, стор 66).

Інший арабський письменник Абу-Занд-аль-Балхі (який відвідав Булгарію і Башкирію у першій половині X в.) писав: “Від внутрішніх башджарів до Бургарії 25 днів шляху… Башджари поділяються на два племені, одне плем’я живе на кордоні Грузії (країна Куман) поблизу Булгар. Кажуть, що воно – складається з 2000 осіб, які так добре захищені своїми лісами, що хто не може підкорити їх. Вони підвладні булгарам. Інші ж башджари межують із печенігами. Вони й печеніги – тюрки” (Абу-Занд-аль-Балхи. Книга видів землі, 1870, стор 176).

Башкири з давніх-давен мешкали на землях сучасної Башкирії, займаючи територію по обидва боки Уральського хребта, між річками Волгою, Камою і верхньою течією річки Уралу. Вони були кочівниками-скотарями; займалися також звірівством, рибальством, бортництвом. У західній частині Башкирії розвивалося землеробство, знищене татаро-монгольськими завойовниками та відновлене з появою в Башкирії російського населення.

Ремесло у башкір було розвинене слабко. І все-таки, як свідчать письмові джерела, вже у X в. башкири вміли кустарним способом добувати залізну та мідну руди та виробляти їхню обробку. Вони займалися виробленням шкіри, виготовляли із заліза піки, наконечники стріл, із міді прикраси кінської збруї.

Західна частина Башкирії в ІХ-ХІІІ ст. була підпорядкована Булгарському царству, якому башкири платили данину хутром, воском, медом та кіньми. За повідомленням Ібн-Руста (близько 912 року) кожен, хто з підданих булгарському хану одружився, повинен був давати верхового коня.

У монгольський період населення Башкирії торгувало із сусідніми народами і з російськими купцями воском і медом. Башкирія була поділена на пологи та племена, на чолі яких стояли родоначальники та збирачі.

Найсильніші з баїв підпорядковували собі інші родові об’єднання, і іноді ставали ханами. Однак влада таких ханів була неміцною, і жодному з них не вдалося підкорити всі башкирські племена. Особливо важливі питання вирішувалися на народних зборах та на раді старійшин (курултай). Народні збори башкир завершувалися святами, на яких влаштовувалися змагання з боротьби, стрибку та джигітування, стрільби з лука.

Розкладання родового ладу та перехід башкир до класовому суспільствупадає на X-XII ст., а кінець XII та XIII ст. характеризується зародженням феодальних відносин. У XII-XVI ст. склалася башкирська народність. Велику роль у складанні башкирської народності відіграли племена аланів, гунів, угорців та особливо булгар. У 1236 р. татаро-монголи підкорили Булгарське царство разом із ним південно-західну частину Башкирії. Слідом за цим була завойована вся Башкирія, що увійшла до складу Золотої Орди, що утворилася в Поволжі. Золотоординські хани обклали башкир ясаком у вигляді дорогих хутр, можливо й податком у вигляді однієї десятої від їх стад.

Загострення боротьби підкорених татаро-монголами народів за визволення і, особливо, чудова перемога російського об’єднаного війська на Куликовому полі 1380 р. послабили Золоту Орду. У XV ст. вона почала розпадатися.

З розпадом Золотої Орди значна частина населення Башкирії підпала під владу Ногайської орди, кочувала між середнім та нижнім течією Волги на заході та нар. Яйка на сході. Зауральські башкири визнали свою залежність від Сибірського ханства, західні райони Башкирії – від Казанського. Башкирія була розчленована.

Окрім башкир, територію Південного Уралу населяли татари, марі, удмурти, казахи, калмики та інші народи. Вони, як і башкири, підпорядковувалися спочатку ханам Золотої Орди, і з розпадом останньої – казанським, сибірським і ногайським ханам.

Тяжкість татаро-монгольського гніту посилювалася тим, що башкири, перебуваючи у складі різних ханств, були роз’єднані і використовувалися ханами та іншими феодалами в боротьбі один з одним. Міжусобиці були згубними для трудових мас. Нерідко сам хан чи мурза при поразці рятувався від супротивника втечею, залишаючи напризволяще долі своїх підданих. Останніх підпорядковував собі інший хан чи мурза і встановлював їм ще більш жорстокий режим.

Башкири вели тривалу та завзяту боротьбу проти татаро-монгольського ярма. У башкирському фольклорі та родовідах збереглися відгомони виступів башкирського народу проти своїх гнобителів. У XVI столітті особливо загострилася боротьба в ногайській частині Башкирії між ногайськими мурзами і башкирськими старшинами, які прагнули звільнитися від чужоземного панування. Але власними силами башкири цього не могли зробити.

Єдиним правильним виходомз надзвичайно важкого становища, у якому перебували башкири під владою татаро-монголів, було приєднання до Російському державі, що зміцнилася тоді. Проте відсутність що об’єднує всіх башкир організації та роздробленість племен не дозволяли їм приєднатися до Російської держави одночасно.

Етнографам вдалося відновити родоплемінний склад башкир у ХVII-ХIХ ст. Вони виділили найдавніші башкирські етнічні освіти, що складалися з низки самостійних племінних груп – буряни, усергане, тангаури, там’яни та інших. Усі вони були носіями башкирського етносу, але мали власні назви, які мали великими територіями поширення в тюркських народів.

