Чума, холера, “іспанка”: як великі пандемії змінювали світ

За останні два тисячоліття людство пережило не одну пандемію. Такі пандемії, як “Чорна смерть” (чума) у XIV сторіччі, холера у XIX сторіччі та “іспанка” у 1918-1920 роках призводили до великих демографічних втрат і трагедій. Кожна з них була грандіозним викликом, який врешті-решт, завдяки намаганням побороти невидимого ворога, стимулював прогрес.

Розповідаємо, як вони змінили хід історії, вплинули на економіку і який відбиток залишили у світовій літературі та кінематографі.

“Чорна смерть”

Пандемія чуми 1347-1353 років, також відома як “Чорна смерть”, вважається переломним моментом в історії середньовічної Європи.

Хоча чума не була новою хворобою для Європи, адже у VI-VIII сторіччях так звана “Юстиніанова чума” забрала на континенті мільйони життів. Відтоді пройшло багато часу, про неї встигли забути.

Масштаб пандемії “Чорної смерті”, коли від хвороби померло близько 20% населення Європи, шокував європейців.

Водночас у поширенні епідемії не було чогось дивного, якщо поглянути на стандарти життя середньовічних міст і сел.

Люди жили в перенаселених будинках, які не провітрювалися і в які майже не потрапляло світло.

У селах один дах ділили з худобою. Міста були засмічені нечистотами. Стічні канави, в які потрапляла кров забитих тварин, були джерелом жахливого смороду. Час від часу королі та феодали змушували своїх підданих прибирати місто, але за кілька днів відновлювалася попередня ситуація.

Все це створювало середовище для поширення різних хвороб. Смерть від кору, віспи, грипу, дизентерії, пневмонії чи звичайного бронхіту не була чимось дивним.

Рівень медичних знань часто базувався на творах античних авторів, таких як Гіппократ.

Лікарі давали рекомендації, але навіть не завжди оглядали людей. У ролі “хірургів” працювали цирульники, які пускали кров без дезінфекції, а для багатьох європейців доступними були лише послуги сільських знахарів.

Середньовічні лікарі мало чим могли допомогти хворим

Що ж до ізоляції, то це було лише з хворими на проказу у лепрозоріях, й подекуди владі доводилось докласти титанічних зусиль, аби зупинити розправу над цими людьми.

Вважається, що спалах чуми почався ще в 1330-х роках на території Китаю та Монголії, а до Західної Європи хворобу привезли наприкінці 1347 року екіпажі генуезьких кораблів з Криму.

Взимку 1347/48 років епідемія почалася в італійських портових містах та на островах, у Марселі та Барселоні, а влітку 1348 року вже вирувала по всій Франції, Англії та на Піренейському півострові, діставшись 1349 року частини Німеччини та Скандинавії.

Хвороба вразила Західну Європу після неврожаїв 1346-47 років, спричинених надмірно дощовим літом, тож в багатьох людей вже був слабкий імунітет через недоїдання.

“Не допомагали ані лікарі, ані ліки. Чи то сама хвороба невиліковна, чи то виною тому невігластво тих, хто лікував, але нікому не вдавалося осягнути причину захворювання”, – писав сучасник подій, італійський письменник Джованні Боккаччо у “Декамероні”.

Причиною поширення чуми була наявність величезної кількості чорних щурів у середньовічних містах, блохи яких і переносили чумну паличку Yersinia pestis

“З’являлись якісь пухлини, які розросталися… народ називав їх чумні бубони”, – розповідав він.

Джованні Боккаччо описував бубонну чуму, яка супроводжувалася ураженням лімфатичних вузлів, де у так званих бубонах накопичувалися бактерії. В деяких випадках поширювалася ще легенева форма чуми, яка супроводжувалася кривавим кашлем.

“Лише деякі одужували, і майже всі помирали на третій день після виявлення ознак… Не тільки бесіда чи спілкування з хворими переносило здоровим хворобу і причину загальної смерті, але, здавалося, що один дотик до одягу чи іншої речі, якої доторкнувся чи якою користувався хворий, передавало хворобу тому, хто доторкнувся”, – згадував Боккаччо.

“Тріумф смерті”. Ілюстрація фрески Франческо Траїні у Санто-Кампо у Пізі

Хвороба завдавала більшого удару мешканцям міст через скупчення людей та антисанітарію на вулицях, а також через щурів, чиї блохи і були переносниками чумної палички Yersinia pestis, яка викликала хворобу.

Селянам щастило, якщо до села не приїздили заражені люди. Деякі поселення намагалися не допускати чужинців.

Пандемія майже не залишила білих плям на мапі. Уникнення хвороби віддаленими селами у піренейських горах чи в Шотландії можна пояснити, але те, чому хвороба оминула Брюгге та Брабант у нинішній Бельгії, місто Сантьяго-де-Компостела в Іспанії чи більшу частину Польського королівства, залишається таємницею.

Аби впоратися з чумою, міста розшукували лікарів і переманювали їх один в одного, сплачуючи послуги на пів року чи рік. Нерідко дозволяли лікувати і псевдолікарям, які заспокоювали наляканих людей.

Саме тоді, вперше в Авіньйоні за ініціативою Папи римського, з’явилися так звані чумні лікарі, які ходили в масці з довгим “дзьобом” для дихання, в який закладали різноманітні пахучі трави, аби запобігти зараженню.

“Танок смерті” став популярною темою серед середньовічних художників після пандемії. Картина Міхаеля Вольгемута, XV сторіччя

Пізніше у XIV сторіччі для них стане традиційним костюм зі шкіряних сорочки, штанів та високих чобіт, і маска з дзьобом, яка вже вкривала все обличчя.

Священники та монахи були однією з груп, яка найбільше постраждала. Вони були на похованнях, допомагали хворим.

В Англії втрати серед священників та монахів оцінювали у 40-50%. За більш точними статистичними даними, у Франції у монастирі домініканців в Монпельє зі 140 монахів вижили лише вісім, у паризькому монастирі Дів Божих смертність склала 60%, а в Сен-Дені померли 30 монахів зі 100.

В уявленні середньовічної людини хвороба була Божою карою, а якщо помирають слуги Божі, то людство дуже розгнівило Бога. Масова смертність і зникнення в деяких місцях релігійної та світської влади було доказом, що це і є Апокаліпсис, а Страшний суд не за горами.

“Коло життя”, фреска Альбертуса Піктора у церкві Хакерберга, Швеція

Джованні Боккаччо описував у “Декамероні”, як пандемія змінювала відносини між близькими людьми.

За його словами, у хворих часто була надія лише на допомогу небагатьох друзів, кількість яких стрімко скорочувалася, а в заможних людей – на слуг, які йшли на це заради грошей.

“Лихо виховало в серцях чоловіків та жінок такий жах, що брат залишав брата, дядько племінника, сестра брата і нерідко дружина чоловіка. Батьки уникали відвідувати своїх дітей і доглядати за ними”, – зазначав він.

На прикладі Флоренції, де жив Боккаччо, пандемія викликала різну реакцію. Частина мешканців намагалися втекти подалі, дехто ізолювався, деякі мешканці займалися покаянням перед Богом, а інші – гуляли та пиячили, аби встигнути насолодитися життям.

Під час пандемії в знаті було більше можливостей вижити, бо були місця для “самоізоляції”

“Інші стверджували, що багато пити та насолоджуватися, гуляти з піснями та жартами, задовольняти за можливістю, будь-яке бажання, сміятися та насміхатися з усього, що трапляється, – найкращі ліки проти хвороби. І як казали, так у міру сил, робили. Удень та вночі, мандруючи з одного шинку до іншого, випиваючи без упину та міри”, – згадував Боккаччо.

“Багато інших гуляли, тримаючи в руках хто квіти, хто пахучі трави, або якусь іншу духмяну річ, яку часто нюхали, вважаючи корисним освіжати мозок подібними ароматами – повітря здавалося зараженим і смердючим від запаху трупів, хворих та ліків”, – писав він.

На цьому тлі з Німеччини поширився так званий рух флагелантів. Це були релігійні фанатики, які збиралися у групи, ходили від міста до міста 33 дні (Христос прожив 33 роки).

“У рік 1348-й почали ходити люди, які займалися самобичуванням, й з’явилися вони, перш за все, в Німеччині. І люди робили публічне покаяння і били себе батогами зі шкіряними вузлами та залізними шипами так, що роздирали на шмаття свої спини та плечі. Водночас вони співали жалісливих пісень про народження і страждання Нашого Бога”, – писав французький хроніст Жан Фруассар.

Флагеланти у місті Турне (нині Бельгія) 1349 року. Зображення з “Хроніки” Жіля Лє Мюізі

Папа римський Климент VI доклав зусиль, аби побороти цей рух, який вважав викликом церкві, адже флагеланти придумували власні молитви, порівнювали свою пролиту кров з кров’ю Христа, почали стимулювали розкол серед священників.

Рух флагелантів підвищив рівень істерії в суспільстві. В деяких містах євреїв, жебраків та хворих на проказу почали звинувачувати в отруєнні колодязів, що начебто і призводило до хвороби.

Підозру щодо євреїв викликала менша смертність від чуми серед них. Це пояснюється ізольованим життям єврейських громад, та релігійними настановами мити руки зранку, після туалету, перед вживанням хлібу та митися перед Шабатом.

У Страсбурзі, Ерфурті та Базелі на початку 1349 року єврейські громади знищили, людей спалювали живцем. Єврейське населення тікало у французьке місто Авіньйон, яке на той час було резиденцією Папи Римського.

“Хапали та спалювали євреїв, а їхнє майно відходило тим сеньйорам, у чиїх володіннях вони проживали. Винятком став лише Авіньйон та церковні землі, якими керували намісники Папи”, – зазначав Жан Фруассар у своїх “Хроніках”.

