Які докази визнаються недопустимими: відповідь Верховного Суду

Відсутність постанови про призначення прокурора в матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції). Про це нагадала Об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду при розгляді справи № 754/7061/15.

У кримінально-процесуальній доктрині загальновизнаними є такі критерії допустимості доказів:

• належне джерело;
• належний суб’єкт;
• належна процесуальна форма;
• належна фіксація;
• належна процедура;
• належний вид способу формування доказової основи.

В аспекті належного суб’єкта, у тому числі, слід розглядати і прокурора.

Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч. 1 ст. 87 КПК).

У випадку здійснення прокурором, який не визначений керівником органу прокуратури як такий, що здійснюватиме процесуальне керівництво у конкретному кримінальному провадженні, дій, передбачених ст. 36 КПК, то вони здійснюються неналежним суб’єктом.

Виходячи з наведеного, відсутність постанови про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні в матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень.

Раніше ми розповідали, чи може підзахисний відмовитись від апеляційної або касаційної скарги свого адвоката.

Також ВС висловився щодо відкриття документів, які стали підставою для проведення НСРД.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Властивості доказів

Процес доказування у будь-якій кримінальній справі передбачає в першу чергу вирішення питання про придатність отриманих відомостей про факт і сформованих на їх основі доказів для встановлення шуканих обставин. Доброякісність доказів оцінюється шляхом дослідження їх змісту і форми, що і визначає практичну необхідність виділення окремих властивостей доказів.

Вперше в КПК дана категорія отримала закріплення на нормативному рівні, раніше більшою мірою виступаючи лише предметом розгляду в теорії доказового права.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 КПК кожне доказ підлягає оцінці з точки зору належності, допустимості, достовірності, а всі зібрані докази в сукупності – достатності для вирішення кримінальної справи.

Належність докази – це здатність по його змісту встановлювати наявність або відсутність обставин, що мають значення для справи і перелічених у ст. 73 КПК.

Дане питання вирішується органами кримінального переслідування і судом при неухильному виконанні встановлених законом правил і умов (наприклад ст. 73, 171, 305, 307 КПК). Цілком очевидна неможливість a priori представити перелік необхідних відомостей і джерел їх отримання, а також обставин, які будуть встановлені з їх допомогою. При перевірці висунутих у справі версій слідчий, зокрема, одержує докази, спрямовані не тільки па безпосереднє встановлення предмета доказування (ст. 73 КПК). Найчастіше виникає необхідність виявляти цілий ряд обставин, що безпосередньо не вказують на подія злочину і винність особи, але супутніх вирішення цього завдання. Так звані доказові факти відіграють роль проміжних обставин забезпечувального характеру, що дозволяють “добратися” до головного факту.

При цьому необхідно враховувати, що за загальним правилом усі зібрані по справі докази повинні бути збережені у справі для подальшого дослідження в наступних стадіях кримінального судочинства.

Таким чином, належність докази визначається можливістю оцінюваного докази встановлювати обставини, що мають значення для встановлення істини, а також приналежністю обставини, яке здатне встановити даний доказ, до шуканим по справжньому справі.

Допустимість доказів – це їх придатність для встановлення обставин справи, їх відповідність вимогам норм кримінально-процесуального права щодо форми: джерела, суб’єкта і процедури отримання і закріплення.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 Конституції РФ при здійсненні правосуддя не допускається використання доказів, отриманих з порушенням федерального закону. Дана норма уточнюється і конкретизується у ст. 75 КПК, яка говорить: докази, отримані з порушенням вимог КПК, є неприпустимими, не мають юридичної сили і, відповідно, не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися для доведення кожного з обставин, передбачених ст. 73 КПК.

У США дане положення іменується “правилом про виключення” доказів – exclusionaiy ride, що означає позбавлення фактичних даних та відомостей, отриманих з порушенням законних вимог, правового сенсу доказів (в теорії кримінального судочинства західних держав подібні ущербні “докази” також називають “плодами отруєного дерева “).

У ч. 2 ст. 75 КПК законодавець робить спробу визначити конкретно, які докази слід визнати неприпустимими і чому. Як видається, п. 1 і 2 досліджуваної статті дійсно перераховують безумовні випадки визнання доказів не мають юридичної сили.

Так, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 75 КПК до неприпустимих доказів відносяться показання підозрюваного, обвинуваченого, дані в ході досудового провадження у кримінальній справі за відсутності захисника, включаючи випадки відмови від захисника, і не підтверджені підозрюваним, обвинуваченим в суді.

Неприпустимими доказами є показання потерпілого, свідка, засновані на здогаду, припущенні, слуху, а також свідчення свідка, який не може вказати джерело своєї поінформованості (п. 2 ч. 2 ст. 75 КПК).

Крім того, у п. 3 ч. 2 ст. 75 КПК до неприпустимих законодавець відносить інші докази, отримані з порушенням вимог КПК, не розкриваючи сутності і характеру цих порушень, практично залишаючи їх оцінку у сфері розсуду правоприменителя.

Разом з тим для тлумачення даної відкритої норми варто звернутися до роз’яснень Пленуму Верховного Суду РФ, який у п. 16 постанови від 31.10.1995 № 8 “Про деякі питання застосування судами Конституції Російської Федерації при здійсненні правосуддя” визначив правила визнання доказів неприпустимими.

Так, не матимуть юридичної сили докази, якщо вони отримані і закріплені:

• 1) з порушенням конституційних прав людини і громадянина;
• 2) з порушенням процесуального порядку;
• 3) неналежною особою або органом;
• 4) діями, не встановленими процесуальними нормами.