Раніше башкири мешкали у степах і вели кочовий спосіб життя. Згодом тісні з півдня іншими кочівниками, насамперед киргизами, вони залишили степи і переселилися в гірські та лісисті місцевості Південного Уралу. Наприкінці XIX століття башкири проживали, крім Башкирії, на значній території Челябінського, Троїцького, Верхньоуральського, Орського та Оренбурзького повітів. Вони перейшли до напівкочового способу життя – взимку знаходилися в селах, а навесні виїжджали з родиною та худобою в гори і перебували там аж до зими, коли знову поверталися до села.

За багато століть фіксованої історії башкирський народ створив унікальну, неповторну і багату культуру, що включає всі види людської творчості: образотворче мистецтво, архітектуру, мову, музику, танець, фольклор, прикраси, самобутній одяг і т. д. Знання основ і етапів розвитку різних сфер культури допомагає вивченню історії народу, кращому розумінню специфіки та шляхів подальшого розвитку національної культури башкирського народу.

Етнічно близькими до башкирів стоять татари, а їхнє тривале життя по сусідству призвело до суттєвого стирання багатьох національних відмінностей. Цікаво відзначити, що значна частина башкирського населення Уралу говорить татарською і вважає татарську мову своєю рідною мовою. У більшості районів сучасного Південного Уралу упереміж живуть росіяни, татари, башкири, інші народи. Вони разом працюють на підприємствах, в організаціях та установах краю, живуть у мирі та злагоді.

Серед істориків існує думка, що татар як окремого народу немає; Слово “татари” є збірним ім’ям для цілого роду народів монгольського, і головним чином, тюркського походження, які говорять тюркською мовою і коран, котрі сповідують. У V столітті під ім’ям Тата або Татан (звідки, мабуть, і походить слово “татари”) розумілося монгольське плем’я.

Звідки все ж таки взялася ця назва? Окремі автори вважають, що слово “татарин” – зовсім не означає “ім’я” якоїсь національності, а скоріше це прізвисько, все одно, що слово “німець”, тобто німий, який не вміє говорити по-нашому.

Татари стали з’являтися в краї з заснуванням у 1743 році міста Оренбурга та будівництва укріплених поселень по річках Яіку, Самарі та Сакмарі. Це відкрило широкі перспективи для енергійного заселення та освоєння малолюдних та необжитих земель. Переважна більшість людей прибувала сюди з Середнього Поволжя. Переселенці вирізнялися складним етнічним складомнаселення, значна частка яких припадала на татар – вихідців з Казанського ханства.

Основними причинами, що спонукали татар, як і селянські маси інших народів, до переселення на нові місця проживання, були малоземелля, крайня потреба, природне бажання людей покращити матеріальне благополуччя шляхом отримання землі на Південному Уралі, де її легко можна було придбати.

Для мусульманського світу перехід з колишнього місцеперебування на інше, більш віддалене зв’язувався і з острахом бути зверненими в іншу віру. Це було своєрідним протестом проти політики царської владиз насильницького нав’язування інаковірців християнства. У свою чергу царизм, зацікавлений у освоєнні вільних земель, як не забороняв, а й сприяв переселенню населення Південний Урал. Це давало змогу залучити до господарського обороту нові землеробські райони. І, нарешті, влада прагнула залучити осіб татарської національності до налагодження торговельних відносин із мусульманськими народами Казахстану, Середньої Азії та навіть далекої Індії. Адже татари вважалися непоганими торговцями.

Прибуваючи з різних повітів Середнього Поволжя землі Південного Уралу, татари селилися біля ямщицьких станцій. Вони влаштовувалися на різні роботи: займалися продажем коней, верблюдів, овець, ставали ямщиками, ремісниками, шорниками, шевцями, шкіряниками, гуртовщиками, пастухами, скупниками.

Після падіння у XVI столітті Казанського ханства значна частина татарського населення спочатку освоювалася у Південному Пріураллі, біля сучасного Башкортостану, та був вони розселилися у всьому Уралу. Велика кількість татар осіла в Оренбурзькому краї. До кінця XIX століття татари жили повсюдно – у містах та селах. У містах вони займалися переважно дріб’язковою торгівлею, а в селах – землеробством та скотарством. Татари, як свідчить І. С. Хохлов, – народ тверезий, працьовитий, здатний на важкі роботи. Вони займалися землеробством, візництвом, скотарством, але улюбленим їх ремеслом була все-таки торгівля.

Поруч із татарами на Південний Урал у XVI столітті переселилися і тептярі. Деякі дослідники аж до кінця XIXстоліття приймали тепликів за окрему народність, самостійну групу населення. Проте більшість із них дійшла висновку, що вважати їх такими немає підстав. Скоріше теп’ятки – стан. Воно утворилося зі змішання різних чужорідних племен – черемисів (з 1918 марійці), чувашів, вотяків (удмуртів), татар, що бігли на Урал після підкорення Казані. Згодом тептярі перемішалися також і з башкирами, перейняли їх звичаї та звичаї, що їх стало навіть важко відрізнити один від одного. Більшість із них говорила на середньому діалекті татарської мови. Окремі групи тептярів, що жили в щільному оточенні башкир, зазнали сильного впливу башкирської мови. Так з’явилася золотоустовський говірка. Повністю перейшли на башкирську розмовна моваучалінські тептярі. За віросповіданням вони ділилися на окремі групи. Одні з них були сунітами-мусульманами, інші – язичниками (з фінно-угорських народів), треті – християнами.

Тептярі проіснували до 1855 року, коли їх зарахували до “башкирського війська”. Тоді ж з’явилася й друга назва тепликів – “нові башкири”, хоча колишнє найменування витіснити до кінця не вдалося. У той же час тептярі утворили особливу спільність етнічного характеру зі своїм етнонімом та етнічною самосвідомістю.

