✅Характеристика головних героїв твору «Ревізор»

У вітчизняній драматургії якусь революцію в композиційному і змістовному плані здійснив твір Миколи Васильовича Гоголя “Ревізор”. Характеристика головних героїв і аналіз п’єси допоможе школярам в написанні твору і поглибленому вивченні роботи. Слід зазначити, що в творінні автора фактично відсутні позитивні образи. Сатирична комедія розповідає про життя маленького містечка, жителі якого просто загрузли в корупції.

Історія створення

Гоголь в 1835 році вирішив зробити перерву в написанні твору «Мертві душі». Він попросив свого друга Олександра Пушкіна підкинути ідеї для створення сатиричної п’єси, що висміює недоліки суспільства і представників вищих чинів.

Олександр Сергійович поділився з приятелем сталася в Бессарабії історії про Свиньїна. Крім того, Пушкін повідомив, що колись в Нижньому Новгороді сам потрапляв в такий стан, приїхавши на збори матеріалу про Пугачова. Гумористична по суті ситуація насправді сподобалася Миколі Васильовичу і протягом двох місяців він створив шедевр.

У той час схожі тематики фігурують у творчості кількох авторів-сучасників Гоголя. Це дуже засмучує майстра, він втрачає інтерес до початкового задуму. Чоловік пише Пушкіну, що хоче кинути роботу над п’єсою, але той переконує його в необхідності закінчити твір. Незабаром в будинку Жуковського був прийом, гостями якого стали відомі автори і літератори. Саме там Микола Васильович і зачитав свою п’єсу.

Слухачі захоплено аплодували, проте суть твору вислизнула від них, що засмутило автора. Люди позиціонували “Ревізора” як класичну п’єсу з типовими персонажами, які виділяються на тлі інших виключно завдяки авторському почуттю гумору.

На театральних підмостках п’єса була поставлена не відразу. Її дебют на сцені трапився в Олександрійському театрі в далекому 1836 році. Слід зазначити, що сам Жуковський просив у імператора дозволу на постановку комедії, запевняючи його в надійності ідеї і сценарію. В цілому постановка сподобалася правителю, але у нього залишилося двоїсте враження.

Жанр і тематика

Миколу Васильовича сміливо можна вважати основоположником сатиричного і драматичного напрямку в російській літературі. Гоголь вивів основні закономірності комедії, що стали класикою. Він ввів поняття “німа сцена” і прийом гротеску. Чиновники в його творі не просто дурні, а до неможливості обмежені. У п’єсі немає жодного позитивного або хоча б нейтрального героя, всі персонажі загрузли в дурості і пороках. Жанр роботи – реалістична сатирико-соціальна комедія.

Реалізм автора поміщає звичайну особистість в досить типові обставини, проте результат, якого хотів досягти Гоголь, повинен був показати глядачеві щось більше, ніж комедію в вадах. Чоловік робив кілька спроб донести до артистів і постановників головний задум роботи, писав коментарі і давав поради. Йому хотілося максимально розкрити конфлікт: підкреслити абсурдність і комічність ситуації.

Основна тема твору – суспільні проблеми і пороки, лукавість і дурість чиновників, демонстрація моральної і духовної складової життя представників цієї категорії. Мова комедії уїдливий і гострий. У кожного героя своя манера мови, яка характеризує і викриває його.

Серед персонажів твору немає позитивних образів, що досить ново для напрямку, в якому розвивався Гоголь. Двигун сюжету – банальний страх, адже контролюючі органи могли розпорядитися долею будь-якої людини так, що він позбувся б суспільного становища і отримав серйозне покарання.

Мета Гоголя – розкрити пласт суспільних вад, позбавляючи людей від них. Письменник хотів викрити всю підлість, аморальність і несправедливість, що відбуваються навколо. Ідея автора “Ревізора” — показати бездуховність і ницість життєвих підвалин російських чиновників. Мораль п’єси полягає в тому, що змінити хід ситуації можливо, якщо почати з себе. Звичайно ж, дивно, що Микола Васильович чекав адекватного сприйняття роботи від глядачів, які за фактом були прототипами його персонажів.

Композиція твору

Особливість композиції полягає в тому, що в творі немає експозиції, все починається з зав’язки. У п’єсі простежується кільцева структура: на початку і в кінці звучить повідомлення про те, що «їде ревізор». Слід зазначити, що Хлестаков випадково опинився в гущі подій, спочатку він не розумів, чому всі в місті добре ставляться до нього. Потім він прийняв нав’язані йому умови гри.

Вперше в літературних творах головний персонаж – безпринципна, огидна, брехлива і вивертка людина. Творіння Гоголя прекрасно сприймається у вигляді п’єси в процесі читання. Це відбувається завдяки зауваженням і коментарям автора, які розкривають внутрішній світ і психологію персонажів. Микола Васильович зміг створити колекцію образів в маленькій роботі, причому багато героїв стали прозивними.

Центральні дійові особи

Слід зазначити, що у Гоголя було кілька головних героїв в «Ревізорі». Характеристика кожного з них допоможе читачам краще зрозуміти суть:

• Іван Хлестаков – хвалькуватий і дурний молодий дворянин, у якого найдрібніший чин. Це безвідповідальний чоловік, що відрізняється байдуже ставленням до роботи. Для нього важливі задоволення. Він єдиний у творі зміг “залишити з носом” все міське суспільство. Він веде полювання на жінок, проте увагу на нього звертають тільки простушки з провінції.
• Антон Дмухановський – чоловік середніх років, служить городничим досить довго, мріє стати генералом. Відрізняється солідним зовнішнім виглядом, його поведінка значно, хоч насправді він запеклий хабарник. Наживається на всьому, пост використовує виключно в корисливих цілях. Жадібний рвач, краде з державної скарбниці. Багато говорить, але мало робить.
• Марія Антонівна – донька городничого, якій ледь виповнилося 18. Вона не блищить розумом, втім, як і її мати. Дівчина дуже довірлива, всерйоз сприймає увагу Хлестакова, який кличе її заміж, а в результаті залишається ні при чому.
• Осип-слуга Івана, причому він набагато мудріший і розумніший за свого господаря. Перебуваючи в прислузі у дворянина, він став таким же аферистом, як і він. Герой швидко змітає, що пана оточуючі прийняли за перевіряючого, і вмовляє його швидше виїхати, поки не з’явився Ревізор.
• Анна Андріївна – недалекоглядна і дурна жінка. Високий пост чоловіка дозволяє їй марити про життя в Петербурзі. Героїня захоплюється романами, любить азартні ігри. Змагається зі своєю дочкою Машею за прихильність Хлестакова.