Погром євреїв у німецькому Кельні відбувся 23-24 серпня 1349 року, а чума прийшла до міста через кілька місяців – у грудні. Гравюра з Liber Chronicarum Mundi, 1493 рік

Папа Климент VI ще влітку 1348 року пригрозив відлучити від церкви тих, хто чинив насильство проти євреїв і назвав учасників погромів “спокушеними Дияволом”. Аби запобігти відлученню від церкви, в деяких містах влаштовували суди над євреями, а зізнання у злочинах проти християн вибивали тортурами.

Чумні погроми призвели до масової міграції євреїв з Німеччини до Польщі, де король Казимір III Великий ще до пандемії гарантував їм майнові права та безпеку. Польський хроніст Ян Длугош вважав, що причиною був вплив на короля його легендарної єврейської коханки Естерки Малах, реальне існування якої історики ставлять під сумнів, хоча король дійсно прославився бурхливими позашлюбними стосунками.

Польський король Казимір III дозволив оселитися у країні євреям, які залишили німецькі землі через погроми. Монумент в місті Бидгощ

Деякі лікарі шукали шляхи, як побороти хворобу.

Папський лікар Гі де Шоліак, якого називають “батьком хірургії”, пережив чуму, розтинаючи бубони і припалюючи рани. Климент VI дозволив йому розтин тіл померлих, аби дізнатися причини хвороби – це було рідкісним дозволом на той час.

За порадою де Шоліака, Папа Римський самоізолювався у палаці і провів деякий час у приміщенні біля двох великих камінів.

Католицькій церкві на чолі з папою Климентом VI (праворуч) не вдалося зупинити паніку та масові вбивства, які охопили більшість країн Європи під час пандемії. Значна частина священників та монахів стали її жертвами, деякі також тікали з охоплених чумою селищ та міст, підриваючи авторитет церкви в населення, яке відчувало себе залишеним напризволяще

Ефективною відповіддю на поширення чуми того часу вважаються дії Венеційської республіки на чолі з дожем Андреа Дандоло (1342-1352).

Саме він вперше запровадив 40-денний карантин для всіх кораблів та екіпажів, які прибували з місць, уражених чумою. Люди та товари з карантинних кораблів зупинялися на острові Лазоретто. Тут же ховали померлих від чуми.

У Венеції заборонили торгівлю вином та азартні ігри, закрили борделі, створили спеціальні команди, які забирали мертвих на вулицях та в будинках. Боржникам списували частину грошей та звільняли людей з в’язниць. Ці заходи не запобігли великій смертності у місті, яке було центром середземноморської торгівлі, але, ймовірно, могли врятувати багатьох.

Венеція на чолі з дожем Андреа Дандоло першою запровадила карантин. Картина Джентіле Беліні “Процесія на площі святого Марка”, 1496 рік

Хоча загальні втрати від пандемії оцінити важко, через відсутність точних даних про чисельність населення, можна сказати, що пандемія 1347-1353 років та наступні, менші за масштабом епідемії XIV-XV сторіччя , призвели до демографічної кризи, з якої Європа вибралася лише у XVI сторіччі.

Згідно з даними, зібраними італійським істориком Паоло Маланімою, у період з 1300 до 1400 років населення Англії та Уельсу скоротилося з 4,5 млн людей до 2,7 млн, Шотландії – з 1 млн до 700 тисяч, Франції – з 16 до 12 млн, італійських держав – з 12,5 млн до 8 млн, держав на території Іспанії – з 5,5 млн до 4,5 млн, а на території Німеччини – з 13 до 8 млн.

Професор економічної історії Паоло Маланіма вважає реалістичною цифру у 20-25% померлих європейців під час пандемії 1347-1353 років

Населення Франції, Іспанії, Італії та Німеччини перевищило рівень 1300 року лише у XVI сторіччі, а Англії та Уельсу – на початку XVII сторіччя. Також рівень урбанізації у Франції впав з 5,2 до 4,7%, в Англії та Уельсі з 4 до 2,5%, в іспанських державах з 12,1 до 10,2%, центральній та північній Італії з 18 до 12,4%.

Загалом населення Європи, без врахування Росії, за XIV сторіччя зменшилося з 78,7 до 56,85 млн, тобто приблизно на 28%. Звичайно, це не означає, що населення скоротилося лише через чуму, адже була Сторічна війна, інші конфлікти, епідемії та голодні роки. Втім, Паоло Маланіма припускає, що смерть 20-25% європейців за час пандемії 1347-1353 років є реалістичною цифрою.

Епідемія мала складні демографічні наслідки через високу дитячу смертність. У заможних селянських родинах тоді зазвичай було 6-8 дітей, з яких до дорослого віку доживала половина. У бідних селян – менше. Ті, хто вижив, надто цінували можливість жити, і по завершенню пандемії укладалися шлюби і народжувалися діти.

Враховуючи високу народжуваність тих часів, західноєвропейські народи могли швидко відновити попередню чисельність населення. Проте цьому завадили наступні епідемії чуми, які забирали чимало життів, хоч і менше ніж під час “Чорної смерті”. Уже після завершення “Чорної смерті” в Англії за період з 1351 по 1485 рік чуму фіксували щонайменше 30 років.

Стагнація і наслідки пандемії суттєво змінили напрямок економічного розвитку в Європі. Перші роки після пандемії стали золотою добою для тих майстрів ремісницьких товарів у містах, яким вдалося вижити.

Річ у тому, що смертність серед знатних та королівських родин під час пандемії була невеликою – у порівнянні з бідняками.

“У місті та окрузі Флоренції без різниці статі та віку з п’яти людей загинули троє і більше. Скоріше за все за рахунок простолюдинів, ніж середніх прошарків та верхів, тому що біднякам довелося особливо погано, зараза поширювалася серед них раніше, і допомоги вони отримували менше”, – писав тогочасний італійський хроніст Маттео Віллані, який і сам став жертвою чуми 1363 року.

Багатіям та феодалам було легше ізолюватися в своїх будинках чи палацах. Від чуми, наприклад, померли король Кастилії Альфонсо XI та королева Наварри Жанна II, московський князь Сімеон Гордий, донька англійського короля Едварда ІІІ, син візантійського імператора, але цей перелік не був дуже довгим.

Гроші, які мали багатії, феодали та королі, за час пандемії нікуди не поділися. Вони успадкували статки тих представників своїх династій, яким не пощастило.

Споживання ремісницьких товарів зростало, й в перші роки після пандемії в рази зростали доходи майстрів. Зростали і доходи їхніх помічників.

Перші роки після пандемії були золотим часом для ремісників та будівельників

Цей процес не тривав довго. Висока смертність призвела до збільшення кількості золота та срібла на душу населення, що призвело до зменшення його ціни та разом із зростанням зарплат спровокувало інфляцію.

“Дуже довго майже всі товари коштували вдвічі більше, ніж до епідемії, вартість праці та всілякої ремісницької та замовної роботи зросла у понад два рази проти звичайної ціни. По всіх містах серед мешканців були сварки і позови через спадщину”, – писав Маттео Віллані, описуючи реалії Італії.

Міграція селянських дітей, які шукали щастя і намагалися стати ремісниками, помічниками в майстрів, прискорилася, але згодом на шляху до кар’єри майстра виникла низка обмежень.

Запроваджувалися обмеження на вступ до гільдій та цехів майстрів, аби запобігти конкуренції та передати статус майстра нащадкам, помічники майстрів могли залишатися у цій ролі вічно, хіба що їм пощастить стати зятем майстра.

Вважається, що ця ситуація стримувала нові технологічні розробки та завдавала шкоди економічному розвитку.

В аграрному секторі, де на той час працювало 90% населення, також було зростання доходів. Селяни, яких стало значно менше, розуміли, що без їхньої праці землевласникам не зібрати врожай.

Втім, зростання доходів селян відставало від зростання доходів у місті, а ціни на сільськогосподарську продукцію через демографічні втрати і зменшення покупців впали. Попри низькі ціни на зерно, селянин годував свою родину і мав надлишок для реалізації на ринку. Врожайність покращилася.

Землевласники програли. Мусили платити більше сільськогосподарським робітникам.

Доходи англійських землевласників впали на 20% у 1347-1353 роках. Це був виклик аристократичному стилю життя землевласників, які почали вимагати відновлення “правильної” соціальної ієрархії.

Сучасники зі знатних родів писали про нахабність селян, які не бажали працювати за невеликі гроші, а королі Англії та Франції видавали ордонанси, якими вимагали від селян працювати за плату, характерну до часів перед пандемією.

Небажання селян миритися з утисками після пережитого під час “Чорної смерті” призводило де селянських повстань

Після пандемії селянин у Європі почувався вільнішим і більш затребуваним, віра у значущість власної праці суттєво зросла, як і зросла любов до свободи, адже чума продемонструвала – перед смертю всі рівні.

Утиски, які згодом селяни зазнавали від феодалів, намагання запровадити величезні податки, зустрічали спротив та провокували повстання – так було у Франції 1358 року під час “Жакерії”, і з повстанням Уота Тайлера в Англії 1381 року.

Пандемія стала для багатьох свідченням несправедливості чинної соціальної ієрархії, тож недивною була поява проповідників проти неї таких як Джон Болл в Англії, ідеологів реформації церкви – Джона Вікліфа в Англії та Яна Гуса в Чехії, а пізніше розмах таких рухів, як гусити у Чехії або визвольний рух на чолі з Жанною д’Арк у Франції.

Окрім того, медицина, яка зазнала цілковитої поразки у боротьбі з чумою, почала змінюватися на користь лікарів з практичними знаннями, які вже не тільки намагалися запобігти хворобі, але й вилікувати її, а хірургія отримала імпульс для розвитку.

Пройдуть сторіччя, перш ніж людство зможе знайти засоби проти чуми, але основа для цього прогресу почала закладатися за результатами програної “Чорній смерті” битви.

Що подивитися на цю тему

Одним з найкращих фільмів в історії кіно вважають “Сьому печатку”(1957) шведського режисера Інгмара Бергмана, дія якого відбувається у XIV сторіччі.