До другої половини XVI ст. російського населення Південному Уралі був. Росіяни народилися тут із завоюванням Казанського ханства. Завоювання Казанського ханства мало велике значенняяк для народів Поволжя, так і для башкир, які почали боротьбу за звільнення від влади Ногайської орди та Сибірського ханства.
Відразу після розгрому Казанського ханства, 1552 року було відправлено до Москви посольство з пропозицією підданства від башкир мінських аймаків. Слідом за мінцями взимку 1556-1557 року до Москви з проханням про приєднання вирушили ще два посольства від башкирських племен. Обидва посольства дісталися Москви на лижах.

Після 1557р. лише невелика східна та північно-східна частини Башкирії залишалися підвладними Сибірському ханству. Вони підкорилися Москві кінці XVI-початку XVII ст., після падіння Сибірського ханства (1598 р.).

Добровільне приєднання до Російської держави було глибоко прогресивним подією історія Башкирії. Воно поклало край жорстокому пануванню ногайських, казанських і сибірських ханів. Башкирія, включившись до складу сильної Російської держави, отримала захист від нападу сусідніх кочових племен. Роз’єднані башкирські племена почали зближуватися, становлячи башкирську народність. Зміцніли і торговельні зв’язки башкир. Вони продавали народам Поволжя та російським купцям худобу, шкіри, хутра хутрових звірів, мед, віск, хміль.

Тісне спілкування з поволзькими племенами і народами і, переважно, з більш розвиненим і передовим у культурному відношенні російським народом було дуже плідним для башкир. Російські селяни принесли із собою порівняно високу землеробську культуру і надали позитивний вплив на господарське та культурний розвитокбашкирського народу. Майже не знала у минулому землеробства значна частина башкирського населення протягом XVII-XVIII ст. переходить до осілості та землеробського господарства.

Заселення переважно відбувалося “знизу”. Сюди прибували з центру Росії кріпаки-втікачі селяни, що рятувалися від переслідувань розкольники, а пізніше – державні селяни, яким уряд відводив у наділ вільні землі в Башкирії, відомі під назвою “диких полів”.

Заселення йшло також і “згори”, за розпорядженням царського уряду. З будівництвом військових фортець у краї утворився російський військово-служивий стан – воєводи, чиновники, стрільці. За свою службу вони почали отримувати в наділ башкирські землі та селити на них селян (особливо багато поблизу р. Уфи). Російські поміщики також почали купувати башкирські землі і переселяти ними своїх селян із центральних губерній. У числі колонізаторів були, як і всюди, російські монастирі, що з’явилися тут досить рано, але потім здебільшого розорені башкирами.

Крім росіян на Південний Урал прямували з північного заходу поселенці з неросійського населення: татари, які не бажали підкоритися російській владі, мещеряки, чуваші, марі, тептярі, мордва та ін. Усі вони орендували башкирські землі на правах “припущенників”. Радянський уряд розглядав їх спочатку як мало не кріпаків башкир. Серед цих нових поселенців було чимало і вихідців із Казахстану, Середньої Азії, Узбекистану, Бухари, Хіви, Туркменії – каракалпаків, казахів, туркмен, персів та ін.
У XVII ст. колонізація стала просуватися на південь до нашого Челябінського краю, відомого тоді під назвою Ісетського. Ісетський край ряснів безліччю невеликих річок, приток Міасса і Течі, зручних для селища та багатих на рибу. Відомий мандрівник та вчений XVIII ст. Петро Симон Паллас, який жив досить довго в Ісетській провінції, був захоплений великою кількістю її природи. Багатий чорнозем давав можливість займатися землеробством. Природа краю була зручна для садівництва, вівчарства та конярства. Край ряснів рибою та звіром. Корінне населення Ісетського краю становили головним чином башкири, потім йшли мещеряки, татари, калмики та інші народи.

Першими поселенцями з росіян тут були чорноносні селяни і посадські люди з різних повітів Помор’я, палацові селяни Сарапульського повіту, селяни і працівники соляних промислів Строганівської вотчини і вихідці з інших місць, які шукали порятунку від феодальної експлуатації, що посилювалася.

Спочатку вони селяться при гирлі річки Ісеті, потім просуваються вгору річкою та її великими притоками: Міассу, Барневе і Тече. З 1646 до 1651 забудувався Китайський острог. В 1650 були побудовані Ісетський і Колчеданський остроги на річці Ісеті. У будівництві Ісетського острогу діяльну участь взяв кінний козак із Верхотур’я Давид Андрєєв, який збирав мисливців у різних місцях Казанської губернії. В 1660 побудований Мехонський острог, в 1662 – Шадрінскій, в 1685-Крутіхінський, на правому березі Ісеті, нижче притоку Крутіхи.

Поселенців було мало, і щоб витримати набіги кочівників, деякі з них вирушали на Русь, де вербували селян, заманюючи їх у далекий край обіцянками різних пільг та природними багатствами. На їх поклик відгукнулися селяни України, Дону та внутрішньої Росії. Уряд у цей час надавав допомогу, переселенцям наділами землі та видачею грошей.

Заселення Ісетського краю багато в чому сприяли монастирі, що рано виникли. Монастирі служили вірним притулком для навколишніх росіян при нападі на них сусідніх башкир і казахів. Вони приваблювали багатьох російських селян, яким нелегко жилося у Росії.