Другорядні персонажі п’єси

Крім основних дійових осіб, є і другопланові персонажі в “Ревізорі”. Характеристику кожного з них також важливо вивчити для отримання повної картини твору. Деякі з них:

• Лука Хлопов – стражник училищ, справжній підкаблучник. Чоловік намагається перебувати в тіні, адже боїться всього. Відрізняється боязкістю.
• Артемій Земляніка – заздрісний і улесливий чоловік, вміє правильно себе подати. Він будує кар’єру, часто обумовлює друзів. Не надає допомоги лікувальним закладам, хворі нерідко вмирають, що герой вважає нормою.
• Бобчинський і Добчинський — прості поміщики, у яких, крім прізвища, схожа зовнішність і однакові імена. По суті, це нікчемні і нікому не потрібні особистості.
• Степан Уховертов – займає пост начальника поліції — проте його не поважають навіть підлеглі.
• Вдова Унтер – жінка, яку висікли. Вона прийшла скаржитися на охоронців порядку Хлестакову.
• Тряпічкін – друг Хлестакова, який веде активну діяльність на літературному терені. Чоловік любить сенсації, головний герой підкидає йому тему для написання статті про дурість місцевих чиновників.
• Слуга Мишка – хлопчик на побігеньках, працює у городничого.
• Аммос Ляпкін-Тяпкін – міський суддя, діяльність якого повністю відповідає прізвищу. Свою роботу він виконує “аби як”. Завзятий мисливець, хабарник.
• Іван Шпекін – працівник пошти. Чоловік не гребує прочитанням чужих листів, нерідко забирає собі сподобалися. Безвідповідально виконує свої обов’язки, як і інші міські жителі, тому поштове відділення працює дуже погано.
• Пуговіцин, Держиморда — співробітники правоохоронних органів, перші міські правопорушники, алкоголіки.
• Пошлепкіна – розповідає Хлестакову, що городничий взяв у купчихи хабар для звільнення її сина від служби, а замість нього відправив служити її чоловіка. Жінка просить у “уявного” перевіряючого допомоги.
• Растаковський і Люлюков — відставні міські службовці, які в п’єсі виконують мінімальну роль.

Комедійний твір Гоголя “Ревізор” і сьогодні не втрачає актуальності, адже оригінали його героїв всюди представлені в суспільстві. Персонажі п’єси-бюрократи, корупціонери і чиновники — правдоподібні і впізнавані. Докладний аналіз допоможе ближче познайомитися з роботою Миколи Васильовича, вивчити тематику і суть.

Ревізор (1836)

Творча історія п’єси. У листі 1835 р. М. Гоголь попросив О. Пушкіна дати йому який-небудь сюжет для комедії. О. Пушкін розповів М. Гоголю про випадок, який трапився в містечку Устюжні Новгородської губернії. Один проїжджий чиновник видавав себе за високу особу з міністерства й у такий спосіб обібрав усіх місцевих мешканців. Крім того, самого О. Пушкіна, котрий збирав у м. Оренбурзі матеріали для історичного твору, теж прийняли за ревізора. Так, М. Гоголю був подарований уже готовий сюжет, і молодий автор із захопленням узявся за його розробку.

М. Гоголю було нелегко отримати дозвіл на постановку п’єси «Ревізор». Цензура заборонила її, злякавшись викривального пафосу. Письменникові залишалося тільки апелювати до вищої інстанції, тобто до царя. Він так і зробив. Йому допомогли тоді поет В. Жуковський, князь П. В’яземський і граф М. Вієльгорський. Завдяки їхнім спільним зусиллям «Ревізор» був доставлений у Зимовий палац, графу М. Вієльгорському було доручено прочитати його царській родині. Граф читав чудово, сцени з чиновниками дуже сподобалися, тому після читання комедії в Зимовому палаці авторові було надано дозвіл на постановку п’єси в театрі.

Ідея написання комедії «Ревізор» належала О. Пушкіну, котрий розгледів у М. Гоголя великий талант і всіляко підтримував його.

«Мені образ Хлєстакова видавався зрозумілим. Він зовсім не бреше, він забуває, що обманює, і сам вірить у те, що всім каже. І ось роль Хлєстакова — ніби дитяча, нікчемна роль! Це тяжко й прикро. Думка публіки мене не цікавила. Одного судді я тільки боявся, і цей суддя був я сам» (М. Гоголь).

19 квітня 1836 р. відбулася прем’єра комедії «Ревізор» в Олександринському театрі в Санкт-Петербурзі. П. Анненков, який був присутній на виставі, згадував, яке сильне враження комедія справила на присутніх: «Уже після першої дії на обличчях глядачів було написано здивування, ніхто не знав, як потрібно оцінювати п’єсу. Здивування зростало з кожною дією. Більшість глядачів вирішила, що це фарс. Однак у ньому були такі явища життєвої правди, що кілька разів публіка сміялася. Зовсім інше відбулося в четвертій дії: оплесків майже не було, панувала напружена увага, тільки зрідка лунав сміх. Мертва тиша свідчила про те, що події на сцені полонили серця глядачів. По завершенні вистави здивування змінилося на обурення».