“Сонце високо, в самому зеніті, і я, Антоній Блок, граю в шахи зі смертю!”

Лицар Антоніус Блок, який повернувся з хрестового походу, мандрує країною, ураженою епідемією, розгулом інквізиції та насильства, і зустрічає Смерть. Він пропонує їй зіграти в шахи, якщо програє – Смерть зможе забрати його.

На створення цього фільму Інгмара Бергмана надихнула фреска “Смерть, яка грає в шахи” у старій церкві Тебю біля Стокгольма.

Назва фільму відсилає до “Одкровення Йоанна Богослова” про кінець світу. Фільм відображає філософські роздуми про сенс життя та пошук істини на тлі середньовічних подій, зокрема, поширення чуми. Дискусії про його значення та про персонажів тривають десятиріччями.

Дискусії про сенс деяких сцен фільму Інгмара Бергмана “Сьома печатка” тривають вже багато років

Сцени у фільмі – гра зі смертю в шахи і “танок зі смертю” – набули популярності у мистецтві саме внаслідок епідемій чуми у XIV-XV сторіччях.

За цей фільм Інгмар Бергман отримав спеціальний приз журі Каннського фестивалю. Відтоді він вважається одним з найкращих режисерів авторського кіно.

“Гра в шахи” зі смертю – традиційний сюжет у мистецтві XIV-XV сторіч

У документально-художньому серіалі BBC “Найгірше століття світу” (World’s Worst century, 2004), який розповідає про буремні події XIV сторіччя є серія “Чорна смерть” (Black Death).

У ній з пітьми середньовіччя виринають сучасники тих подій – такі як італійський письменник Джованні Боккаччо або французький лікар Гі де Шоліак, які розповідають про лихо, якого зазнала Європа.

Ці свідчення сучасників доповнюються коментарями сучасних науковців – медиків та істориків – про причини поширення чуми та її наслідки для суспільства та економічного життя континенту.

Що почитати

Є чимало літературних творів, дія яких відбуваються під час чуми.

Картина “Перший день Декамерона” художника Франческо Подесті, 1847 рік

Збірка “Декамерон” Джованні Боккаччо написана безпосередньо під час пандемії у 1348-1353 роках. Її вважають шедевром італійської літератури і енциклопедією життя італійців того часу.

Книга розповідає про групу молодих дівчат та хлопців з Флоренції, які залишили охоплене чумою місто, і на заміській віллі розповідають одне одному історії з життя.

Для тих часів подібна збірка була тріумфом життя у часи панування смерті та викликала гнів церкви через сексуальну відвертість, історії про кохання, жарти і глузування з кліриків.

Джованні Боккаччо вважається одним з перших гуманістів в світовій літературі. Фреска Андреа дель Кастаньо, 1448-1451 роки

“Чим слабше надія, тим сильніше кохання”, – писав Боккаччо, і його книга мала надзвичайно життєствердний вплив на освічених європейців тих часів.

Саме цього письменника та його друга, поета Франческо Петрарку вважають одними з перших представників гуманізму та епохи Відродження в літературі.

“Монах спить з дружиною чоловіка, який в той час молиться”, мініатюра з видання “Декамерона” 1460 року з Bibliothèque de l’Arsenal. Не дивно, що в церкві були незадоволені твором Боккаччо

На тлі пандемії коронавірусу зросли продажі роману-хроніки “Чума” французького письменника Альбера Камю. Епідемія чуми розгортається у цьому романі в алжирському місті Оран в 1944 році, хоча географія не має особливого значення – роман про універсальні цінності та виклики. Чума – уособлення зла, а герої проходять випробування на шляху боротьби з ним.

Українське видавництво “Фоліо” 2020 року випустило новий наклад роману.

“Необхідність виходити з дому, аби купити продукти, була, за великим рахунком, причиною, яка згубила все місто, тому що саме в ці моменти люди і заражалися один від одного”, – писав Данієль Дефо про епідемію чуми в Лондоні в своєму романі “Щоденник чумного року”

Данієль Дефо у своєму історичному романі “Щоденник чумного року” (1722 рік) відтворює події великої епідемії чуми у Лондоні 1665 року, яка забрала життя приблизно 100 тисяч людей. Вважається, що за основу він міг взяти щоденник свого дядька, адже на момент чуми самому письменнику було лише 5 років.

“Навіть вигляд Лондона дивним чином змінився… Можна сказати, що весь Лондон був у сльозах”, – писав письменник про ті події.

Італійська родина з Павії читає роман Алессандро Мандзоні “Заручені”, поряд з батьком – скульптура самого письменника, картина 1876 року. І в наші часи італійські студенти проводять колективні читання цього роману, а Папа Франциск називає його улюбленим

Роман “Заручені” Алессандро Мандзоні (1827-40 роки), який розповідає історію двох закоханих на тлі переслідувань, голоду, чуми та повстань у Мілані XVII сторіччя, вважається одним з найкращих творів італійської літератури.

“Сюжети та персонажі вигадані. Але про Італію відповідного періоду вони розповідають те, про що історичні книги з такою визначеністю до нас просто не доносять”, – характеризував цей роман Умберто Еко.

До речі, це один з двох найулюбленіших романів Папи Франциска (другий – це “Божественна комедія” Данте Аліг’єрі), він постійно цитує його.

2015 року Папа Римський попросив закохані пари читати “Заручені” перед весіллями, а у березні 2020 року згадав про роман на тлі пандемії коронавірусу в Італії.

“Дякую священникам, які винаходить тисячі способів, щоб бути ближче до людей, щоб вони не відчували себе залишеними, дякую священникам з апостольським натхненням, які зрозуміли, що за часів епідемії не можна бути “доном Аббондіо” (негативний персонаж “Заручених”. – Ред.)”, – сказав Франциск.

В центрі роману “Заручені” – історія двох закоханих Ренцо та Лючії, на шляху яких постали могутні вороги і хаос, який спричинила епідемія чуми

Холера: “найкращий санітарний реформатор”

У XIX сторіччі все ще траплялися епідемії чуми, але на перше місце вийшов новий ворог – холера.

Збудником цієї хвороби є холерний вібріон. Холера призводить до ураження кишківника, діареї, нудоти та зневоднення організму.

Причиною поширення холери була відсутність очищення води та каналізації у великих містах та рівень гігієни того часу. Холера, яка є ендемічною для забрудненої долини Гангу в Індії, з 1817 року почала інтенсивно поширюватися поза Азією.

За сторіччя відбулося п’ять холерних пандемій, чотири з яких завдали удару Європі, зокрема, й призвели до тисяч смертей в Україні.

Джузеппе Гарібальді, майбутній герой боротьби за об’єднання Італії, піклується про хворих на холеру у шпиталі в Марселі, 1836 рік. Поштова листівка

Під час першої пандемії хвороба поширювалися в Індії та на Близькому Сході через індуїстських та мусульманських паломників.

Незабаром вона дісталася до південних регіонів Російської імперії. Під час другої холерної пандемії (1826-1837) через переміщення британських колоніальних військ торговими шляхами хвороба поширилася на Європу, Східну Азію та Африку, емігранти з Ірландії занесли її до США, з Британії – до Австралії.

У Російській імперії пандемія викликала так звані холерні бунти, під час яких незадоволені карантином повсталі мешканці та військові громили лікарні та аптеки, вбивали офіцерів, чиновників та лікарів, підозрюючи, що ті їх труять.

Мадрид, 1890 рік. Тимчасовий шпиталь для хворих на холеру облаштовують у Палаці мистецтв

Третя холерна пандемія, яка тривала з 1846 по 1860 роки, вважається найбільш смертельною.

Йдеться про мільйони жертв. Водночас саме цей період став “моментом істини” для боротьби з нею, і тут прикладом стала Британія. Тоді газета The Times назвала холеру “найкращим санітарним реформатором”. І мала рацію.

Умови життя в лондонських нетрях сприяли поширенню холери, туберкульозу та інших хвороб. “Двір для короля-холери”, карикатура Punch, 25 вересня 1852 року

Британський економіст Едвін Чедвік, який з 1833 року був головним комісаром Королівської комісії у справах бідних, після першої епідемії холери у Британії 1831-1832 років почав боротися за покращення санітарних умов у місті.

У 1842 році він представив у парламенті доповідь “Санітарні стандарти робочого населення”, в якій пов’язав поширення хвороб з умовами життя малозабезпеченого населення, пізніше домігся ухвалення закону, який забезпечував постійне водопостачання в будинки та створення каналізаційних колекторів.

В 1848 році він домігся ухвалення закону про охорону суспільного здоров’я – першого британського закону, в якому держава брала на себе обов’язок піклуватися про охорону здоров’я. У країні створили управління охорони здоров’я.

Своєю бурхливою діяльністю сер Едвін Чедвік домігся формування в Британії першої системи медичної допомоги населенню

Чедвік багато зробив для забезпечення санітарних норм в Британії. На жаль, він був прихильником стародавньої теорії поширення хвороби через міазми (зараження повітря наявними нечистотами, трупами, продуктами гниття) і домігся очищення старих вигрібних ям, наслідком чого стало збільшення забруднення Темзи нечистотами.

Так чиновник ненавмисно нашкодив справі, за яку боровся, і результат не забарився.

Насправді не було нічого дивного, що спалахи холери викликали велику смертність у такому перенаселеному місті як Лондон.

Тоді це було найбільше місто на планеті з 2,5 млн мешканців. Річка Темза постійно забруднювалася нечистотами, недоїдками, промисловими відходами, в ній плавали залишки свинячих та коров’ячих туш, трупи тварин, щурів, а іноді й утоплеників або вбитих людей.

“Через все місто, замість чудової та прохолодної річки, несла свої каламутні води канава з нечистотами”, – описував ситуацію Чарльз Дікенс у романі “Крихітка Дорріт”.