Уряд давав монастирям землі із правом поселення ними селян, нагороджував жалуваними грамотами, якими суд над монастирськими селянами був представлений ігумену з братією, а разі суду “сумісного” (спільного) мав судити ігумен з воєводами і дяками. З огляду на те, що монастирські суди відрізнялися більшою м’якістю проти судами воєвод, селяни охоче селилися на монастирських землях. Під прикриттям острогів та монастирів почалося заселення краю російськими селянами. Ісетський край приваблював їх як своїми земельними багатствами, а й тим, що селяни селилися тут у становищі вільних. Вони мали нести лише низку повинностей на користь держави, серед яких дуже поширеною була государева десятинна рілля.

Від Ісеті російська колонізація переходить на нижню течію Сінари, Течі та Міасса. Першим російським поселенням цих річках є монастирське Теченське поселище (1667 р.), висунуте далеко на захід. Після цього активізується діяльність селянських слобідників. У 1670 році в нижній течії Міаса будується Усть-Міаська слобода, потім у 1676 – слобідник Василь Качусов заводить Середньо-Міаську або Окуневську слободу. У 1682 р. слобідником Івашком Синіциним було засновано Білоярську слободу (Російська Теча). У 1684 р. Василь Соколов біля злиття річки Чумляк з Міассом збудував Верхньо-Міасську, або Чумляцьку слободу, в 1687- слобідник Кирило Сутурмін завів Новопещанську слободу (на оз. Піщаном у міжріччі Течі та Міаса). Полукруг російських поселень, що утворився таким чином, створив передумови для подальшого просування російського селянства на захід, до східних схилів південноуральських гір. У 1710 році за нижньою течією Міас налічувалося вже 632 двори, в яких проживало 3955 осіб. Більшість дворів належала державним селянам (524 двори). Але були також двори селян (108), які належали Тобольському архієрейському будинку.

Усі поселення розташовувалися лівим берегом р. Міас. Пояснюється це небезпечним сусідством кочових племен. Поселенці використовували річку Міас, що протікала з заходу на схід, як перешкоду, що захищала їх від раптових нападів кочівників з півдня.

Як очевидно з переписних книжок Л. М. Поскотина, населення, що прибуло XVII в. в Ісетський край, було вихідцем безпосередньо з Верхотурського та Тобольського повітів, з Прикам’я, з північно-російських поморських повітів, Верхнього та Середнього Поволжя. Невелика частина цього населення прибула також із центральної Росії.

Але в XVII ст. селянська колонізація Південного Зауралля не розвинулася ще достатньою мірою. Вона стримувалась небезпекою постійних набігів степових кочівників. Потрібно було втручання з боку російського уряду для того, щоб убезпечити життя селянських поселенців і створити сприятливі умови для розвитку землеробства, промислів та торгівлі у всьому цьому найбагатшому краї.

В результаті потужного переселенського потоку, що захопив значну територію Південного Уралу, до останньої чверті XVII століття цей великий край опинився в щільному кільці російських козацьких поселень. Заселяючи та освоюючи необжиті землі, слов’янські, тюркські та фінно-угорські народи селилися поруч. Протягом багатьох десятиліть росіяни, татари, башкири, казахи, українці, білоруси, чуваші, мордва, німці та інші народи жили по сусідству та співпрацювали між собою.

1734 року на Південному Уралі починає працювати Оренбурзька експедиція під керівництвом І. К. Кирилова. Вона закладає Оренбурзьку укріплену лінію для прикриття південно-східних кордонів. Російської державивід набігів казахів та джунгарських калмиків. Опорні пункти – фортеці ставляться річками Урал (Яік) і Уй. Першою із створених тоді фортець була Верхньояїцька пристань, що стала пізніше містом Верхньоуральським.

На Оренбурзькій укріпленій лінії стояли фортеці, редути, що перетворилися набагато пізніше на селища та станиці на території Челябінської області: Спаський, Увельський, Грязнушенський, Кизильський та інші. Станиця Магнітна стала одним із найзнаменитіших міст країни – Магнітогорським. Продовженням Верхньояїцької лінії на сході була Уйська укріплена лінія, ключовою фортецею якої була Троїцька.

Першими жителями новозбудованих фортець були солдати та офіцери, а також козаки. Більшість із них були росіянами, пізніше серед них з’явилися українці та татари, мордва, німці та поляки, а також представники інших національностей, які служили у російській армії.

Солдатами ж, а також вільними поселенцями, які стали козаками, заселялися Челябінська, Чебаркульська і Міаська фортеці, побудовані в 1736 північніше Уйской лінії, на шляху з обжитого Зауралля на Яїк-Урал.
У другій чверті XIX століттякордон Росії, що проходила по сучасної територіїЧелябінській області, що переноситься на схід на 100-150 км. Новостворений Новолінійний район був також зі сходу обмежений фортецями, дві з яких – Миколаївська та Спадкоємницька – розташовувалися на території нинішньої області. Навколо фортець споруджували цегляні огорожі, що збереглися досі.

Заселення західної та північно-західної гірських частин області почалося дещо пізніше, ніж південних районів, лише у 50-х роках XVIII століття. Тоді на Південному Уралі почали розроблятися найбагатші, що лежать найчастіше на поверхні, залізні та мідні руди, будувалися металургійні заводи. Основуються такі промислові селища – нині міста, як Сім, Міньяр, Катав-Івановськ, Усть-Катав, Юрюзань, Сатка, Золотоуст, Куса, Киштим, Каслі, Верхній Уфалей та Нязепетровськ.

Земля під заводські дачі скуповувалась у башкир. На куплені землі переселялися селяни-кріпаки з різних губерній Росії, що ставали “робітними людьми” гірських заводів.