На прем’єрі був присутній російський імператор Микола І, який після вистави сказав: «Ну й п’єска, усім дісталося, а мені більше за всіх». Цар велів подякувати акторам, усі отримали подарунки й премії. Але М. Гоголь був дуже незадоволений прем’єрою. Йому здавалося, що все, що відбувається на сцені, начебто йому не належить. Виконання головної ролі, на думку М. Гоголя, було невдалим. Актор, який грав Хлєстакова, зовсім не зрозумів внутрішньої сутності героя. У його інтерпретації Хлєстаков вийшов звичайним брехуном, водевільним персонажем. Насправді цей образ, за задумом митця, був набагато складнішим.

В. Табурин. Гоголь читає «Ревізора» перед артистами театру. 1900-і роки

Комедія М. Гоголя наробила багато галасу. Хоча цар наказав усім міністрам подивитися п’єсу, чиновники обурювалися, деякі з них уважали, що уряд даремно дав дозвіл на постановку комедії. Водночас «Ревізор» мав успіх у молоді й культурних колах. Критик В. Стасов згадував, як усі повторювали один одному репліки й навіть цілі сцени з «Ревізора», а в різних салонах тривали дискусії щодо п’єси. Молодь обожнювала М. Гоголя, а старе покоління невпинно лаяло його. Він писав: «Усі проти мене! Поважні чиновники кричать, що для мене немає нічого святого, що я посмів обмовити людей, котрі служать; поліцейські проти мене; купці проти мене; літератори проти мене. Лають і ходять на виставу; на четверту виставу не можна дістати квитків. Немає ніяких сил!»

«Тепер я бачу, що означає бути комічним письменником. Найменший прояв істини — проти тебе повстають, не окрема людина, а цілі прошарки» (М. Гоголь).

К. Савицький. Ілюстрація до комедії М. Гоголя «Ревізор». 1901 р.

«Ревізор» не був заборонений. М. Гоголь продав його петербурзькому театру за 2500 рублів. П’єсу почали ставити й у Москві. Проте письменник, стомлений і розчарований, почав збиратися за кордон. Остаточне рішення виїхати з Росії на кілька років було прийнято ним у червні 1836 р.

Образи чиновників. Специфіка комедії «Ревізор» полягає в тому, що в ній немає позитивних персонажів. М. Гоголь писав, що тільки сміх є «єдиним позитивним героєм комедії». Типізація образів і явищ досягає такого великого ступеня, що п’єса вже за часів М. Гоголя сприймалася як своєрідне дзеркало суспільства. Автор підкреслив це епіграфом: «На зеркало нечего пенять, коли рожа крива» (рос.).

Дія п’єси відбувається в маленькому провінційному містечку, що стає символом тогочасної Росії. Тут процвітають хабарництво, жорстокість і свавілля чиновників, котрим належить уся влада в місті. Російське чиновництво змальоване автором з великою викривальною силою. Кожен із персонажів — певний соціальний тип, який уособлює той чи той прошарок суспільства. Нечесних градоначальників (і ширше — усіх представників влади царської Росії) М. Гоголь викриває в образі городничого Сквозника-Дмухановського, несправедливість російського суду — в образі Ляпкіна-Тяпкіна, недбальство соціальної служби — в образі попечителя богоугодних закладів Земляніки, низький рівень освіти — в образі наглядача училищ Хлопова, ганебність поштового відомства — в образі поштмейстера Шпекіна тощо. Кожний із них відчуває себе безкарним господарем у своїй справі, а тому ті сфери, які їм доручені, занепадають. Відповідно занепадає й уся країна.

У п’єсі М. Гоголь зображував не конкретних людей і не окремі людські вади, а соціальну систему царської Росії загалом. Чиновництво — це величезна сила, котра підкорила собі інші сфери суспільства. Чин визначає не тільки статус, а й коло повноважень, а отже, можливість збагачення кожного чиновника. Тому кожен із гоголівських чиновників бореться за свій чин і просування в подальшій кар’єрі.

Чутку про прибуття в містечко ревізора чиновники сприймають із жахом, кожен із них боїться, що втратить своє місце, а як наслідок — і великі прибутки, досягнуті нечесним шляхом. Ревізія для них означає розкриття їхніх «темних» справ. Тому саме страх спонукає їх прийняти дрібного чиновника Хлєстакова, який зупинився в місті по дорозі з Петербурга до Саратова, за столичного високопосадовця (генерала й навіть вище). Саме страх бути викритими обумовлює дії чиновників, через страх вони самі себе ввели в оману, і тільки страх змушує їх «вирішувати» несподівану проблему добре відомим їм способом — хабарництвом.

Крім чиновництва, М. Гоголь розкритикував й інші прошарки суспільства — поліцейську систему, яка нікого не захищає, а слугує тільки аморальним володарям; поміщиків, що живуть порожнім життям; купців, які з метою збагачення готові на будь-які вчинки й дозволяють процвітати хабарництву; неосвіченість і дурість звичайних містян і селян. Отже, у комедії «Ревізор» перед очима глядачів проходять різні соціальні прошарки, це велика реалістична галерея образів-типів.

«У п’єсі “Ревізор” ніде немає людяності та світла істини» (М. Гоголь).

Б. Григор’єв. Образи комедії М. Гоголя «Ревізор». Поч. XX ст.

Образ Хлєстакова та його динаміка. У «Ревізорі» М. Гоголь показав, що відбувається з людиною в умовах аморального суспільства. Головна проблема п’єси — це середовище та його вплив на особистість.

Соціальне середовище, де панують чиношанування й хабарництво, перетворює дрібного чиновника — колезького реєстратора (це найменший чин у царській Росії) — на високопосадовця. Хлєстаков, який із самого початку п’єси не відзначався чеснотами, протягом розвитку сюжету стає ще гіршим, бо таким його робить оточення.

О. Константиновський. Ілюстрація до комедії М. Гоголя «Ревізор». 1950 р.