Батько Темза (так, Темзу зображували саме як брудного бородатого чоловіка) представляє Лондону (молодій леді) своїх діток – туберкульоз, золотуху та холеру. Карикатура Punch, 3 липня 1858 року

Проблема була у тому, що воду Темзи мешканці міста використовували для пиття.

1854 року, коли спалах холери стався в лондонському районі Сохо, лікар Джон Сноу вирішив, що настав час довести його теорію про поширення холери через забруднену воду.

Він висунув її ще 1849 року у книзі “Про способи поширення холери”, в якій також стверджував про передачу хвороби через брудні руки та виділення хворих.

“Ніщо так не сприяє поширенню холери, як нестача особистої охайності. Постільна білизна майже завжди забруднюється холерними виділеннями, позбавленими кольору та запаху, а руки людей, які доглядають за пацієнтом, забруднюються так, що вони цього не помічають. Якщо вони не будуть постійно охайними, не митимуть руки перед споживанням їжі, то обов’язково проковтнуть частину виділень, а частину їх залишать на їжі, яку їстимуть інші члени родини”, – писав Сноу.

Автор фото, FAMILY OF DR SNOW

Джон Сноу провів справжнє детективне розслідування, аби довести сучасникам, що холера передається через забруднену воду

Під час спалаху холери в Сохо, який забрав сотні життів, Сноу провів справжнє розслідування, аби виявити джерело зараження холерою.

Лікар склав мапу району, позначив на ній водозабірні колонки та будинки з померлими від хвороби і виявив, що більшість жертв епідемії жили поряд з однією колонкою на Брод-стріт (нині Бродвік-стріт).

Джон Сноу переконав місцеву владу закрити колонку, і епідемія згасла за три дні. Хоча сам лікар вважав, що епідемія могла піти на спад через втечу населення з району і писав про неможливість “встановити, чи було джерело води заражене холерою”, цей випадок збільшив кількість прихильників його ідей про поширення хвороби через воду.

Проте вирішальну роль у створенні каналізаційної системи і перемозі над холерою зіграло спекотне літо 1858 року, яке увійшло в історію як “Великий сморід”. Температура сягала 30 градусів, Темза зацвіла, і все, що плавало та смерділо у річці, оповило місто нестерпним смородом.

Смерть на водах Темзи під час “Великого Смороду”. Punch, 10 липня 1858 року

Багаті мешканці залишали місто, але парламент і уряд працювали. Після кількох тижнів “Великого смороду” канцлер скарбниці Бенджамін Дізраелі запропонував Палаті громад вирішити проблему, виділивши гроші на будівництво централізованої каналізації.

“Ця річка, яка так довго приносила радість англійцям, яка досі асоціювалася з великими досягненнями наших торговців і чудовими рядками наших поетів, перетворилася в Стігійське болото (згадка про твір Данте Аліг’єрі “Божественна комедія”), з якого нестерпно, жахливо тхне… Це велике місто поглинув страх перед епідеміями”, – заявив він.

Парламент ухвалив закон про фінансування будівництва каналізації та очищення Темзи.

Для британської столиці будівництво каналізаційної системи стало проєктом сторіччя і вирішальним у боротьбі з холерою та низкою інших хвороб. Будівництво північної частини каналізації Лондона, 1862 рік. Чоловік вгорі праворуч – Джозеф Базелджет, інженер, який керував спорудженням

З 1859 року під керівництвом Джозефа Базелджета почалося спорудження лондонської каналізації, незабаром нечистоти зникли з центрального Лондона.

Холера повернулася ще раз 1866 року у бідні східні райони міста. Спеціальна комісія з’ясувала, що саме цей район не був під’єднаний до нової каналізації, мешканці споживали забруднену фекаліями воду. Після цього вже навіть скептики повірили у теорію Джона Сноу про передачу холери через забруднену воду. На жаль, він не дожив до того часу.

Доктор Роберт Кох 1883 року підтвердив ідеї Джона Сноу, відкривши холерний вібріон

А 1883 року німецький вчений Роберт Кох під час експедиції в Індію відкрив холерний вібріон і повністю підтвердив ідеї Сноу про передачу його через воду та їжу.

Пандемії холери протягом XIX сторіччя часто призводили до повстань, місяцями могли паралізувати життя окремих європейських міст.

Проте економічну шкоду від них підрахувати важко, бо вони зазвичай охоплювали різні країни на невеликий проміжок часу, а також через брак надійної статистики.

Втім, існує приклад Гамбурга, який тяжко постраждав через дії міської влади наприкінці ХІХ сторіччя, адже тут запровадження систем водопостачання та каналізації відбулося лише після протистояння.

За наполяганням Роберта Коха, в Гамбурзі почали роздавати свіжу очищену воду бідним. Це врятувало тисячі життів. Ілюстрація London News, №2786, 10 вересня 1892 року

Спекотного літа 1892 року під час пандемії холери у Гамбурзі померли понад 8000 людей. Причиною було те, що міська влада досі вірила в міазми, не бажала роками споруджувати нову систему водопостачання з технологіями фільтрації води, а коли почалася біда – не бажала запроваджувати карантин і приховувала інформацію про смертність, аби не нашкодити економіці.

Незабаром лікарні були переповнені хворими, вже за перший тиждень спалаху сотні людей померли.

Німецький уряд ізолював Гамбург і від всієї Німеччини, і від всього світу, що завдало удару по економіці міста, яке залежало від роботи порту. Канцлер Лео фон Капріві надіслав команду лікарів на чолі з Робертом Кохом, на той час директором Інституту інфекційних хвороб.

Вчений змусив міську владу запровадити карантин, припинити торгівлю і роботу підприємств, проводити дезінфекцію, ізолювати хворих, роздавати свіжу очищену воду мешканцям і вчити їх мити руки після туалету.

Чиновники, які вірили в міазми, мусили піти з посад. Ударними темпами в Гамбурзі побудували фільтрувальну станцію, створили міський інститут гігієни, почалася реконструкція нетрів.

Німецькі та іноземні лікарі вітають доктора Роберта Коха у Берліні

Роберт Кох переміг – це був останній великий спалах холери в Німеччині. Після невеликих економічних труднощів, 1894 року Гамбург повернувся до бурхливих темпів зростання, які тривали до початку Першої світової війни.

П’ята холерна пандемія (1881-1896) була останньою, яка серйозно зачепила Західну Європу. Міста вдосконалювали каналізацію та водопостачання.

А от мешканцям Російської імперії так не пощастило – там від холери помирали ще довго.

З холерою в Росії покінчили вже за радянських часів. Картина російського художника Івана Владімірова “Випадок біля холерного барака”

Що подивитися та почитати

Мультфільм “Історія холери” (2011) розповідає історію хлопчика, який виявив у своєму селі спалах холери і допоміг подолати його. Протягом 4 хвилин глядач дізнається основну інформацію про шляхи поширення хвороби та боротьби з нею.

Цей мультфільм створив ізраїльський аніматор Йоні Гудман в рамках проєкту Global Health Media. Хоча фільм створювався для аудиторії з країн, де подекуди централізовані каналізація та водопостачання залишаються розкішшю, він буде корисним і для глядачів з України, які не зважають на мух, що сідають на їжу.

Спалахи холери неодноразово ставали сюжетним тлом у відомих літературних творах та їхніх екранізаціях.

Це, наприклад, романи “Кохання під час холери” колумбійського письменника Габрієля Гарсія Маркеса та “Розмальована вуаль” британця Сомерсета Моема, де головні персонажі – лікарі, які борються зі спалахом холери. Здебільшого ці романи – про особистий вибір, кохання та відданість.

Вони екранізовані – 2006 року вийшов фільм “Розмальована вуаль” за участю Наомі Вотс та Ендрю Нортона, а 2007 року – “Кохання під час холери” за участі Хав’єра Бардема, Джованни Меццоджорно та Бенджаміна Бретта.

“Вершник на даху” Жана Жіоно – один з романів, дія яких розгортається на тлі холерної епідемії. Кадр з фільму-екранізації за участі Жюльєт Бінош та Олівьє Мартінеса

Дія роману французького письменника Жана Жіоно “Вершник на даху” розгортається під час холерної епідемії 1832 року у Провансі, куди втік молодий італійський революціонер, який закохується в місцеву маркізу. 1995 року роман екранізував французький режисер Жан-Поль Раппно з Жюльєт Бінош та Олівьє Мартінесом у головних ролях.

Ще один цікавий роман – “Історія чорної шапочки” італійського письменника Джованні Верга, який розповідає про кохання 16-річної послушниці монастиря та студента на тлі спалаху холери на Сицилії 1854 року.

Екранізував його італійський режисер Франко Дзеффірелі у 1993 році – під назвою “Горобець” у світовому прокаті.

“Іспанка”: хвороба, яка “любить боротьбу”

Пандемія “іспанського грипу” (вірус A/H1N1) у 1918-1920 роках часто називають найбільш смертельною пандемією в історії людства.

Науковці вважають, що перехворіли понад 500 млн людей, а Всесвітня організація охорони здоров’я 2005 року оцінила кількість жертв пандемії у 40-50 млн. Для порівняння, на фронтах Першої світової війни загинули 10 млн військових, ще 7 млн зникли.

Особливістю було те, що найбільша смертність спостерігалася не серед літніх людей та дітей, як до того було із грипом, а серед фізично здорових віком 18-40 років.

Наприклад, згідно з даними 1918 року про смерть 272500 чоловіків від цієї хвороби в 30 штатах США, 49% померлих складали чоловіки віком від 20 до 39 років, 18% діти до 5 років і 13% – люди старші за 50 років.

Смерть часто наступала через розвиток пневмонії та потужну імунологічну реакцію (гіперцитокінемію) на неї, наслідком якої були заповнення легень рідиною та кровотеча з легень.

Медсестра ВМФ США Джозі Браун, яка працювала 1918 року в шпиталі ВМФ у Грейт-Лейкс, штат Іллінойс, розповідала про жахливу смертність серед молодих військових.

