Билина Добриня Микитич та Альоша Попович: читати онлайн

Читати текст билини
Незвичайну історію про те, як Альоша Попович невдало вирішив перехитрити свого названого брата Добрині Микитовича, повідає билина «Добриня Микитич та Альоша Попович». Зробивши чимало різних подвигів, Добриня починає скаржитися матері, що народила його. Адже він стількох дітей залишив сиротами. Мати відповідає йому стримано. Він вирішує відправитися в шлях, щоб побути на самоті. Його проводжає також і Настя, молода дружина. На питання, скільки його чекати, він відповідає, що три роки. Але при цьому ні в якому разі не можна виходити заміж за названого брата богатиря, Альошу Поповича.

Через 6 років Попович повідомляє, що Добриня загинув…

Текст билини

У стольному місті під Києві,
А у ласкавого князя у Володимира,
Заводився у князя почестный бенкет
А на многі князя, на бояра
І на все поляниці молодецькі.
Все на бенкеті напивалися,
Все на бенкеті наедалися,
Все на бенкеті та п’яні-веселі.

Каже Володимир стольно-київський:
– Ай ж ви князі мої, бояра,
Сильні могутні богатирі!
А кого ми пошлемо в Золоту Орду
Виправляти-то данин-виходів
А за старі року, за нові –
За дванадцять років.
А Альошу Поповича нам послати,
Так він, молодець, неодружений, не одружений:
Він з дівчатами загуляется,
З молодушками він так забалуется.
А пошлемте ми Добрынюшку Микитовича:
Він молодець одружений, не неодружений,
Він і з’їздить нынь в Золоту Орду,
Виправить данини-виходи
Так за дванадцять років.
Написали Добрині Микитовичу посольный лист.
А приходить Добринечко Никитинич до своєї матінки,
А до чесної вдові Амельфе Тимофіївні,
Просить у неї прощеньица-благословеньица:
– Світло государиня, моя матінко!
Дай ти мені прощення-благословіннячко
Їхати мені в Золоту Орду,
Виправляти-то данини-виходи за дванадцять років.

Залишається у Добрині молода дружина,
Молода дружина, улюблена сім’я,
Молода Настасія Микулична.
Поезжат Добрине, сам наказыват:
– Вже ти ай ж моя молода дружина,
Молода дружина, улюблена сім’я,
Чекай-тко Добриню з чиста поля мене три роки.
Як не буду я з чиста поля та першо три роки,
Ти ще мене чекай так і друго три роки.
Як не буду я з чиста поля та друго три роки,
Та ти ще мене чекай да третє три роки.
Як не буду я з чиста поля та третє три роки,
А там ти хоч вдовою живи, а хоч заміж піди,
Хоч за князя спробуй, хоч за боярина,
А хоч за сильного піди ти за багатиря.
А тільки не ходи ти за сміливого Альошу Поповича,
Сміливий Альоша Попович мені хрестовий брат,
А хрестовий брат паче рідного.

Як бачили-то молодця седучнсь,
А не бачили удалого поедучись.

Так минуло того времечка дев’ять років,
А не бачити-то Добрині з чиста поля.
А як став ходити князь Володимир свататися
Так на молодий Настасьї Микуличне
А за сміливого Альошу Поповича:
– А ти з-добра не підеш, Настасія Микулична,
Так я тебе візьму в портомойницы,
Так я тебе візьму ще в постельницы,
Так я тебе візьму ще в коровницы.
– Ах ти, сонечко Володимир стольно-київський!
Ти ще прожди-тко три роки.
Як не буде Добриня четверто три роки,
Так я піду за сміливого Альошу за Поповича.

Так минуло того часу дванадцять років,
Не видно, не видно Добрынюшки з чиста поля.
Ай тут пішла Настасія Микулична
Так за сміливого Альошу Поповича.
Та пішли вони бенкетувати-столовать до князя Володимира.

Ажно мало і мало з чиста поля
Наїжджав завзятий огрядний добрий молодець.
А сам на коні був ясний сокіл,
А той кінь під ним неначе лютий звір.
Приїжджає до двору та до Добриніна –
Приходить Добриня Микитич тут
В той дім Добрыниный.
Він хрест той кладе по-писаному,
Так уклін той веде по-вченому,
Поклін веде да сам живе:
– Та ти здрастуй, Добриніна матінка!
Я вчора з твоїм Добрынюшкой роз’їхався,
Він велів подати гуслі скоморошные,
Він велів подати сукні скоморошьии,
Він велів подати палицю скоморошьюю,
Так йти мені до князю Володимиру та на почестен бенкет.