В авторській характеристиці про Хлєстакова сказано, що він «приглуповат», «без царя в голове», «пустейший», «говорит и действует без всякого соображения» (рос.). З висловлювань слуги Йосипа глядачі дізнаються, що Хлєстаков, хоча й при службі, ні на що не здатен, у Петербурзі він лише розважається, розтрачуючи кошти батька. У зображенні Хлєстакова автор підкреслює, що він «одет по моде» (рос.). Попри безгрошів’я, Хлєстаков не квапиться продавати столичне вбрання, адже прагне справити велике враження на саратовську рідню. Хлєстаков має маленький чин, але йому притаманне велике чиновницьке марнославство, він пишається тим, що живе в Петербурзі й служить у департаменті.

«Якщо колезький реєстратор Хлєстаков не викликав ні в кого сумнівів, то які ж тоді справжні ревізори? І що ж то за країна, де такі люди піднімаються до небачених висот?» (Д. Чижевський).

Негативні якості Хлєстакова посилюються й стають виразнішими за певних зовнішніх обставин. Зовсім несподівано для нього його прийняли за ревізора, і він швидко освоює цю роль, залюбки користуючись усіма благами, які перед ним відкрилися. Прагнення до збагачення будь-якими засобами й марнославство визначають поведінку Хлєстакова- «ревізора».

Ще кілька днів тому він жив у борг і не мав пристойного житла та їжі, а тепер він у великій пошані й уже не ним керують, а він починає управляти іншими. З кожною сценою Хлєстаков стає брутальнішим і нахабнішим. Якщо на початку твору він був просто невдахою, брехуном і ледацюгою, то протягом п’єси перетворюється на справжнього хабарника й «вершителя доль». Його брехня набуває величезних масштабів, Хлєстаков сам повірив у те, що він поважна особа з Петербурга, перед якою всі мусять схилятися.

У його монолозі про Петербург М. Гоголь викривав не тільки ницість чиновництва, а й абсурд тогочасного суспільства загалом. Розповідь Хлєстакова про столичне життя (таке, як він його собі уявляв) сповнена значних перебільшень і прикрас, але ні в кого з чиновників не виникло навіть сумніву в оманливих словах, які видавалися за правду. У своїй брехні Хлєстаков називає себе то керівником департаменту, то головнокомандувачем, то навіть майбутнім фельдмаршалом. Йому вірять, бо вся тодішня соціальна система була побудована на брехні й чиношануванні.

ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА

«Репетиція» у дорозі

Коли М. Гоголь разом із своїми друзями по Ніжинській гімназії О. Данилевським та І. Пащенком виїхав із Петербурга до Москви, по дорозі була розіграна геніальна «репетиція» майбутньої комедії. М. Гоголь хотів вивчити враження, яке справляє на станційних доглядачів його ревізія з удаваним інкогніто. З цією метою він просив І. Пащенка їхати попереду й скрізь говорити, що слідом за ним начебто їде ревізор, котрий приховує мету своєї подорожі. Потім, коли М. Гоголь з О. Данилевським з’являлися на станціях, їх усюди приймали з надзвичайною повагою. У документах М. Гоголя було зазначено: «ад’юнкт-професор», що сприймалося неосвіченими станційними доглядачами як ад’ютант російського імператора. Письменник, звісно, поводив себе як приватна особа, але інколи начебто з цікавості запитував: «А покажіть-но, будь ласка, ваших коней, я б хотів оглянути їх». Дорога того разу була легкою й веселою, і друзі швидко дісталися до місця призначення.

Що більше Хлєстаков бреше, то більше збагачується. Відчуття сорому й честі йому не відомі, адже в тому середовищі вони не потрібні. Вершиною «успіху» Хлєстакова в провінційному містечку стали отримання великих хабарів і заручини з донькою городничого. Хлєстаков настільки повірив у свою значущість, що був ладен і далі продовжувати грати роль «ревізора». І тільки здоровий глузд слуги Йосипа, який порадив йому швидше тікати, рятує Хлєстакова від викриття. Те, що Хлєстаков утік і врятувався, не є випадковістю, адже, як уважав автор, проти брехні й хабарництва в державі не вживали ніяких заходів.

М. Гоголь. Малюнок до останньої сцени «Ревізора». 1836 р.

Засоби комічного. М. Гоголь уважав себе «комічним письменником», який убачав своє покликання в тому, щоб говорити правду, якою б гіркою вона не була. З метою створення правдивого образу суспільства автор використовує різноманітні засоби комічного. Сміх як «позитивний герой» виявляє аморальність образів-типів і абсурдність усієї соціальної системи.

Уже на перших сторінках в авторських зауваженнях щодо характерів і костюмів відчуваються притаманні стилю М. Гоголя гумор та іронія. Наприклад, Сквозник-Дмухановський характеризується як «человек неглупый, хотя и взяточник» (рос.), Ляпкін-Тяпкін прочитав кілька книжок, «а потому несколько вольнодумен» (рос.), Земляніка — «проныра и плут» (рос.) тощо. Персонажі отримують влучні авторські оцінки, що відразу виявляють їхню сутність. Однак у процесі розвитку сюжету образи персонажів поступово збагачуються новими рисами. Так, якщо на початку п’єси Сквозник-Дмухановський був усесильним володарем свого краю (тим, хто управляв і всіх обманював у містечку), то згодом він уявляє себе генералом (котрий буде керувати вже в Петербурзі), а у фіналі перетворюється на обманутого, смішного й навіть трагічного у своїх розчаруваннях чиновника. Марнославні мрії Сквозника-Дмухановського та його дружини про здобуття генеральського чину й життя в Петербурзі завдяки шлюбу доньки з «ревізором» розвіялися прахом. М. Гоголь майстерно використовує комічний прийом швидкого перетворення (трансформації) образу. Це можна простежити й у сцені з листом Хлєстакова до Тряпічкіна, де «шановані» місцеві чиновники постають у вульгарно знижених характеристиках.