Для будівництва заводів, налагодження технологій плавки на Урал тоді запрошувалися іноземні спеціалісти, переважно німці. Частина не захотіли повертатися на батьківщину. Виникли місця їхнього компактного проживання – вулиці, слободи, пізніше селища, найбільше їх залишилося у Златоусті.

Варто зазначити, німців добре знали на Русі з давніх часів. І, перш за все тому, що німецькі та слов’янські племенажили по сусідству.

У у вісімнадцятому сторіччі уряд Росії приймає Указ про дозвіл німецьких поселень біля Російської держави. Але у російських містах іноземці, зокрема німці, селилися ще й XVI-XVII століттях. Але під німцями тоді розумілися не лише особи німецької національності, а й голландці, австрійці, швейцарці, фризи. У XVIII – початку XX позовів німецькі колонії з’являються на порожніх землях у районі річки Волги, Україні, Уралі.

Великі земельні наділи, найбагатші природні ресурси залучали сюди переселенців. Корінне ж населення калмики, башкири, росіяни, чуваші, татари та інші дружелюбно зустрічали новоприбульців, не перешкоджаючи німецьким поселенням селитися тут. Тим більше, що багато місцевих народів вели кочовий або напівкочовий спосіб життя.

У ХІХ столітті у Росії поступово розвиваються підприємницькі господарства, засновані на використанні найманої праці та продають свій товар над ринком. Перші почали з’являтися, передусім, у районах, де був поміщицького землеволодіння чи воно розвивалося слабо. Вільні та родючі земельні угіддя залучали переселенців. І не лише німців. На Уралі німецьке населення, порівняно з іншими національностями, становило невеликий відсоток. І лише на часі першої світової війни чисельність німецьких колоністів зросла до 8,5 тис. чоловік. Звідки переселилися німці на територію Оренбуржжя? З часів першої світової війни починаються репресії проти німецьких переселенців: виселення, арешти до затримання підозрілих людей німецької національності, обмеження в економічній та політичної діяльності. Крім того, за законами воєнного часу в Оренбурзі, інших містах губернії, виявилася значна частина німецького, австрійського населення, що виселялося російським урядом із населених пунктів та міст західних губерній Росії, де йшли запеклі бої між російськими та німецько-австрійськими військами. Оренбурзький губернатор був зобов’язаний перевірити численні запити щодо політичної благонадійності окремих осіб, які навіть у це смутний часхотіли прийняти російське підданство. Німецьке населення дотримувалося протестантського віросповідання. Це переважно баптизм. Населення прагне зберегти національні звичаї, культуру, мову. Основне заняття – сільське господарство. Але водночас німці охоче займалися і ремісничим виробництвом: виготовляли різні розмальовані та різьблені предмети, гончарні вироби, захоплювалися художньою обробкоюметалів, ткацтвом та вишивкою. Зберігаються своєрідність та національні рисиу плануванні хуторів, житлових та господарських приміщень, доріг. Наприклад, для німецьких будинків характерні так званий саксонський будинок, де разом під одним дахом знаходяться різні житлові та господарські приміщення. Наступні десятиліття радянського періоду життя різко позначилися на житті німецького населення, як і всієї країни загалом: були репресії, розкуркулювання. Багато німецьких жителів на Уралі були заарештовані, виселені, опинилися в Сибіру, ​​Алтаї, Північному Казахстані. Частина населення перебралася до міст Оренбург, Орськ, Челябінськ, Перм. З’явилися й у деяких містах цілі райони, населені німцями.

Великий вплив на склад населення області, як і всього Уралу, зробили перша світова війна і революція. Великі маси народу переміщалися зі сходу захід і у зворотний бік. Частина цих людей залишалася на Уралі. Пов’язані з війною економічні проблеми виявлялися тут негаразд.
Так, наприклад, представників білоруської національності на території Південного Уралу чимало.

Появу на Південному Уралі (а також у Заураллі та Сибіру) перших білорусів пов’язують з тим, що вони прибули сюди як заслані військовополонені в XVII столітті, в період правління Олексія Михайловича, коли росіяни відвойовували Україну і тіснили литовців. Тоді брали в полон і відправляли подалі від західних кордонів Росії людей, яких називали литвинами. Це і є білоруси, вони розмовляли своєю мовою, були православними. Від назви цих полонених і пішло прізвище “Литвинів”. На той час територія, населена білорусами, входила до складу Великого князівства Литовського. Нині мало хто знає, що його державною мовоюаж до кінця XVII століття була білоруська, оскільки основна маса населення цієї держави – слов’яни. У XVII столітті захоплених у полон солдатів литовської держави називали як “литвинами”, так і “литовцями”. Причому жодного відношення до національності ці назви не мали. Литовцем (а згодом поляком) могли називати і українця, і білоруса, і власне литовця.

У містах Уралу та Сибіру у XVII столітті були особливі групислуживих людей, так званого “литовського списку”. Згодом основна їхня частина осіла в Сибіру, ​​і незабаром нічого крім прізвища не нагадувало про “литовське” чи “польське” походження. У XVIII – на початку XIX століть білоруси потрапляли до наших країв теж частіше як засланці, на жаль, статистики того часу ми не знаємо.

Початок активного переселення білорусів на схід пов’язаний зі скасуванням кріпосного права. Як і населення центральних районів Великоросії, жителі Білорусії почали потроху вирушати на Урал і Сибір на пошуки кращої частки.