Каже тут Добриніна матінка:
– Відійди, чолов’яга засельщина,
Ти засельщина чолов’яга, селюк!
Як ходять старої кошельницы,
Тільки носять вести недобрі:
Що лежить убитий Добринечко в чистому полі,
Головою лежить Добриня до Пучай-річці,
Жвавими ніжками Добриня в чисте поле,
Крізь його крізь кучері крізь жовті
Проросла тут трава муравая,
На траві розквітали квіточки лазуревы,
Як його тепер молода дружина,
Молода дружина, улюблена сім’я,
Так виходить за сміливого Альошу за Поповича.
Він їй і каже-то другий након:
– Та ти здрастуй, Добриніна матінка,
Ти чесна вдова Амельфа Тимофіївна!
Я вчора з твоїм Добрынюшкой роз’їхався.
Він велів подати гуслі скоморошные,
Він велів подати сукні скоморошьии,
Він велів подати палицю скоморошьюю
Так йти мені до князя Володимира та на почестен бенкет.

– Відійди, чолов’яга засельщина!
Якби було живо моє червоне сонечко,
Молодий той Добринечко Никитинич,
Не дійшло б ті, невеже, насмехатися,
Вже не стало мого червоного сонечка,
Та не що мені робити з сукнями скоморошьими,
Та не що мені робити з гуслями скоморошьими,
Та не що мені робити з кийком скоморошьею.

Тут-то ходила в льохи глибокі,
Принесла вона сукні скоморошьии,
Приносила гуселышки яровчаты,
Принесла вона дубину скоморошьюю.
Тут накрутился молодий скоморошинко,
Удалый добрий молодець,
Та пішов він до князя Володимира на почестный бенкет.

Приходив він у гридню їдальню,
Він хрест той кладе по-писаному,
Так уклін веде по-вченому,
Він кланяється так поклоняється
Так на всі чотири сторони.
Він кланяється там і живе:
– Здрастуй, сонечко Володимир стольно-київський,
Так з багатьма з князями і з боярами,
Так з росіянами могутніми богатирями,
Так зі своєю-то з душечкою з княгинею з Апраксією!
Каже йому князь Володимир стольно-київський:
– Та ти піди-тко, молода скоморошинка!
А все тыи місця у нас нынь зайняті,
Та тільки трішечки містечка
На одній-то печі на муравленой.
Та тут скочил молода скоморошинка
А на ту-ту пічку на муравлену.
Заграв він гуселушки яровчаты.
Він перший завів від Києва до Еросолима,
Він другові завів від Еросолима так до Царяграда,
А всі пішли напевки-то Добринині.

Ай тут-то князь Володимир распотешился,
Каже він молодий скоморошинке:
– Подь-тко сюди, молода скоморошинка!
А я тобі дам тепер три місця:
А перше-те місце біля мене,
А інше місце опротив мене,
Третьее проти княгині Настасії Микуличны.

А тут-молода скоморошинка
Сідав він на дубову лавку,
Так противо Настасії Микуличны.
А тут-то Настасія Микулична
Вона Наливала чару зелена вина в півтора відра
Так турій той ріг меду солодкого,
Підносила вона Добрынюшке Микитовичу.
А й тут-то Добринечко Никитинич
Так брав він чару зелена вина в півтора відра,
А брав він чару єдиної рукою,
Випивав він чару на єдиний дух,
Та й турій ріг випив меду солодкого,
Так спускав він чару перстень злаченый,
Яким перснем з нею обручался він.
Так говорить він Настасьї Микуличне:
– Ти диви-тко, Настасія Микулична,
У чару дивись-тко злаченую.

Як глянула Настасія Микулична
В тую чару золочену,
Взяла в руки злачен перстень.
Каже тут Настасія Микулична:
– Та не той чоловік, який біля мене сидить,
А той мій чоловік – що проти мене сидить.

А тут Добриня Никитинич,
Так скочил Добриня на жваві ноги,
Так брав Альошу за жовті кучері,
Так він висмикував з-за столу з-за дубового,
А став він по гридне потаскивать,
Так став він Альоші примовляти:
– Не дивую я розуму жіночому,
Так я дивую ти, сміливий Альоша Попович ти,
А ти, Алешенька, так мені хрестовий брат*.
Та ще тобі дивую, ти старий
Князь Володимир стольно-київський!
А скільки я ті робив вислуг-то великиих,
А ти, Володимире, наді мною надсмехаешься.
Та тепер я виправив з Золотої Орди,
Виправив данини і виходи
За старі роки, за нові.
Везуть тобі три вози ординські:
Три вози злата та срібла.

Тут він взяв свою молоду дружину,
Молоду дружину, любиму сім’ю,
Так Добриня повів до своєї матінки.

Та тут чи Алешенька Попович той,
Та ходить по гридне окоракою**,
А сам ходить примовляє:
– Так всяк на цім світі одружується,
Та не всякому одруження удавается.

А тільки Алешенька одружений бував.

* — Хрестовий брат Добриня і Альоша обмінялися натільними хрестами і стали «хрестовими братами».
** — Так ходить по гридне окоракою — ходить по палаті, кімнаті на четвереньках.