Письменник застосовує також прийом промовистих прізвищ, які негативно характеризують образи персонажів. Промовисті прізвища стосуються не лише чиновників, а й представників інших прошарків (наприклад, Держиморда, Свистунов тощо). Подвійні прізвища Бобчинський і Добчинський (і повний збіг імені та по батькові — Петро Іванович) увиразнюють не індивідуальність, а загальну закономірність у соціальній системі — бездумність і страх, на яких вона тримається.

Багатогранність образам надають численні перехресні характеристики, коли одного й того ж героя оцінюють з різних точок зору. Так, про Хлєстакова спочатку поширюють чутки, потім чиновники збирають про нього відомості від різних людей, потім він сам розповідає (тобто бреше) про себе. Завершується калейдоскоп характеристик героя повідомленням про лист Хлєстакова Тряпічкіну, з якого поштмейстер зробив висновок, що той — зовсім не ревізор: «Ни то, ни сё, чёрт знает что такое. » (рос). Це стосується й образів інших персонажів, які в М. Гоголя зображені багатогранно.

У діалогах і полілогах персонажі говорять не тільки прямо, а й «в сторону» (авторська ремарка), що стає додатковим засобом характеристики. Завдяки такому прийому глядачі можуть дізнатися про приховані думки персонажів, про їхнє ставлення одне до одного. Так, у сцені привітання мешканцями городничого й Анни Андріївни із заручинами їхньої доньки з «петербурзьким чиновником» деякі запрошені посміхаються господарям, а повертаючись «в сторону» — лаються, що свідчить не тільки про підлабузництво, а й про заздрість містян.

Багато уваги письменник приділяє опису інтер’єру, одягу та страв. Анна Андріївна, зауважує автор, перевдягається по ходу п’єси кілька разів, адже її високий матеріальний статус це дозволяє. Хлєстаков живе спочатку в поганому готелі, їсть прості страви в борг, а потім, коли його приймають за ревізора, переселяється в будинок городничого, його обід складається з кількох страв, з яких йому особливо сподобалася дорога риба лабардан. Сквозник-Дмухановський, мріючи про життя в Петербурзі, говорить своїй дружині теж про страви, які в його уяві постають невід’ємною частиною бажаного високого статусу генерала. Коли Хлєстаков розповідає про життя в Петербурзі, він бреше в конкретно-матеріальному вираженні: який у нього великий будинок, які сходи, який великий кавун тощо. Отже, речові деталі відіграють значну роль у комедії «Ревізор», вони підкреслюють перевагу матеріального над духовним, людським у суспільстві.

Деякі сцени побудовані за принципом паралелізму. Наприклад, коли чиновники несуть хабарі Хлєстакову або коли він упадає за Анною Андріївною та Марією Антонівною. Однак паралелізм ситуацій лише посилює глибину падіння Хлєстакова, адже з кожною сценою він стає аморальнішим. У характеристиці героя неодноразово вжито слова чорт, диявол, що підкреслюють не тільки ницість Хлєстакова, а й відсутність християнських норм у світі загалом.

Особливим засобом комічного є мова персонажів, у якій багато просторічних слів, а також слів іншомовного походження, уведених у комічний контекст. Так, Анна Андріївна мріє про те, щоб у її майбутньому будинку в Петербурзі був вишуканий аромат — «амбре». Її турбує, що чоловік не може говорити «по-столичному». У монолозі Хлєстакова трапляються назви відомих на той час літературних творів та імен, але ані сам герой, ані люди, які його оточують, не розуміють їхнього справжнього значення. У такий спосіб М. Гоголь акцентує на дурості й ницості того, хто претендує на величність.

Авторські ремарки є важливим засобом комічного висвітлення характерів. Особливо яскравими є сцени отримання хабарів Хлєстаковим. Кожен жест, кожен рух персонажів свідчать про їхнє приниження заради збереження прибуткового місця. У деяких випадках автор подає збірні характеристики (у вікно просуваються руки з проханнями до «ревізора»; чиновники говорять або шумлять одночасно, вітаючи городничого тощо).

У п’єсі використано кільцеву композицію (повідомлення про приїзд ревізора в першій та останній дії), яка розвінчує абсурдність суспільства, де всі крадуть і брешуть, а найбезглуздіша брехня сприймається за правду.

Німа сцена стає останнім акордом п’єси, коли всі персонажі мають завмерти у визначених авторськими ремарками позах, а публіка повинна замислитися над сутністю реальної дійсності.

Традиції українського вертепу в п’єсі «Ревізор» М. Гоголя

Творчість М. Гоголя тісно пов’язана з українським фольклором. Не є винятком й п’єса «Ревізор», у якій виявилися елементи українського народного театру — вертепу, поширеного в XVI—XVІІ ст. в Україні. У вертепі дію розігрували на різних ярусах: у верхньому йшлося про біблійні сюжети, а в нижньому — про історії з життя звичайних людей (селян, містян). Це можна простежити й у п’єсі «Ревізор»: сцени зображують життя різних ярусів суспільства — провінційного й столичного чиновництва, купців, поміщиків, слуг, міщан. В українському вертепі розігрувалася боротьба добра та зла, тому чорт був одним із традиційних персонажів. У «Ревізорі» функцію чорта виконує Хлєстаков, котрий задіяний у всіх ярусах.

Сцена з п’єси М. Гоголя «Ревізор». Львівський драматичний театр ім. Марії Заньковецької: Хлєстаков — Б. Романицький, Добчинський — О. Олесь, Бобчинський — М. Донець. 1922 р.

Специфіка жанру та художнього конфлікту п’єси. «Ревізор» належить до жанру реалістичної соціально-філософської комедії. У ній висміюються соціальні типи й порядки в царській Росії, до того ж вони узагальнюються автором до філософських масштабів буття. Крім критики тогочасного суспільства, М. Гоголь за допомогою засобів комедії порушив питання, важливі за всіх часів: мораль (аморальність) правителів та їхня відповідальність (безвідповідальність), вплив влади й грошей на людину, справедливість (несправедливість) суспільного ладу, віддане служіння кожного як основа держави, корупція та ін. У творі М. Гоголя використано елементи й інших комічних жанрів — фарсу, буфонади, водевіля, соціально-побутової комедії.