“У нас не було часу лікувати їх (хворих. – Ред.). Ми не міряли температуру, в нас навіть не було часу поміряти їм тиск. Ми давали їм трохи гарячого тодді з віскі, це все, на що нам вистачало часу. В них була жахлива кровотеча з носа. Іноді кров просто стріляла через кімнату”, – згадувала вона.

Проблема була в тому, що на той час антибіотики ще не використовували для лікування бактеріальних ускладнень вірусних інфекцій, а медики могли покладатися лише на аспірин.

Серед жертв було багато відомих людей – українська кіноакторка доби німого кіно Віра Холодна (Левченко), прем’єр-міністр Південної Африки Луїс Бота та новообраний президент Бразилії Франсішку Алвеш, французький поет Гійом Аполінер, художники Густав Клімт та Егон Шілє, соціолог Макс Вебер, американські автовиробники брати Джон Додж та Орас Додж, засновник серфінгу Джордж Фріз.

25-річна Віра Холодна була найбільш відомою жертвою іспанки в Україні

Серед тих, хто перехворів, але вижив – президент США Вудро Вілсон, очільники урядів Франції та Британії Жорж Клемансо та Девід Ллойд Джордж, який підхопив “іспанку” у вересні 1918 року і провів тиждень у ліжку, король Іспанії Альфонсо XIII, кайзер Німеччини Вільгельм II, майбутній президент США Франклін Делано Рузвельт та майбутній імператор Ефіопії Хайле Селассіє, засновник студії Disney Волт Дісней, художник Едвард Мунк, письменник Франц Кафка, акторка Мері Пікфорд.

Можна лише уявити, як змінилася б світова історія, якби ці люди померли тоді від хвороби.

Лідери Франції, США та Британії на час завершення Першої світової війни – Жорж Клемансо (ліворуч), Вудро Вілсон (у центрі) та Девід Ллойд Джордж (праворуч) перехворіли на “іспанку” та вижили

Дискусії про місце, звідки поширилася хвороба, тривають.

Домінує версія про те, що перші випадки виявили у штаті Канзас в США на початку 1918 року, а потім хвороба потрапила до Європи разом з американськими військами, яких направляли на фронт Першої світової у Франції.

Відомо, що у лютому 1918 року лікар Лорінг Майнер зареєстрував випадки зараження “іспанкою” в окрузі Гаскелл у Канзасі.

Він написав про “тяжкий грип” до журналу американської служби з охорони здоров’я Public Health Reports.

Вже у березні 1918 року новобранці з округу Гаскелл прибули до військового табору Кемп-Фанстон, де почалося масове захворювання, така ж доля чекала сусідній табір Форт-Райлі, де через зараження злягли сотні військових.

Табір Кемп-Фанстон у штаті Канзас перетворився на масовий лазарет на початку 1918 року. Вважається, що звідси і почалося поширення “іспанки”

Загалом “іспанка” мала три хвилі поширення.

Під час першої хвилі смертність не була високою, тому про неї вже почали забувати напередодні другої, восени 1918 року, яка забрала найбільше життів.

На початку “іспанці” не надали великої уваги, адже перші шпальти заполонила інформація з фронтів Першої світової, існувала подекуди військова цензура, та й таким хворобам як віспа, поліомієліт та сифіліс приділяли більше уваги, ніж грипу.

Винятком стала Іспанія, яка у війні участь не брала.

Американські війська прибувають у Францію

22 травня 1918 року мадридська газета ABC розмістила статтю про спалах дивної форми грипу на перших шпальтах.

Вже за кілька днів хворобу підхопили король Альфонсо XIII, очільник уряду та кілька міністрів. Поштові та телеграфні служби, банки мусили закритися, спалахи почалися серед робітників великих фабрик.

Вважалося, що до країни хворобу занесли іспанські та португальські робітники, які поверталися залізницею з заробітків у Франції – там вони працювали замість молодих французів, мобілізованих на фронт Першої світової.

В Іспанії хворобу називали “французьким грипом” або “солдатом Наполеона”. Але в світі її назвали “іспанкою” – за місцем виявлення.

Перша хвиля в Іспанії минула без великої смертності, але після сезону свят у вересні 1918 року почався новий спалах.

Вже в жовтні 1918 року в Іспанії рівень смертності, який складав в попередні роки у цьому місяці 40 померлих на 1000 мешканців, підстрибнув до 160 людей. Середній рівень смертності серед хворих того місяця склав 3,8%, з максимумом у 12,1% в місті Бургос.

Іспанські медики та ЗМІ почали бити на сполох. За офіційними даними, лише 1918 року в Іспанії від хвороби померли 147 тисяч людей, і влада зафіксувала вперше за багато років скорочення населення на 83 тисячі людей.

В країні перехворіли 8 з 21 млн мешканців.

Хворих з “іспанкою” доставляють у лікарню у Сент-Луїсі, США

Карантинні заходи у багатьох державах влада вживала із затримкою або навіть після протестів, як це відбулося в Лейпцигу після протесту батьків школярів у жовтні 1918 року.

У США яскравим прикладом опору карантину стало місто Філадельфія. 17 вересня 1918 року тут зафіксували перший випадок, проте міська влада не стала запроваджувати карантинних заходів і навіть дозволила проведення параду 28 вересня. У місті заборонили зібрання і закрили школи лише 3 жовтня, коли лікарні вже були переповнені.

Потім почався спад кількості померлих, і 11 листопада в місті навіть провели величезний парад на честь перемир’я у Першій світовій війні.

Попри величезну смертність у Філадельфії від “іспанки” в жовтні 1918 року, вже 11 листопада у місті пройшов парад з нагоди перемоги у Першій світовій війні

Іспанка завдала удару по всіх штатах США.

“Грип переміщався в США тим шляхом, що і піонери, він йшов їхніми слідами, які вже стали залізницями … пандемія почалася вздовж осі Массачусетс-Вірджинія, перестрибнула Аппалачі, простувала вздовж внутрішніх водних шляхів, стрибнула через рівнини та Скелясті гори до Лос-Анджелеса, Сан-Франциско та Сіетла. Потім, з міцними позиціями на обох узбережжях, мала час, аби проникнути у кожний куточок”, – писав Альфред Кросбі, автор книги “Американська забута пандемія: грип 1918 року”.

Полоскання горла сольовим розчином вважалося доброю профілактикою. Телефоністки в Лондоні, 1920 рік

Згідно з даними Mortality Statistics, смертність від грипу в США 1918 року у більшості штатів зросла в 3-5 разів. Наприклад, якщо у Каліфорнії 1915 року вона складала 102 людини на 100 тисяч мешканців, в 1918 році – 537, у Пенсильванії – 169 та 883 відповідно, Нью-Йорку – 185 та 598.

Смертність у містах перевищувала смертність у сільській місцевості, а найвищі показники зареєстрували у містах Пенсильванії. Наприклад, у Філадельфії смертність сягнула 932 людей на 100 тисяч населення.

Карантин вдарив по економіці – газети згадували про падіння виторгів у крамницях та проблеми гірничої галузі через захворювання шахтарів.

“У деяких частинах країни (пандемія. – Ред.) спричинила зменшення виробництва приблизно на 50%. Втрати торгівлі, з якими стикалися роздрібні торговці по всій країні, були дуже великими. Ніколи в цій країні не було, за словами експертів, настільки повного панування епідемії”, – писав Wall Street Journal 24 жовтня 1918 року.

Згідно з сучасними оцінками, від іспанки померли 39 млн. Найбільшу частку серед жертв – 43% – складають загиблі індійці – внаслідок пандемії в Індії померли 5,2% мешканців або 16,7 млн з 320 млн населення.

На другому місці за кількістю жертв опинився Китай, де померли 8 млн з 570 млн мешканців, рівень смертності склав 1,4% від всього населення.

Високий рівень смертності також був в Ірані – померло від 8 до 22% мешканців країни, у Південній Африці – 3,4% та Індонезії – 3%. Але найвищою смертність була на тихоокеанських островах – на Західних Самоа померли 22% мешканців.

США втратили внаслідок “іспанки” 550 тисяч громадян.

Економічні наслідки поширення було важко дослідити через те, що пандемія збіглася у часі із закінченням Першої світової війни, добою революцій та путчів.

Досить зрозумілими були наслідки соціальні. Через високу смертність молодих чоловіків та батьків діти стали сиротами або опинилися в неповній родині, зменшилися їхні шанси отримати освіту і досягти хорошого соціального статусу. У Швеції, де померли 38 тисяч людей, дослідники визначили, що пандемія призвела до зростання рівня бідності майже на 10%.

Професор економіки Колумбійського університету в США Дуглас Алмонд у своєму дослідженні, опублікованому у Journal of Political Economy, дійшов висновку, що серед американців, народжених під час пандемії, у дорослому віці було більше людей з низьким рівнем освіти, низькими доходами, інвалідністю, ніж серед американців, які народилися до та після пандемії.

Безробітні влаштовуються на роботу. Лос-Анджелес, 1919 рік

Ретельний кількісний аналіз наслідків для економіки зробили у березні 2020 року, вже на тлі поширення коронавірусу.

Економісти Роберт Барро, Хосе Урсуа та Джоанна Венг спробували оцінити економічний вплив пандемії “іспанки” у своєму дослідженні для Національного економічного бюро США.

За їхніми розрахунками, за середнього рівня смертності у 2% від всього населення пандемія “іспанки” мала зменшувати ВВП на душу населення у типовій країні на 6% і норму споживання на 8%, збільшувати інфляцію на 20%.

Наприклад, якщо в США смертність становила 0,52%, ефект означав падіння ВВП на 1,5%, зменшення норми споживання на 2,1% і зростання інфляції на 5%. ВВП США впав на 12% за 1918-1921 роки, а найбільші втрати економіка США зазнала вже після пандемії – 1921 року ВВП впав на 6%, а норма споживання на 7%. Це показує, що економіка США переважно падала через низку економічних факторів, а не через спалах, але роль пандемії була значною у 1918-1919 роках.