Богатирі

«Куда было после Владимирского собора выше? Куда? Купчих писать? После Бога-то?! Выше нет! Но есть нечто, что стоит вровень. Это, брат, сказка…», – писав Віктор Васнецов.
От і створив він картину-казку «Богатирі». Дивлюсь на неї – і розумію справедливість слів: «сказка – ложь»… Чому? Згадаймо, як нам пояснювали в школі, що три руські (а малося на увазі російські богатирі) у дружині князя Володимира разом оберігали рідну землю від ворогів.
Придивімося до кожного.
Легендарний богатир Олешко Попович (рос. Альоша Попович) народився у м. Пирятин, зараз – Лубенський район, Полтавська область, Україна. Перебуваючи в Пирятині Т. Шевченко написав «Думу про пирятинського поповича Олексу». Знаємо, що богатир часто бував на пирятинських ярмарках; що мати проводжала Олешка на базарній площі міста Пирятина у похід на ворога. Тоді Пирятин стояв на кордоні Київської Русі й був опорним пунктом у боротьбі проти кочівників. Билини та літописи згадують подвиги цього історичного героя. Никонівський літопис повідомляє, що Олешко Попович у боротьбі з половцями убив половецького хана та його брата. Близько 1201 року Олешко Попович згадується в літописі як учасник боротьби з печенігами. У Тверському літописі записано, що він брав участь у відомій битві на Калці (1223 р.) і загинув разом з сімнадцятьма витязями. Отже, у дружині кн. Володимира Оле́шко Попо́вич бути не міг.
У центрі картини зображений найсильніший і наймогутніший Ілля Муромець, про якого билина повідомляла: «Из того ли то из города из Мурома / Из того ли села да Карачарова». І чули ми про російське місто Муром (за 1500 км від Києва), неподалік від якого старовинне село Карачарово на березі Оки. Якби ж то правдонька щербата не була! Ілля народився недалеко від Києва – в Морівську (Моровійськ) під Черніговом, яке у давнину називалося Муромськом. На кордоні Чернігівського та Новгород-Сіверського князівств (недалеко від Чернігова) було місто Карачев, згадуване в літописах уперше з 1146 року.
Знаємо, що за один день Ілля подолав відстань до Києва.
Та нащо гадати? Перші записи російських билин з’явилися наприкінці XVIII – початку XIX столітть, а була ж реальна людина, історична особистість Ілля Муромець (або Ілько Муровець). У XVIII столітті Іллю Муромця згадував Іван Котляревський в «Енеїді».
Мощі Іллі зберігаються у Дальніх печерах Києво-Печерської лаври. Дослідження мощей Преподобного Іллі Муромця довели, що народився він приблизно між 1150 і 1165 рр. Учені стверджують, що Ілля довгий час не міг ходити, причиною тому було важке захворювання – туберкульоз кісток або поліомієліт. Це і стало причиною паралічу ніг. Це був сильний чоловік, високого зросту – 177 см. На кістках Іллі вчені виявили сліди багатьох битв – множинні переломи ключиць, зламані ребра, сліди від удару списа, шаблі, меча, що підтверджувало легенди про те, що Ілля був могутнім воїном, учасником жорстоких битв. Загинув він у віці близько 45-55 років, під час взяття Києва князем Рюриком Ростиславичем в 1204 р, коли Печерська лавра була розгромлена союзними Рюрика половцями. Причиною смерті Іллі Муромця став удар гострого знаряддя (списи або меча) в груди.
Третім був Добриня Микитович (Низкинич), який народився у с. Ни́зкиничі, зараз – Володимир-Волинський район, Волинська область, Україна. Легендарний богатир Добриня Микитич був воєводою Володимира I Святославича. Кмітливий воєвода мав дипломатичні здібності, тому отримував відповідальні, а часом і делікатні доручення: зібрати та перевезти данину, виручити княжу племінницею, доставити до княжого гарему дівчину, яка впала в око Володимира. Знаємо, що дружиною Добрині була Анастасія, дочка Микули Селяниновича.
Отже, всі богатирі – історичні особи, русичі, не росіяни.
Вони ніколи не зустрічалися, бо жили в різні століття – Добриня Микитич жив у 10 столітті, Ілля Муромець – в 12-му столітті, Альоша Попович – у 13 столітті.
Тільки Добриня Микитич служив князю Володимиру Великому.
Не таємниця, що Віктор Васнецов, коли малював «Богатирів», зобразив їх за образом московських сторожових бояр, які виходили в роз’їзди на південно-західні кордони Московського царства. Одяг героїв – обладунки московитів початку ХVІІ століття.
Худ. В. Васнецов. Богатирі. 1881-1898 рр. Полотно, олія.
Третьяковська галерея, Москва, Росія.