Сюжет п’єси побудований чітко й динамічно. Він слугує розкриттю головного конфлікту п’єси — зіткнення суспільного абсурду зі здоровим глуздом, моральними принципами, які втілює образ автора. Автор не є дійовою особою, але його позиція відчувається через сміх, змалювання персонажів, побудову сцен і ремарки.

У першій дії відбувається зав’язка — повідомлення про прибуття ревізора й підготовка чиновників до його прийому. Друга дія зображує готель, де зупинився Хлєстаков, і легковажний спосіб його життя. Тут відбувається зустріч городничого з Хлєстаковим, що зумовлює розвиток сюжету. У ході третьої дії Хлєстаков із дрібного чиновника перетворюється на «ревізора», відбувається трансформація героя, а його брехня посилює цей процес. Четверта дія є основною для випробування чиновників, котрі вишикувалися для того, щоб давати хабарі з метою збереження своєї влади в місті. Аморальне й корумповане середовище робить Хлєстакова вже не просто брехливим жевжиком, а страшною моральною потворою, що, збагатившись, щезає, як чорт. П’ята дія представляє зривання масок з персонажів. Це найскладніша дія п’єси, у якій основним прийомом є контраст. Сквозник-Дмухановський та його дружина мріють про життя в Петербурзі, їх вітають інші чиновники, але в розпал торжества з’являється поштмейстер, котрий повідомляє про те, що Хлєстаков зовсім не той, за кого себе видавав. Ураз мрії про підвищення чину й столичне життя розвіялися. Лист Хлєстакова до Тряпічкіна є кульмінацією твору, коли виявляється справжнє обличчя «поважних людей». Про кожного чиновника в листі сказано напрочуд влучно й правдиво з позиції того, хто зміг їх ошукати. Отже, образ кожного з них ніби «повертається» до глядачів зовсім іншим (не парадним) боком. У такий спосіб М. Гоголь зображує «світ навиворіт», «світ навпаки», справжню сутність дійсності, те, що приховане за гарним фасадом.

Однак у п’єсі є ще одна кульмінація — це поява в п’ятій дії жандарма, котрий оголошує про приїзд іншого (справжнього) ревізора. Після цієї кульмінації настає німа сцена, яка визначає відкритий фінал. Що буде далі з чиновниками? Куди подівся та які пригоди ще стануться з Хлєстаковим? Як буде діяти в місті новий ревізор? Багато запитань М. Гоголь залишив на розсуд глядачів — не тільки своїх сучасників, а й подальших поколінь.

Комедія — драматичний твір, у якому засобами комічного (гумор, сатира та ін.) розвінчуються негативні соціальні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності та в людині.

Фарс — вид народного театру та літератури західноєвропейських країн, відзначався комічною (нерідко сатиричною) спрямованістю, реалістичною конкретністю, вільнодумством. Герої фарсу — містяни, образи-маски, позбавлені індивідуальності, вони були першою спробою створення соціальних типів.

Буфонада — комедійна манера гри актора, у якій використовуються засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів.

Водевіль — невелика комедійна п’єса, якій притаманна проста композиція, динамічний сюжет (переважно любовний), дотепність, розважальність, у ній нерідко розмови героїв чергуються з піснями й танцями.

КОМПЕТЕНТНОСТІ

Обізнаність. 1. Розкажіть, ким був і за яких обставин Хлєстаков став «ревізором», «генералом» і «генералісімусом». Що спричинило перетворення героя? 2. Підрахуйте, скільки грошей і в який спосіб «заробив» Хлєстаков у місті. Чи отримав він стільки, скільки хотів? Як це характеризує персонажа? 3. Хто з героїв п’єси (окрім Хлєстакова) теж змінюється? Доведіть. 4. Що говорили Хлєстакову про життя в місті чиновники й про що розповіли йому прохачі? Порівняйте. 5. Доповніть у робочому зошиті таблицю цитатами.

«Криві пики» й «дзеркала»

ХАРАКТЕРИСТИКА ІНШИМИ ПЕРСОНАЖАМИ

РИСИ СОЦІАЛЬНОГО ОБРАЗУ-ТИПУ

Комунікація. 1. Обговорення проблеми «Чому Хлєстакову так легко вдалося обдурити все місто?». 2. Дискусія «Що таке хлєстаковщина як соціальне явище?». 3. Прокоментуйте висловлення: а) «Я беру взятки борзыми щенками. Это совсем другое дело»; б) «Чин такой, что можно и постоять»; в) «Не по чину берёшь!» (рос.). 4. Дайте власну інтерпретацію «промовистим» прізвищам персонажів. 5. Придумайте образ персонажа, якого немає в п’єсі. Складіть діалог Хлєстакова з ним.

Самовираження. 1. Уявіть, що ви співавтор п’єси. Опишіть (усно) інтер’єр: а) готелю, де зупинився Хлєстаков; б) його квартири в Петербурзі (реальної та уявної); в) будинку городничого в провінційному містечку; г) столичного будинку, про який мріє Анна Андріївна (1 за вибором). 2. Придумайте сюжет (план) п’єси про: а) подальші пригоди Хлєстакова; б) про прибуття в місто справжнього ревізора; в) про сучасного Хлєстакова (1 за вибором).

Ініціативність і практичність. 1. У висловленнях деяких персонажів звучать цілком розумні й практичні думки. Знайдіть ці висловлення й прокоментуйте. Чи актуальні вони в наш час? 2. Робота в групах. Прочитавши п’єсу, доберіть матеріал на тему «Негаразди в провінційному містечку» (різні галузі). Виявіть засоби, якими чиновники хотіли приховати недбальство. Дайте оцінки їхнім учинкам.