Такими, наприклад, можуть бути: 1) показання чоловіка або близьких родичів обвинуваченого без роз’яснення їм права імунітету свідків у відповідності зі ст. 51 Конституції РФ; 2) докази, отримані в результаті виробництва слідчих дій з порушенням процедури, без необхідного участі понятих і спеціаліста; зізнавальні свідчення обвинуваченого, отримані шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів і т.п .; 3) докази, отримані слідчим, що не прийняв справу до свого провадження, співробітником органу дізнання без доручення слідчого і т.д .; 4) докази, отримані в результаті не передбачених КПК дій, а також використання паракріміналістіческіх засобів отримання та фіксації інформації за допомогою застосування собаки, поліграфа, гіпнотичних і екстрасенсорних здібностей тощо

Основні правила визнання доказів неприпустимими (правила про виключення) викладені у ст. 88 КПК. Прокурор, слідчий, дізнавач вправі визнати доказ неприпустимим за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого або за власною ініціативою. Доказ, визнане неприпустимим, не підлягає включенню до обвинувальний висновок, обвинувальний акт або обвинувальний постанову (ч. 3 ст. 88 КПК). Суд вправі визнати доказ неприпустимим за клопотанням сторін або за власною ініціативою. Якщо суд прийняв рішення про виключення докази, то даний доказ втрачає юридичну силу і не може бути покладено в основу вироку чи іншого судового рішення, а також досліджуватися і використовуватися в ході судового розгляду (ч. 6 ст. 235 КПК).

Таким чином, неприпустимими докази визнаються шляхом невикористання їх у процесі доказування, про що повинен бути зроблений мотивований висновок у підсумкових рішеннях органів попереднього розслідування і суду

Достовірність доказів – це відповідність результатів пізнання фактам реальної дійсності. Достовірне знання – це не тільки суще, але й обгрунтоване і доведене знання.

Іншими словами, це знання, встановлене не тільки для суб’єкта пізнання, але і засвідчена для наступного адресата доказування (прокурора, суду, товариства тощо), про що вже говорилося вище.

Достовірність доказів встановлюється шляхом оцінки: 1) доброякісності джерела отримання доказів, де враховуються вікові та інші психофізичні особливості потерпілого і свідка; можлива зацікавленість джерела доказової інформації; ймовірність спотворення сприйняття і передачі інформації, помилки і т.п .;

2) внутрішньої узгодженості відомостей, що містяться в доказі і їх узгодженості з іншими доказами.

Властивість достатності доказів було розглянуто в рамках вивчення питання про межах доведення. Разом з тим у даному випадку діє просте, але ефективне правило: доказів не може бути багато чи мало, їх повинно бути достатньо для встановлення шуканих обставин справи.

Класифікація доказів

Докази за своєю природою, походженням, змістом і формою, місцю і ролі в процесі доказування досить різноманітні, у зв’язку з чим їх класифікація можлива але ряду підстав.

1. По відношенню до предмету доказування докази поділяються на прямі і непрямі.

Прямі докази безпосередньо вказують на “головний факт”, тобто подія злочину, його вчинення конкретною особою і винність цієї особи.

Непрямі докази (раніше їх іменували “доказами”) вказують лише на доказові факти проміжного або допоміжного характеру, правильно підібрана сукупність яких дозволяє встановити “головний факт”.

Слід визнати, що прямі докази на правовій природі зустрічаються вкрай рідко (найчастіше це свідчення очевидців злочину), тому непрямий шлях доведення це не тільки найбільш поширений метод, але і відвертий критерій майстерності криміналістів. У зв’язку з цим непрямі докази далеко не найгірші по відношенню до прямих, мистецтво роботи з ними визначає успіх всього процесу доказування.

2. По відношенню до звинуваченням докази діляться на обвинувальні і виправдувальні.

Обвинувальні докази вказують на винність особи або на наявність обставин, що обтяжують покарання. Виправдувальні докази вказують на невинність особи або на наявність обставин, що пом’якшують покарання.

3. По джерелу отримання докази поділяються на первинні та похідні.

Початкові докази отримані з першоджерела, тобто коли між шуканим обставиною і безпосереднім суб’єктом доведення був один носій інформації, наприклад очевидець злочину, речовий доказ, отримане на місці злочину, оригінал документа.

Похідні докази припускають наявність декількох джерел, які передавали інформацію “по ланцюжку”, тобто були отримані з “других рук” (second hand evidence). Такими доказами найчастіше виступають свідчення свідків, які отримали інформацію від інших осіб, копії, зліпки і т.п.

Похідні докази необхідно відрізняти від припущень, чуток і пліток, оскільки джерело отримання перших завжди можна встановити. Ступінь достовірності похідних доказів залежить, як правило, від віддаленості першоджерела, тобто “довжини всього ланцюжка джерел”.

“Тут діє правило, яке ми зобов’язані застосовувати і застосовуємо і при непрямих доказах, а саме – що ступінь достовірності та переконливості цих доказів обернено пропорційна їх віддаленості від головного предмета доказування (factum probandum): чим більша ця відстань, тим менше ця достовірність” ( А. Я. Вишинський).

4. По механізму формування докази поділяються на виходять від осіб і речові.

Вихідні від осіб (особисті) докази формуються за активної участі фізичних осіб, суб’єктів, які дали свідчення, експертний висновок і т.п.

Речові (“німі” свідки) докази – це неживі предмети, які зберегли на собі сліди чи іншу інформацію про злочин (ст. 81 КПК).