Економісти також визначили, що пандемія супроводжувалася падінням доходів від короткострокових цінних паперів державної скарбниці, скороченням доходів від інвестицій, і порівняли її загальний ефект з наслідками кризи 2008-2009 років.

Втім, пандемія стала двигуном медичних досліджень, сприяла розробці антибіотиків та використанню вакцинації від грипу, які врятували мільйони життів.

“Коли я прокинувся одразу на світанку 28 вересня 1928 року, я, звичайно, не планував робити революцію в усій медицині, виявивши перший у світі антибіотик або вбивцю бактерій. Але я вважаю, що саме це я і зробив”, – згадував Александер Флемінг про відкриття пеніциліну. Фото 1929 року

Саме під час спроби знайти причину пандемії британський бактеріолог Александер Флемінг 1928 року випадково виростив цвілевий гриб, який зупинив зростання стафілококів та інших бактерій.

Він назвав цвілевий гриб пеніцилін, а інші британські вчені Говард Флорі та Ернест Чейні згодом розробили на його основі антибіотик, який почали використовувати під час Другої світової війни. 1945 року усі троє вчених отримали Нобелівську премію з фізіології та медицини.

Окрім того, з 1941 року почали проводити вакцинацію проти грипу.

Що подивитися та почитати

Заснований на реальних фактах художній фільм BBC “Іспанка: забута жертва” (The Spanish flue: the forgotten fallen) розповідає історію британського лікаря Джеймса Нівена, який очолював медичне управління Манчестера з 1894 по 1922 роки і чимало зробив для встановлення санітарних норм і зменшення смертності від інфекційних хвороб.

Дія фільму відбувається на тлі завершення Першої світової війни, коли до Британії з фронту повертаються сотні тисяч військових, серед яких вже є випадки зараження.

Телефоністка під час пандемії “іспанки”

Доктор Нівен намагається переконати чиновників, релігійних діячів та бізнесменів запровадити жорсткий карантин. Діалог з фільму ілюструє спротив, з яким йому довелося зіткнутися.

“Ви б не могли відправити цих людей по домах? Серед солдат багато заражених, треба заборонити зібрання”, – запитує він чиновника під час свята з нагоди завершення війни.

“Що ви хочете, щоб вони згадували через 20 років – бурхливу вечірку з нагоди закінчення чотирирічного кошмару чи те, як міська влада відправила їх по домах?” – відповідає чиновник.

Нівен доходить висновку, що цей грип – особливий, він обирає жертвою не слабких, а саме фізично здорових молодих чоловіків та жінок, бо “любить боротьбу”.

До сторіччя пандемії в Британії також вийшов документальний фільм BBC “Грип, який вбив 50 мільйонів” (The Flue that killed 50 million), який містить низку інтерв’ю з науковцями, які досліджували вплив пандемії. Серед них – авторка книги “Пандемія 1918: історія найсмертельнішого грипу в історії” Кетрін Арнолд.

Письменниця Кетрін Ен Портер написала пронизливий твір про пандемію “іспанки”. Вона сама ледь не стала її жертвою

Пандемія “іспанки” стала темою багатьох історичних досліджень та книг, але в світовій літературі вона відображена бідно – події Першої світової війни та післявоєнної руїни та революцій затьмарили пандемію для сучасників.

Найкраще перебіг та поширення “іспанки” відображено в повісті американської письменниці та журналістки Кетрін Енн Портер “Блідий кінь, блідий вершник” про трагічне кохання молодої журналістки та військового на тлі пандемії. Авторці на момент пандемії було 28 років, вона тяжко захворіла і ледве вижила. Її волосся залишилося сивим на все життя.

“Мені знадобилося багато часу, щоб знову вийти у світ і жити у світі. Я була справді повністю “відчуженою”, – згадувала письменниця в інтерв’ю Paris Review 1963 року.

Власне, героїня її роману Міранда, яка тижнями хворіє на “іспанку” і по завершенню пандемії бачить новий світ, приголомшений втратами від війни та грипу, відчувала дещо подібне.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

§ 18. Зростання громадської активності українського суспільства. Проголошення Декларації про державний суверенітет України

1. Вплив «гласності» на українське суспільство. У роки «перебудови» «гласність» стала важливою складовою процесу змін. Вона знайшла свій вияв у бурхливому розквіті публіцистики, поверненні забутих імен, висвітленні «білих плям» історії тощо. Усе це радикально вплинуло на свідомість населення, стало поштовхом до боротьби за свободу, демократію і незалежність. Завдяки «гласності» громадяни СРСР долали стереотипи й догми старого мислення. Суспільство стрімко політизувалося.

Карикатура про «гласність». 1980-ті рр.

Яку думку намагався донести карикатурист?

В українському суспільстві «гласність» зустріли неоднозначно. Одна частина палко підтримала намагання дізнатися істину, друга до цього процесу ставилася байдуже, третя із тривогою застерігала, що у виховних цілях не варто розкривати на сторінках преси всю правду, оскільки це може спричинити духовну кризу, крах ідеалів і, урешті-решт, пасивність і нігілізм.

Роль першопрохідників у захисті української культури, навколишнього середовища, висвітленні «білих плям» історії відіграли Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали виступи Олеся Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших. В Україну почали повертатися твори В. Винниченка, С. Петлюри, представників «розстріляного відродження», зокрема Миколи Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомарова та інших, заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», твори репресованих у роки «застою» В. Стуса, Є. Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та інших. Повернувся з еміграції письменник та один із засновників УГГ М. Руденко. Поступово відкривалася правда про такі сторінки української історії XX ст., як Українська революція 1917—1921 рр., масовий штучний голод 1921—1923 рр., геноцид українського народу — Голодомор 1932—1933 рр., насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність ОУН та збройна боротьба УПА тощо; розгорнулася дискусія про національну символіку та ідею.

«Гласність» призвела до нової хвилі десталінізації. Те, що не було завершено за часів М. Хрущова, продовжили в другій половині 1980-х рр. Суспільство повернулося до критики Й. Сталіна й сталінізму. Із 1988 р. почалася нова хвиля реабілітацій. За рік було реабілітовано 59 тис. осіб. В Україну повернулися 300 політв’язнів. Зрештою була скасована цензура.

2. Усунення з посади В. Щербицького. На відміну від Москви, де політичні процеси в перші роки «перебудови» відбувалися більш інтенсивно, в Україні продовжував панувати «застій». У першу чергу його пов’язували з ім’ям першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького.

Життя неминуче ставило питання про його відставку, тим більше, що з такими вимогами до Генерального секретаря ЦК КПРС зверталися українські політики та представники інтелігенції.

28 вересня 1989 р. в Києві відбувся пленум ЦК КПУ, який проходив за участю М. Горбачова. На пленумі В. Щербицького було звільнено від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КПУ «у зв’язку з виходом на пенсію». Новим першим секретарем було обрано В. Івашка.

3. Неформальні організації. Формування передумов багатопартійності. «Гласність» сприяла появі громадських неформальних об’єднань, які відбивали інтереси різних прошарків населення. Неформальними їх називали на противагу формальним, що були створені або діяли під керівництвом КПРС. Хоча КПРС ставилася упереджено до діяльності неформальних об’єднань, вони не були протизаконними, оскільки, згідно з Конституцією, громадяни мали право на об’єднання. В умовах лібералізації режиму державні органи не наважувалися заборонити їхню діяльність.

Одне з перших неформальних об’єднань виникло в Києві в серпні 1987 р. — Український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів було чимало дисидентів і колишніх політв’язнів. Питання, що порушувалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури. Проте розкриття «білих плям» історії неминуче ставило членів об’єднання в опозицію до існуючого режиму. Зрештою під тиском влади УКК припинив свою роботу. Однак це не зупинило поширення неформальних об’єднань.

У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Тоді ж І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний стали ініціаторами створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Навесні 1988 р. в Київському університеті ім. Т. Шевченка виникла студентська організація «Громада».

Перша неформальна організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) — постала в березні 1988 р. Її очолив Л. Лук’яненко. УГС стала наступницею УГГ. У 1987 р. було відроджено видання першого в Україні легального незалежного громадсько-політичного журналу «Український вісник» за редакцією В. Чорновола. УГС стала основою створення Української республіканської партії.

Серед широкого спектра тогочасних неформальних організацій слід відзначити Українську студентську спілку (УСС), що виникла наприкінці 1989 р. у Києві. У практичній діяльності поряд із вимогами поліпшення життя і побуту молоді УСС висувала й політичні вимоги. Також у різних містах України виникли Спілки незалежної української молоді (СНУМ), що ставили собі за мету виховувати молодь у дусі відданості справі побудови незалежної демократичної України.

У травні 1989 р. пройшов установчий з’їзд Українського історико-просвітницького товариства «Меморіал». У його рішеннях було звернуто увагу на необхідності активізувати реабілітацію жертв політичних репресій, вшануванні пам’яті про невинно репресованих, приверненні уваги до «білих плям» української історії, перегляді місця й ролі в ній окремих постатей та подоланні комуністичних стереотипів.

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло понад 47 тис. неформальних об’єднань. Наприкінці 1988 — на початку 1989 р. їхніми зусиллями було проведено 1200 мітингів, у яких узяло участь понад 13 млн осіб. «Мітингова демократія» стала реальною силою, дієвим механізмом, що мав вплив у суспільстві.

У той самий час влада активно протидіяла політичним неформальним об’єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової підтримки. За цих обставин необхідна була компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів із масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об’єднань. Результатом цих процесів став Народний рух України.

Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у Львові Українська національна партія (УНП), яку очолив політв’язень Г. Приходько. Тривалий час вона була напівлегальною, із початку свого існування не визнавала законів «окупаційної влади» і в подальшому була єдиною серед політичних сил республіки, що бойкотувала вибори до Верховної Ради.