Робота з цифровими носіями. 1. Установіть чини персонажів п’єси «Ревізора». За допомогою Інтернету з’ясуйте їхнє місце в ієрархії царської Росії. Які чини мають і яких прагнуть персонажі? Поясніть. 2. В авторських характеристиках городничого й слуги Йосипа використовується слово резонер (рос.). З’ясуйте його пряме й переносне (художнє) значення. Чому саме ці два персонажі так визначені автором?

Соціальні та громадянські навички. 1. Поясніть значення слів корупція, хабарництво, аморальність. У чому полягає шкідливість цих явищ для окремої людини й суспільства загалом? 2. Які негативні соціальні типи та явища нашого життя передбачив М. Гоголь? Як, на вашу думку, потрібно з ними боротися?

Уміння навчатися. Напишіть поради сучасним акторам щодо виконання ролей у п’єсі «Ревізор».

Ревізор

В нього пика бридка,

а він на дзеркало наріка.

Народна приказка.

ДІЄВІ ОСОБИ:

Антон Антонович Сквозник-Дмухановський, городничий1.

Анна Андріївна, жінка його.

Марія Антонівна, дочка його.

Лука Лукич Хлопов, доглядач шкіл.

Жінка його.

Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін, суддя.

Артемій Филипович Земляника, попечитель богоугодних закладів.

Іван Кузьмич Шпекін, поштмейстер.

Петро Іванович Добчинський, Петро Іванович Бобчинський, міські поміщики.

Іван Олександрович Хлестаков, чиновник із Петербурга.

Осип, слуга його.

Христіан Іванович Гібнер, повітовий лікар.

Федір Андрійович Люлюков, Іван Лазаревич Растаковський, Степан Іванович Коробкін, відставні чиновники, поважні особи в місті.

Степан Ілліч Уховертов, дільничний пристав.

Свистунов, Пуговіцин, Держиморда, поліцейські.

Абдулін, купець.

Февронія Петрівна Пошльопкіна, слюсарша.

Жінка унтер-офіцера.

Мишко, слуга городничого.

Слуга трактирний.

Гості, купці, міщани, просителі.

Г о р о д н и ч и й, уже постаріла на службі й дуже недурна, по-своєму, людина. Хоч і хабарник, але поводиться дуже солідно; досить серйозний, трохи навіть резонер; говорить ні голосно ні тихо, ні багато ні мало, його кожне слово значуще. Риси обличчя його грубі й жорстокі, як у всякого, хто почав тяжку службу з нижчих чинів. Перехід від страху до радості, від низькості до пихи досить швидкий, як у людини з груборозвиненими нахилами душі. Він одягнений, як звичайно, у свій мундир з петлицями і в ботфортах2 зі шпорами. Волосся в нього стрижене, з сивиною.

А н н а А н д р і ї в н а, жінка його, провінціальна кокетка, ще не зовсім у літах, вихована наполовину на романах та альбомах, наполовину на клопотанні коло своєї комори та в дівочій. Дуже всім цікавиться і при нагоді виявляє гонористість. Бере іноді владу над чоловіком тому тільки, що той не знає, що відповідати їй; але влада ця поширюється тільки на дрібниці й полягає у доганах та насмішках. Вона чотири рази переодягається в різні сукні на протязі п’єси.

Х л е с т а к о в, юнак років двадцяти трьох, тоненький, худенький; трохи придуркуватий і, як кажуть, без царя в голові — один із тих людей, яких у канцеляріях звуть найпустоголовішими. Говорить і діє без будь-якої тями. Він неспроможний зупинити сталої уваги на якій-небудь думці. Мова його уривчаста, і слова вилітають із уст його цілком несподівано. Чим більше виконавець цієї ролі виявить щиросердності й простоти, тим більше він виграє. Одягнений за модою.

О с и п, слуга, такий, які звичайно бувають слуги трохи в літах. Говорить серйозно, дивиться трохи вниз, резонер і любить собі самому читати повчальні нотації для свого пана. Голос його завжди майже рівний, у розмові з паном набуває суворого уривчастого й трохи навіть грубого виразу. Він розумніший за свого пана і тому швидше догадується, але не любить багато говорити, і мовчки крутій. Костюм його — сірий або синій приношений сюртук.

Б о б ч и н с ь к и й і Д о б ч и н с ь к и й — обидва низенькі, куценькі, дуже цікаві; надзвичайно схожі один на одного; обидва з невеличкими черевцями, обидва говорять скоромовкою і надзвичайно багато помагають жестами й руками. Добчинський трошки вищий, серйозніший за Бобчинського, але Бобчинський розв’язніший і жвавіший за Добчинського.

Л я п к і н-Т я п к і н, суддя, людина, що прочитала п’ять чи шість книг, і тому трохи вільнодумна. Охочий дуже до здогадів, і тому кожному слову своєму надає ваги. Той, хто грає його, повинен завжди зберігати на обличчі своєму значущу міну. Говорить басом, довго розтягаючи, з хрипом і сопінням, як старовинний годинник, що перше шипить, а потім уже б’є.

З е м л я н и к а, попечитель богоугодних закладів, дуже товста, неповоротка й незграбна людина, але до всього того проноза й крутій. Дуже прислужливий і метушливий.

П о ш т м е й с т е р, простосердна до наївності людина.

Інші ролі не потребують особливих пояснень. Оригінали їх завжди майже є перед очима.

Панове актори особливо повинні звернути увагу на останню сцену. Останнє вимовлене слово повинне зробити електричний струс на всіх разом, раптово. Вся група повинна перемінити пози в одну мить. Звук подиву повинен вихопитися у всіх жінок разом, начебто з одних грудей. Через недодержання цих зауважень може пропасти весь ефект.

Кімната в домі городничого.

Городничий, попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, суддя дільничний пристав, лікар, двоє квартальних.

Г о р о д н и ч и й. Я запросив вас, панове, на те, щоб сказати вам пренеприємну звістку: до нас їде ревізор.