Різка активізація переселенського руху відбулася на початку XX століття, у зв’язку зі Столипінською аграрною реформою. Тоді на Південний Урал прибули прабабусі та прадіди багатьох наших білорусів, які дуже часто приїжджали цілими родинами. Білоруси на Уралі живуть скрізь, за даними перепису, їх кількість становить трохи більше 20 тисяч людей.

Населення сучасного Південного Уралу (Челябінська область) є понад 130 національностями.

Російське населення, як і раніше, є найбільш численним і становить 82,3 відсотка загальної чисельності населення області. Це переважання притаманно як міської, так сільській місцевості.
В процесі історичного розвиткуна Уралі відбувалося змішання багатьох народностей, у результаті склалося сучасне населення. Його механістичний поділ за національною чи релігійною ознакою сьогодні немислимий (завдяки величезній кількості змішаних шлюбів) і тому на Уралі немає місця для шовінізму та міжнаціональної ворожнечі.

Любов Федякова

Конспект НУД із краєзнавства з дітьми підготовчої групи

«Народи Середнього Уралу»

(Виховник Федякова Л. І., дитячий садок № 329, м. Єкатеринбург).

Ціль:Розвивати в дітей віком інтерес до рідного краю як частини Росії: до людей різних національностей, що у рідному краї.

Завдання: 1. Ознайомити дітей із народами Свердловській області.

2. Розвивати уявлення дітей про особливості ( зовнішній вигляд, національні костюми, традиційні заняття) та культурних традиціяхпредставників різних національностей мешканців рідного краю, Середнього Уралу.

3. Виховувати поважні, дружелюбні почуття до людей інших національностей.

Хід заняття:

Що ми Батьківщиною звемо?

Край, де ми живемо з тобою!

Діти, назвіть свою Батьківщину? (Відповіді дітей).

Назвіть край, де ми живемо. (Середній Урал).

Скажіть, як називається наша область? (Свердловська).

Подивіться на карту Свердловської області, вона багата хвойним та листяним лісом, дикими тваринами. Ми дізналися та відзначили на карті красиві місцята пам’ятки нашого краю. А сьогодні ми поговоримо про народи Свердловської області.

Подивіться один на одного, чи ми всі однакові? (Ні.) Правильно, бо серед нас є удмурти, марійці, татари, росіяни.

Чим же ми відрізняємось один від одного? (Коліром очей, волоссям, шкірою).

Ще кожен народ говорить своєю мовою.

Якою мовою говорять росіяни? (російською).

А татари? (Татарською). Ярослав Р. скажи, будь ласка, кілька слів татарською мовою.

Якою мовою говорять удмурти? (Удмурською). Послухайте вірш удмурською мовою, його розповість Ангеліна. Ст.

Народи нашого краю знають дві мови: свою національну та російську, тому що вони живуть у великий країні– Росія, а російська – це державна мова.

Щоб краще познайомитись із народами Свердловської області, ми зараз подивимося презентацію.

1 слайд. Російські.

Розгляньте російський національний костюм. Розкажіть, який одяг носили росіяни.

Які національні свята відзначали? (Хрещення, Масляну, Великдень і т. д.)

2 слайд. Татари.

Діти, чим татарський костюм відрізняється від російської?

Хто знає татарські національні свята?

Найзнаменитіше татарське свято – це Сабантуй. Свято завершення весняних польових робіт. Головним, найулюбленішим і самим популярним видомзмагань на Сабантуї залишається боротьба на поясах. Також проводять стрибки на конях, бій мішками, перетягування каната, палиці, лазіння на високих стовпах, на вершині якого повішено приз і т.д.

Одночасно проводять змагання співаків, танцюристів.

3 слайд. Башкири.

Подивіться який незвичайний башкирський національний костюм? Чим він прикрашений?

Башкири – відомі як чудові землероби, відмінні тваринники і вправні бджолярі.

Башкирські національні свята:

Каргатуй – вороняче свято, проводилося у березні, присвячене весняному пробудженню природи. Цього дня варилася на молоці каша, у великих казанах. Поки варилася каша, дівчата та молоді жінки прикрашали дерева різнокольоровими стрічками, кільцями, браслетами. Під деревами розстеляли паласів, а в центрі їх – яскраві ткані скатертини. На них розкладали святкове частування.

Джиїн – літнє свято. Влаштовували спортивні змагання.

3 слайд.Марійці– це дуже давній народ, вони відомі з VI ст. Традиційними заняттями марійців є землеробство, тваринництво, бджільництво, і навіть полювання.

Національний марійський костюм оздоблений вишивкою. Зверніть увагу на головний убір, чим він відрізняється від інших національних костюмів.

Марійці зберегли благоговійне ставлення до природи. Ліс у них священний. Існує уявлення, що лісом управляє богиня, чи господиня, ліси. Тому прийнято при будь-яких лісових роботах як дар залишати господині лісу на пеньку шматочок млинця або коржика.

4 слайд. Удмурти. Традиційним заняттямудмуртів є землеробство та тваринництво.

А тепер розгляньте, який гарний Удмурський національний костюм. Чим він вам сподобався?

Удмурські народні свята: Гирини Потон – свято першої борозни. У день свята проводилися кінські стрибки. Вважалося: хто буде переможцем, той і весняну оранку закінчить раніше. Переможцю у кінному змаганні дівчата дарували рушники, а у гриву його коня вплітали стрічки.

Горон Бидтон – завершення весняних робіт.

На удмурських святах найпоширенішим музичним інструментомбули гуслі.

5 слайд. Чуваші.

Чи подобається вам чуваський національний костюм? Розкажіть, як одягнені чуваші.