4. Фестиваль «Червона рута». Активізація суспільно-політичного життя позначилася й на музиці. У 1989 р. у Чернівцях відбувся перший фестиваль національної молодіжної музики «Червона рута». Він здійснив справжню революцію в українській культурі, вплинув на все суспільство. Фестиваль сприяв появі нової молодіжної музики, якої до цього не існувало.

Нова музична хвиля здобула нечувану популярність в Україні та в українській діаспорі. Багато пісень, виконаних уперше на фестивалі, одразу стали хітами, які співали мільйони людей. Ще вчора зовсім невідомі музиканти миттєво перетворилися на кумирів української молоді кінця 1980 — початку 1990-х рр. Уже наступного року вся Україна співала репертуар фестивалю — пісні «Братів Гадюкіних», Віки, А. Миколайчука, О. Тищенка, «ВВ», І. Білик, М. Бурмаки, Тризубого Стаса та інших.

Проте «Червона рута» не тільки стала знаменем українського відродження, особливим культурним феноменом, а й започаткувала в Україні національний шоу-бізнес. Уперше населення й особливо молодь захопилися українською музикою, що стала частиною їхнього життя. Музика фестивалю почала збирати величезні аудиторії на стадіонах і майданах. Ще під час проведення першого фестивалю «Червона рута» розтиражовані записи концерту були миттєво розкуплені та не задовольнили й десятої частини попиту. Після фестивалю було проведено перший в історії загальноукраїнський концертний тур: 87 концертів переможців «Рути-89» пройшли по всій Україні з надзвичайним успіхом. Саме «Червона рута» стала першим замовником на технічне (сцена, звук, світло, студії звукозапису, музичне обладнання, тиражування музичної продукції) і творче (композитори, аранжувальники, звукорежисери, поети тощо) забезпечення таких заходів.

Перший фестиваль української сучасної пісні «Червона рута». Чернівці. 1989 р.

Наступні фестивалі, що проводилися раз на два роки, збирали все більшу кількість глядачів та учасників, засвідчуючи постійне зростання інтересу до української музики.

5. Народний рух України за перебудову. І З’їзд народних депутатів СРСР (травень-червень 1989 р.) стимулював поглиблення процесів змін у суспільстві. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічувалося 140). У середині 1989 р. Народний фронт Естонії налічував 60 тис., Народний фронт Латвії — 115 тис., Саюдіс (Литовський рух за перебудову) — 180 тис. осіб.

Найпотужніше ідею створення подібного фронту в Україні підтримали у Львові. Спроби сформувати таке об’єднання були і в інших регіонах республіки (Народна спілка сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України сприяння перебудові на Вінниччині та Хмельниччині тощо).

Установчий з’їзд Народного руху України за перебудову відбувся у вересні 1989 р. Його делегати представляли майже 280 тис. громадян України. Кожна з течій — і помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та інші), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, М. Горинь та інші) — пропонувала своє розуміння політичних цілей організації. Якщо помірковані виступали за незалежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті незалежності, утвердженні в суспільстві багатопартійності. Ці дві позиції й окреслили межі дискусії на з’їзді. Разом із гострою критикою панівної системи неодноразово лунали думки про її демонтаж, заклики щодо багатопартійної системи, скасування статті 6 Конституції СРСР, створення із членів КПРС, які належали до Народного руху України, самостійної Комуністичної партії України, а також Української селянської партії. Непоодинокими були наполягання на ліквідації органів КДБ, скасуванні загальної військової повинності. У руслі цих змін в Україні мали бути створені умови для вільного підприємництва, запровадження в обіг власної грошової одиниці, створення армії, флоту і служби безпеки республіки. У багатьох виступах ішлося про можливість і необхідність захоплення влади, але мирним, парламентським шляхом.

Народний рух України одразу ж заявив про свою толерантність щодо національних меншин. Рішення з’їзду засвідчили підкреслено коректне ставлення до неукраїнського населення.

З’їзд також виявив нерівномірність розвитку національно-демократичного руху в різних регіонах. У ньому домінували представники Західної України (до 50 %), хоча вже тоді лунали застереження, що «доля України вирішиться не в Києві й не у Львові, а на сході та півдні». Ще однією проблемою, яку віддзеркалив з’їзд, була вузькість соціальної бази Народного руху України: із 1109 делегатів 984 особи були представниками інтелігенції, непропорційно мало було представників селянства та робітництва.

Існування в Народному русі України двох течій — поміркованих та радикалів — суттєво ускладнювало процес організаційного становлення, але на цьому етапі суперечності вдавалося долати, оскільки відбувалася консолідація сил проти КПРС.

6. Вибори до Верховної Ради УРСР у 1990 р. У 1990 р. політичне життя в Україні характеризувалося особливою активністю. Відчутний імпульс надало відзначення річниці Акта Злуки УНР і ЗУНР. 21 січня 1990 р. Народний рух України організував живий ланцюг (за різними даними, в акції взяло участь від 450 тис. до 5 млн осіб), що простягнувся від Києва до Львова. Цей захід засвідчив значну підтримку в суспільстві ідеї суверенітету України.

Проте центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громадських об’єднань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів). У західних областях і Києві опозиційно налаштовані кандидати здобули значну підтримку.

Живий ланцюг. 21 січня 1990 р.

Як ви вважаєте, чи можливо в наш час провести таку масштабну акцію? Обґрунтуйте свою думку.

Уперше в історії України Верховна Рада республіки 15 травня 1990 р. почала працювати в парламентському режимі (сесія тривала не один-два дні, як раніше, а 60 робочих днів).

У Верховній Раді України утворилася парламентська більшість («група 239»), у якій поряд із прагматиками, що швидко реагували на різкі зміни обставин, було чимало відвертих консерваторів, та парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів), яка складалася з прибічників як поміркованих, так і радикальних поглядів. Парламентську опозицію очолив Ігор Юхновський. Із перших днів роботи Верховної Ради опозиція відігравала помітну роль і стала локомотивом на шляху до незалежності. Її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Лесь Танюк, В. Яворівський та інші) очолили сім із 23 постійних комісій. Першим головою українського парламенту було обрано лідера українських комуністів В. Івашка.

7. Декларація про державний суверенітет України. У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990—1994 рр.) абсолютну більшість становили представники Комуністичної партії. Однак ідея національного відродження незалежності України все активніше й наполегливіше заявляла про себе устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру. Підштовхнув партійне керівництво підтримати ідею про незалежність так званий «парад суверенітетів». На той час про свій суверенітет уже заявили Естонія, Литва, Латвія, Азербайджан, Грузія, Росія, Узбекистан та Молдова.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено намір народу України самостійно вирішувати свою долю («за» проголосувало 355 депутатів, «проти» — чотири).

Декларація про державний суверенітет України складається зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

Основні положення Декларації:

• народ України становлять громадяни республіки всіх національностей;
• закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту й неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах;
• поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;
• виняткове право народу України володіти, користуватися і розпоряджатися національним багатством;
• самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;
• миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;
• визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;
• гарантія права на вільний національно-культурний розвиток усіх національностей, що проживають на території України;
• необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами республіки.

Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак під тиском громадськості народні депутати почали робити реальні кроки щодо наповнення змісту Декларації. 30 липня 1990 р. вони прийняли рішення повернути в Україну для продовження служби всіх солдатів Радянської армії, призваних із її території. Однак та сама обережна більшість санкціонувала укладення двосторонніх угод України з іншими союзними республіками, погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами.

З серпня 1990 р. з метою виконання положень Декларації було ухвалено Закон «Про економічну самостійність України». Він закріпив право України самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку держави, структуру господарства, пріоритетні напрями, форми і методи господарської діяльності.

Закон передбачав різноманітність і рівноправність форм власності, свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб, самостійне регулювання грошового обігу та захищеність внутрішнього ринку.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада розглянула заяву В. Івашка й задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 р. Головою Верховної Ради УРСР було обрано Леоніда Кравчука.

8. Політична конфронтація восени 1990 р. «Революція на граніті». Боротьба за суверенітет відбувалася на тлі розгортання робітничого руху і розвалу КПРС.

У червні 1990 р. в Донецьку відбувся перший з’їзд шахтарів СРСР (58 % делегатів — представники з України), який головною причиною «застою» в економіці визнав існуючу систему господарювання та управління на чолі з КПРС. Рішення та вимоги з’їзду були підтримані одноденним попереджувальним страйком 11 липня 1990 р. Участь у ньому взяло 256 підприємств республіки. На мітингах висувалися вимоги щодо відставки чинного уряду та створення уряду національної довіри, деполітизації правоохоронних органів, виведення партійних комітетів із підприємств, націоналізації майна КПРС.

Непослідовне й часткове реформування економіки, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата компартійним керівництвом контролю за процесом «перебудови» зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з іншого — появу руйнівних процесів усередині самої Комуністичної партії. Вона почала скорочуватися чисельно і розвалюватися ізсередини. Так, протягом 1989 р. кількісний склад КПУ зменшився на 0,25 %, а 1990 р. — на 10 %. Однак КПУ ще втримувала досить міцні позиції в суспільстві (на час першого етапу XXVIII з’їзду в червні 1990 р. вона налічувала понад 3 млн осіб, а 85 % депутатів Верховної Ради УРСР на момент їхнього обрання були комуністами).

На початку 1990 р. у КПУ почали виникати осередки Демократичної платформи. Перша конференція її прихильників відбулася 1 березня 1990 р. у Києві. Основну мету нове об’єднання вбачало в «демократизації КПУ ізсередини» (перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після зникнення останніх ілюзій щодо демократизації Комуністичної партії прихильники Демократичної платформи вийшли з неї. Частина з них у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у республіці наростали, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 р. на нараді представників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України було вирішено провести 1 жовтня Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Уже 30 вересня в Києві відбулася організована опозицією масштабна маніфестація, у якій взяло участь 100 тис. осіб. Було прийнято звернення із закликом про негайне проведення «круглого столу» всіх політичних сил України, щоб «знайти шляхи до створення держави і уряду народного довіри». Всеукраїнський страйк провалився.