А м о с Ф е д о р о в и ч. Як, ревізор?

А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Як, ревізор?

Г о р о д н и ч и й. Ревізор із Петербурга, інкогніто. Та ще й з секретним дорученням.

А м о с Ф е д о р о в и ч. От тобі й на!

А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. От не було клопоту, то май!

Л у к а Л у к и ч. Господи боже! ще й із секретним дорученням!

Г о р о д н и ч и й. Я начебто передчував: сьогодні мені цілу ніч снилися якісь два незвичайні щури. Справді, таких я ніколи й не бачив: чорні, неприродно великі! прийшли, понюхали — і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артемію Филиповичу, знаєте. Ось що він пише: “Любий друже, куме і благодійнику” (бурмоче півголосом, пробігаючи швидко очима). “і повідомити тебе” А! ось: “спішу, між іншим, повідомити тебе, що приїхав чиновник з дорученням оглянути всю губернію й особливо наш повіт. (Значущо підносить палець угору). Я дізнався про це від щонайпевніших людей, хоч він удає з себе приватну особу. А знаючи, що в тебе, як у всякого, водяться грішки, бо ти людина розумна й не любиш пропускати того, що пливе до рук. ” (спинившись) ну, тут свої. “то раджу тобі бути обережним: бо він може приїхати кожної години, якщо тільки вже не приїхав і не живе де-небудь інкогніто. Вчорашнього дня я. ” Ну, тут уже пішли діла сімейні: “сестра Анна Кирилівна приїхала до нас із своїм чоловіком; Іван Кирилович дуже потовстішав і все грає на скрипку. ” і таке інше, і таке інше. То от яка річ!

А м о с Ф е д о р о в и ч. Егеж, річ така незвичайна, просто незвичайна. Що-небудь недарма.

Л у к а Л у к и ч. Навіщо ж, Антоне Антоновичу, чого це? навіщо до нас ревізор?

Г о р о д н и ч и й. Навіщо! Така вже, видно, доля! (Зітхнувши). Досі, хвалити бога, добирались до інших міст, тепер прийшла черга до нашого.

А м о с Ф е д о р о в и ч. Я думаю, Антоне Антоновичу, що тут тонка і більш політична причина. Це значить ось що: Росія. егеж. хоче провадити війну, і міністерія ото, як бачите, й підіслала чиновника, щоб дізнатися, чи немає де зради.

Г о р о д н и ч и й. Ото куди сягнули! Ще й розумна людина! В повітовому місті зрада! Що воно, прикордонне, чи що? Та звідси, хоч три роки мчи, ні до якої держави не доїдеш.

А м о с Ф е д о р о в и ч. Ні, я вам скажу, ви не теє. ви не. Начальство має тонку думку: дарма, що далеко, а воно собі мотає на вус.

Г о р о д н и ч и й. Мотає, чи не мотає, а вас, панове, попередив. Глядіть, у своїй галузі я деякі розпорядження зробив, раджу й вам. Особливо вам, Артемію Филиповичу! Нема сумніву, проїжджий чиновник захоче перш за все оглянути підвідомчі вам богоугодні заклади — і тому ви зробіть так, щоб усе було пристойно: ковпаки були б чисті, і хворі не скидалися б на ковалів, як звичайно вони ходять по-домашньому.

А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Ну, це ще нічого. Ковпаки, хай так, можна надягти й чисті.

Г о р о д н и ч и й. Так. І теж над кожним ліжком надписати по-латині чи іншою якою мовою. це вже з вашої галузі, Христіане Івановичу,— всяку хворобу: коли хто захворів, котрого дня і числа. Негаразд, що у вас хворі такий міцний тютюн курять, що завжди розічхаєшся, коли увійдеш. Та й краще, якби їх було менше: зразу прикладуть до поганого догляду чи до невмілості лікаря.

А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. О! щодо лікування ми з Христіаном Івановичем добрали своїх способів: чим ближче до натури, тим краще — ліків дорогих ми не вживаємо. Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Христіанові Івановичу важкувато було б з ними розмовляти: він по-руськи й слова не знає.

Х р и с т і а н І в а н о в и ч подає звук, почасти схожий на букву І і трохи на Е.

Г о р о д н и ч и й. Вам теж порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на урядові установи. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять просителі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і сновигають попід ногами. Воно, звісно, домашнім хазяйством заводитися всякому похвально, і чому ж сторожеві й не завести його? тільки, знаєте, в такому місці непристойно. Я й перше хотів вам це сказати, та все якось забував.

А м о с Ф е д о р о в и ч. А от я їх сьогодні-таки звелю всіх забрати на кухню. Хочете,— приходьте обідати.

Г о р о д н и ч и й. Крім того, погано, що у вас висушується в самому урядовому приміщенні всяке дрантя, і над самою шафою з паперами мисливський гарапник. Я знаю, ви любите полювання, та все ж на час краще його прибрати, а там, як проїде ревізор, хай уже, знов його можете почепити. Також засідатель ваш. він, звичайно, людина знаюча, але від нього такий дух, наче б він оце зараз вийшов із винокурного заводу,— це теж негарно. Я хотів давно вам про це сказати, але був, не пам’ятаю, чимсь заклопотаний. Є проти цього засоби, коли вже це, дійсно, як він каже, в нього природний запах: можна йому порадити їсти цибулю, або часник, або що-небудь інше. В цьому випадку може допомогти різними медикаментами Христіан Іванович.

Х р и с т і а н І в а н о в и ч подає той самий звук.

А м о с Ф е д о р о в и ч. Ні, цього вже неможливо вигнати; він каже, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього відгонить трохи горілкою.

Г о р о д н и ч и й. Та я так тільки сказав вам. Щождо внутрішнього розпорядження і того, що називає в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже так самим богом заведено, і вольтер’янці3 даремно проти цього говорять.

А м о с Ф е д о р о в и ч. Що ж ви вважаєте, Антоне Антоновичу, за грішки? Грішок від грішка різниться.