У давнину чуваші займалися землеробством та тваринництвом. Домашні тварини високо цінувалися у господарстві. У чувашів було прийнято присягатися ними. Під час такої клятви над тваринами простягали руку. Вірили: якщо клятва хибна, тварина захворіє та загине.

Чуваські народні свята:

Акатуй – свято сівби. Дорослі та діти змагалися у бігу, влаштовували стрибки на конях.

Чуклеме – завершення збиральних робіт.

6 слайд. Мордва.

А тепер подивіться, який гарний мордівський національний костюм. Обов’язковий атрибут мордівського жіночого костюма – гарний пояс пулай. Давайте скажемо все разом – пулай.

Мордва були в основному рибалками, орачі, тваринники та мисливці. Усі свята у мордви пов’язані з їхніми господарськими заняттями.

7 слайд. Ханти та Мансі.

На крайній Півночі живуть відважні, працьовиті люди – Ханти та Мансі. Давайте розглянемо їхній одяг. Одяг хантів дуже теплий. Як ви вважаєте, чому?

Правильно, бо на півночі дуже холодно! Одяг зроблений з оленячих шкур, адже, перш за все він повинен бути теплим і зручним. Ханти та Мансі одягнені в хутряні штани, хутряну сорочку з капюшоном, яка називається кухлянка. Давайте разом повторимо це нове для вас слово.

Подивіться, національний одяг прикрашений хутром та вишивкою. Часто на одязі вишивали візерунки, що позначають риб, оленів та птахів.

8 слайд.Усі національності в нашій області живуть у мирі та злагоді, у нас не спостерігається національної ворожнечі. Усі народи поважають одне одного.

Гра «Подорож картою Свердловської області».Хлопці, зараз ми з вами поїдемо в подорож по нашій області і наклеїмо маленькі картинки народів у тих місцях, де вони проживають.

Кожен народ, створюючи національний костюм, прагнув зробити його красивим, адже такий одяг за старих часів одягали тільки у свята.

До нас у гості прийшла бабуся Андрія Д. – вона марійка. Подивіться, хлопці, в якому вона красивому святковому національному костюмі. Вам подобається? Бабуся нам розповість про дитячі марійські ігри, в які вона грала, коли була маленькою.

Діти, разом з бабусею, грають у марійську народну гру «Піре ден пача-влак» – «Вовк та ягнята».Правило гри:

Вибирають вовка, овечку, а решту – ягнята. Овечка з ягнятами йдуть стежкою, назустріч їм вовк. Овечка запитує:

Мом тиште виштет (Що ти робиш, вовк)

Тендам вчимо (Вас чекаю) – відповідає вовк.

А молан мемнам навчає? (А чому)

Пача-волокий кочкаш. (Щоб з’їсти твоїх ягнят.)

Після цих слів вовк ловить ягнят. Ягнята повинні стояти за спиною матері, взявшись за руки. Грають доти, доки вовк не переловить усіх ягнят.

Підсумок заняття:

Які народи проживають у Свердловській області? (Відповіді дітей)

Наша країна, хлопці, сильна своєю єдністю, дружбою різних народів. Навіть у нашій з вами групі є татари, росіяни, чуваші, марійці, і всі ми з вами живемо дружно, ніколи не сваримося!

Публікації на тему:

Давно існує у народі приказка: ” Урал – опорний край держави ” . Що ж таке – “Урал”? Заглянемо у Вікіпедію: “Урал – географічний регіон.

Конспект НУД з краєзнавства для підготовчої групи

Перебуваючи у самому центрі Євразії, Уральські гори на протязі всієї історії людства були справжнім горнилом міграційних потоків. У період великого переселення народів цей регіон був своєрідний коридор, яким різні племена кочували у пошуках кращих земель.

Стародавні арії, гуни, скіфи, хозари, печеніги та представники інших національностей, як вважають науковці, прийшли саме з Уралу, залишивши там свій слід. Тому сучасне населення цього регіону відрізняється такою етнічною різноманітністю.

Стародавні арії

У 1987 року біля Челябінської області учасники Урало-Казахстанської археологічної експедиції виявили укріплене поселення, побудоване наприкінці III – початку II тисячоліття до нашої ери. Даний історичний пам’ятникназивається Аркаїм. На думку вчених, колись це було місто давніх аріїв, які згодом мігрували із земель Південного Уралу на території сучасних Ірану та Індії.

Археологи виявили кілька пам’яток аркаїмського типу у Челябінській області, на південному сході Башкортостану, в Оренбуржжі та на півночі Казахстану. Всі ці поселення були побудовані близько 4 тисяч років тому, бронзовому столітті. Їх відносять до так званої культури Сінташти, що виникла під час індоєвропейської міграції аріїв.

Аркаїм був добре укріпленим містом-фортецею, його захищали одразу дві кругові стіни. Жителі стародавнього поселення, за даними антропологів, належали до європеоїдної раси. Вони займалися землеробством та тваринництвом. У місті працювали гончарні майстерні, місцеві майстри виготовляли різноманітні вироби із металів.

Деякі етнографи вважають мешканців Аркаїму предками слов’ян.

Скіфи

Іраномовні племена кочівників-скотарів, що зародилися на Алтаї, неодноразово завойовували територію Уралу під час своїх міграцій. Повернувшись із походу на Близький Схід, войовничі скіфи влаштувалися у цьому регіоні у VII столітті до нашої ери. Вони вплинули на розвиток місцевої культури, Майже всі – від тваринницького інвентарю і до одягу – жителі приуральських степів запозичували від скіфів.