Територія, вільна від комунізму. Наметове містечко в центрі Києва під час «революції на граніті». Жовтень 1990 р.

Чому влада не наважилася на розгін акції студентів?

Однак опозиція не зазнала поразки. Із 2 до 17 жовтня 1990 р. в Києві на площі Жовтневої революції (зараз Майдан Незалежності) тривало голодування 158 студентів із 24 міст України, яке отримало назву «революція на граніті». Її лідерами були Маркіян Іващишин, Ігор Коцюруб, Олег Барков, Олесь Доній та інші. Студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та комсомолу на території республіки. Лише після відставки голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено.

Посилення кризових явищ в економиці республіки, політизація суспільства впливали на радикалізацію Народного руху України як політичної сили. На II З’їзді Народного руху України (жовтень 1990 р.) партія суттєво змінила політичні орієнтири, що засвідчило гасло «Від Народного руху за перебудову — до Народного руху за відродження суверенітету України».

Наприкінці 1990 р. чітко визначилася розстановка нових політичних партій України: на правому фланзі — Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська республіканська партія (УРП); у центрі — Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених України, Партія демократичного відродження України (ПДВУ); на лівому фланзі — Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та інші.

9. Релігійне відродження. Рубіжною подією у зміні ставлення держави до церкви і релігії можна вважати відзначення 1000-літнього ювілею хрещення Русі в 1988 р. Святкування відбувалося в Києві та Москві за участю понад 100 офіційних представництв церков і релігій з усього світу. Особливої урочистості акції святкування ювілею надало те, що ця дата була визнана ООН визначною подією в історії цивілізації.

Загальне зацікавлення релігійною тематикою сприяло активізації різних конфесій. Атеїзм перестав бути офіційною ідеологією.

Відновлення релігійного життя поставило на порядок денний питання про статус Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Папа Римський Іоанн Павло II звернувся до М. Горбачова із закликом засудити злочин комуністичної влади, вчинений у 1946 р. щодо УГКЦ. Спираючись уже не тільки на підтримку віруючих, але й на міжнародну громадськість, УГКЦ розпочала кампанію боротьби за легалізацію. Проте компартійно-радянський апарат не полишав сподівань не допустити відродження УГКЦ. У цьому протистоянні почали активно використовувати Російську православну церкву (РПЦ), яка мала у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській і Закарпатській областях понад 3 тис. парафій, що становило половину православних громад українського екзархату й майже третину їх загальносоюзної кількості. Після зустрічі Московського патріарха Пімена з М. Горбачовим у квітні 1988 р. було розукрупнено Львівсько-Тернопільську єпархію РПЦ, у Чернівецькій, Івано-Франківській, Львівській та Тернопільській областях зареєстровано понад 1,1 тис. нових православних громад. Збільшився випуск церковної літератури, у тому числі українською мовою. Помітно посилилися публічні виступи проти уніатів із боку православних церковних діячів. Було збільшено набір до Одеської духовної семінарії з метою створення кадрів священиків, які б знали специфіку західних областей, тобто сприймалися б населенням як «свої». РПЦ отримала державну допомогу для збільшення обсягу й накладу журналу «Православний вісник». Однак державна підтримка РПЦ лише загострила ситуацію.

На початку 1989 р. проблема УГКЦ опинилася в центрі уваги світової громадськості. Її обговорювали на рівні ООН, Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) тощо. Громадяни в СРСР, які раніше не знали про цю проблему, почали підтримувати легалізацію УГКЦ. У травні 1989 р. шестеро єпископів і священиків УГКЦ розпочали голодування в центрі Москви на знак протесту проти небажання влади розмовляти з ними. Голодування мало ланцюговий характер і тривало до листопада.

Голова греко-католиків кардинал Мирослав Любачівський звернувся до віруючих із закликом здійснити акцію на захист релігійної свободи. На цей заклик відгукнулося близько 150 тис. осіб, які взяли участь у церковних службах по всій Західній Україні.

Напередодні зустрічі М. Горбачова і Папи Римського у Ватикані 28 листопада 1989 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР оприлюднила заяву, у якій зазначалося: греко-католики східного обряду можуть утворювати свої релігійні громади та реєструвати їх в установленому порядку.

Український екзархат РПЦ — церковна адміністративна одиниця Московського патріархату на території України.

Маніфестація за легалізацію УГКЦ. Львів. 17 вересня 1989 р.

23 січня 1990 р. в Преображенській церкві у Львові відбувся Собор УГКЦ, що був офіційно проголошений «актом легалізації». Собор заявив про неканонічність Львівського собору 1946 р. і висунув вимогу про повернення майна. У цей час близько 1,5 тис. православних парафій повернулися до греко-католицтва. Навесні 1990 р. УГКЦ за рішенням Львівської міської ради отримала свою головну святиню — собор Св. Юра. У березні 1991 р. з еміграції повернувся кардинал М. Любачівський.

Успішна боротьба УГКЦ за легалізацію надихнула ще одну знищену радянською владою церкву — Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). У лютому 1989 р. утворився ініціативний комітет, який звернувся до Президії Верховної Ради СРСР, Президії Верховної Ради УРСР і міжнародної християнської громадськості з вимогою про відродження. Глава УАПЦ у США митрополит Мстислав підтримав комітет. У серпні священик і віруючі церкви Святих Петра і Павла у Львові відмовилися від підпорядкування РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні. У листопаді 1989 р. у Львові на зібранні священиків УАПЦ було проголошено відродження в Україні цієї церкви. У січні 1990 р. в республіці вже налічувалося понад 200 громад УАПЦ. У червні 1990 р. на всеукраїнському Соборі було затверджено відродження УАПЦ. Собор обрав патріархом митрополита Мстислава (Скрипника).

Щоб зупинити втрату віруючих в Україні, Собор РПЦ, що відбувся в Москві в січні 1990 р., виділив православні громади і монастирі на території України в окремий екзархат Московського патріархату, який отримав назву Українська православна церква Московського патріархату. Московський патріарх і Священний Синод РПЦ зберегли за собою всі владні повноваження в екзархаті.

Релігійне відродження та боротьба між РПЦ, УАПЦ і УГКЦ позитивно вплинули на зростання кількості прихильників різноманітних християнських протестантських церков і сект, які фактично були заборонені в попередні роки.

Легалізували свою діяльність і протестантські церкви. У 1990 р. було відновлено Союз євангельських християн-баптистів України, Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської (п’ятидесятників), Українську уніонну конференцію церкви адвентистів сьомого дня тощо.

Не оминуло релігійне відродження і прихильників ісламу (найбільше їх було на сході України та в Криму). Пережив відродження в Україні й юдаїзм. Крім того, в Україні почали з’являтися прихильники різноманітних релігій Сходу, а також відбувалися спроби відродити слов’янське язичництво.

Висновки. «Гласність», лібералізація, повернення народу правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.

• «Гласність» сприяла зростанню громадсько-політичної активності, пробудженню національної самосвідомості, створенню неформальних громадсько-політичних об’єднань, які в умовах розвалу радянської системи стали основою для створення багатопартійності та боротьби за незалежність України.
• Вибори 1990 р. сприяли поглибленню національно-визвольного руху, спрямованого на здобуття Україною суверенітету. Незважаючи на те, що більшість у Верховній Раді УРСР за партійною належністю становили комуністи, основна їхня кількість була налаштована прагматично. Розуміючи, що союзний центр уже не здатний управляти державою, а СРСР приречений, більшість депутатів Верховної Ради УРСР підтримали проголошення Декларації про державний суверенітет України та інші законодавчі акти, які зміцнювали суверенітет республіки.
• Кульмінацією політичної активності суспільства в 1990 р. стала «революція на граніті».

Запитання і завдання

• 1. У чому полягає відмінність «гласності» від свободи слова? 2. Який існує зв’язок між «гласністю» і наростанням політичної активності суспільства? 3. Якою є роль неформальних об’єднань в активізації політичного життя суспільства? 4. Чому було усунуто з посади В. Щербицького? 5. Чому неформальні організації сприяли становленню багатопартійності? 6. Що зумовило появу масового робітничого руху? Під якими гаслами виступало робітництво? 7. Що стало поштовхом до нової хвилі десталінізації? 8. Які програмові цілі ставив перед собою Народний рух України? Як вони співвідносилися з декларованими цілями КПРС у роки «перебудови»? 9. Чим була зумовлена поміркованість Народного руху України порівняно з діяльністю аналогічних рухів в інших союзних республіках? 10. Якими були результати виборів до Верховної Ради УРСР 1990 р.? У яких областях на виборах 1990 р. перемогли демократичні сили? Хто очолював у Верховній Раді УРСР опозиційний блок Народна рада? 11. Що таке «група 239»? 12. Назвіть основні положення Декларації про державний суверенітет України. 13. Яку назву отримало голодування студентів на площі Жовтневої революції? 14. Які церкви домоглися своєї легалізації в 1989—1990 рр.?
• 15. Чому Народний рух України не повторив успіху подібних організацій, що діяли в країнах Балтії та Грузії? 16. Обговоріть у групах. Чим було зумовлено загострення політичної боротьби восени 1990 р.? Якими були її наслідки? 17. Якими були причини прийняття, зміст та історичне значення Декларації про державний суверенітет України? 18. Охарактеризуйте вибори до Верховної Ради УРСР у 1990 р. і початок її діяльності. Чому Верховна Рада УРСР із 1990 р. почала працювати в парламентському режимі?
• 19. Охарактеризуйте суть політичної боротьби восени 1990 р. Складіть тези. 20. Складіть хронологічну таблицю подій національно-визвольного руху 1987—1991 рр.
• 21. Підготуйте самостійно есе на тему «Чим, на вашу думку, керувалася комуністична більшість, підтримуючи суверенітет УРСР?».