Зброя та кінська упряж, перші бронзові дзеркала, ліпні судини та багато інших предметів побуту, що належать до скіфської культури, знаходять вчені в археологічних розкопкахна Уралі. Аж до IV століття нашої ери представники цього давнього народу жили в даному регіоні, потім вони перекочували на південь Східної Європи.

Сармати

Сармати (савромати) мігрували на Урал, як вважають науковці, із земель сучасної Монголії. Вони сусідили зі скіфами, то перебуваючи у дружніх стосунках, то непримиренно ворогуючи. Багато етнографів називають ці племена спорідненими за походженням. Античний історик Геродот навіть думав, що сармати походять від шлюбів скіфських юнаків із представницями войовничого племені амазонок.

Між 280-260 роками до нашої ери сармати вторглися на Урал із донських степів, але повністю поневолити місцеве населення не зуміли. Тривале сусідство призвело до того, що сармати перейняли від скіфів багато звичаїв та традицій.

У 2007 році неподалік селища Кічигіне Челябінської області археологи виявили дивовижні золоті прикраси, створені сарматами. У похованні знатної жінки опинилися: діадема, різні браслети та намисто, а також бронзова судина. Незважаючи на приналежність до культури сарматів, ці вироби стародавніх майстрів за технологією виготовлення схожі на скіфське золото.

Пізніше сармати були витіснені з Уралу на захід войовничими гунами.

Гунни

Перші тюркомовні хунни прийшли з Китаю до приуральських степів у IV столітті нашої ери. Тут вони змішалися із місцевими угорськими племенами – так з’явилися гуни. Вони створили величезну імперію, що тяглася аж до німецьких земель. Саме вторгнення гунів до Європи дало поштовх великому переселенню народів. Завдяки їм східні протослов’яни звільнилися від впливу готів та іраномовних племен.

За часів знаменитого полководця Атілли, який правив своїм народом з 434 по 453 роки, гуни намагалися захопити не лише Візантію, а й Римську імперію. Після смерті Атілли величезну імперію зруйнували міжусобні чвари, чим вміло скористалися численні вороги, більшість з яких належали до німецьких племен.

Авари

У VI столітті на Урал із Азії вторглися авари. Цей народ був союзом кількох племен, основна частина яких була тюркомовними. Хоча деякі дослідники зараховують аварів, скоріше, до монголів. Однак у їхньому складі були і так звані нірунські пологи, представники яких ставилися до європеоїдної раси.

У літописах Стародавньої Русі, що збереглися, представники цього народу названі обрами. Авари були кочівниками-скотарями. Вони ненадовго затрималися у приуральських степах, перебравшись до Європи. Між Карпатами та Дунаєм було створено Аварський каганат, звідки відбувалися численні набіги на землі слов’ян, германців, Болгарію та Візантію.

Наприкінці VIII століття франки внаслідок двадцятирічної війни розгромили аварів, згодом представників цього народу асимілювали угорці та болгари.

Хазари

Наступний народ, який влаштувався деякий час у приуральських степах, – це хозари. У VII столітті вони створили державу, землі якої сягали далеко на захід, охоплюючи Поволжя, Кавказ, північне Причорномор’я та частину Кримського півострова.

Спочатку хозари були тюркомовними кочівниками-скотарями, але осіле життя неминуче призвело до розвитку землеробства та різних ремесел. У Хазарії виникли великі міста, почала розвиватися торгівля. Наприкінці IX століття, після розпаду держави, на Південному Уралі відновився рух Великим шовковим шляхом з Китаю до Європи. А купці з племені русів почали навідуватись у ці землі заради обміну товарів із місцевими жителями.

Печеніги

У X-XI століттях приуральські степи затопили печеніги. Як і авари, вони являли собою спілку кочових племен, що мають тюркське, угро-фінське та сарматське походження. Печеніги займалися скотарством на берегах Яїка (річка Урал) та у пониззі Волги.

Збройні луками, списами та шаблями, печеніги часто робили кінні набіги на слов’ян та інші сусідні племена. Згодом частина представників цього народу асимілювалася половцями, частина змішалася з росіянами та українцями, решта стали предками сучасних гагаузів, перебравшись на територію сучасної Молдови.

Половці

Майже одночасно з печенігами на Урал мігрували половці. Цей тюркомовний народзародився на берегах Іртиша. Половців прийнято відносити до племен кипчаків, які є предками частини нинішніх башкир та казахів.

Численні кам’яні скульптури стелоподібної форми, знайдені вченими на курганах і берегами уральських рік, було встановлено половцями. Вважається, що цей народ існував культ предків. І скульптури, якими відзначалися могили – це данина пам’яті покійним родичам.

У ХІ столітті половці швидко захопили нові території, а також південь Східної Європи. Вони робили часті грабіжницькі набіги на Русь. У XII столітті об’єднані російські дружини вже змогли дати відсіч загарбникам.

Цікаво, що відомі з російських народних казок і переказів ворожі царі Тугарін Змійович та Боняка Шелудивий – це реальні історичні особистості: половецькі хани Тугоркан та Боняк, які керували своїми племенами наприкінці XI – початку XIIстоліть.

Після посилення Стародавньої Русі, усвідомивши безперспективність подальших набігів, одна частина половців відкочувала за Урал, інша частина – у Закавказзі та Придністров’ї.

А в XIII столітті з військом хана Батия до приуральських степів потрапили представники багатьох підкорених монголами народів. Цей регіон можна назвати справжнім плавильним котлом, де залишили свій слід різні арійські, тюркські, угро-фінські, монгольські, скіфські та сарматські племена.