«По дорозі в Казку» Олександр Олесь (дуже стислий переказ)

Тема: герой (лідер) і натовп (маса); матеріальне і духовне; розбіжність між мрією і реальністю; шляхи досягнення мети.

Ідея: засудження матеріальних цінностей, возвеличення духовності, мрії

З історії публікації

Твір був написаний 1908 року і є зразком української символістської драми. Сам автор визначив його як психологічний етюд, драматичний етюд.

Уперше він був опублікований 1910 році. Згодом було кілька перевидань у складі збірок, найповнішою з яких була збірка «Драматичні етюди» (1914), де етюд «По дорозі в Казку» не був включений до переліку п’єс, «дозволених до вистави». Ще одне перевидання було здійснено в Сумах у 1921 році. У 1939 році у Празі ця драма побачила світ окремим виданням. Етюд складається із трьох картин, що формально відповідають трьом актам п’єси.

Дійові особи:

• В і н.«… серце добре, як в дитини»;«Хто в Казку йшов хоча вві сні солодкім, той в ліс уже не вернеться ніколи. Для того ліс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землі, той буде в небо рватись доти, аж доки серце не порве»; «Мене стрілою ране навіть погляд злий. »; «З метою жить не те, що без мети. Мета знімає з плеч вагу велику і крила нам легкі дає. Сліпі з метою йдуть, як зрячі»; «Коли злякались ви, я сам піду з надією за руку»; «Хай грім мене ударе, я впаду без крику, хай ляжуть леви на тропі, я перейду по їхніх спинах. Я не боюсь нічого»; «Згорiть в життi – єдине щастя! Хто келих чистого життя не розливав поволi, а випив зразу, хоч навiть i упав, той не умре вовiки, той все вiддав життю, що мiг вiддати».
• Д і в ч и н а. «Йде зустрічати ранок».«… колись казали, що в Казці тій живуть крилаті люде. По двоє крил у.кожного, і навіть у дитини. Я дуже хочу вгледіть Казку».
• Ю р б а.«Ми і тут свій вік як-небудь доживем»;«Вони мовчатимуть, аби їм хліб було дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, вони не закричать від гніву. В очі плюнь і дай їм шеляг, вони тобі устами припадуть до рук. »
• Х л о п ч и к. «Із Казки я прийшов, щоб зірвати папороть розквітлу. Тут, на узліссі, щодня розквітлу папороть знаходять, а іноді цвіте їх сила! Тоді весь ліс здається в золотім вінку».

Символічні образи:

• Мак – символ героїзму; пролитої крові.
• Терен – символ вождя; страждання; жертовності.
• Людина, що подібна до горили – символ духовної збіднілості й обмеженності.
• Хлопчик у білому вбранні – символ нового покоління, якому належить творити майбутнє.
• Квітка папороті – символ щастя і безсмертя; в східнослов’янській міфології наділена магічними властивостями відкривати її власникові всі таємниці світу.
• Дорога в Казку – символ духовних поривань людини до кращого життя.
• Дорога як така – символ руху, очищення.

Образ Казки як символ у цьому творі багатогранний: це і держава, і мрія, і земля обітована, тобто все те, що манить і тривожить людську уяву та розум, спонукає до руху вперед.

Дуже стислий переказ

Люди (Ю р б а) скаржаться, що в темному лісі, де вони живуть, «день як ніч», темно, холодно, скоро їм доведеться їсти траву, щоб не вмерти з голоду….

В і н – молодий хлопець, говорить, що у цьому лісі не можна жити, і пропонує шукати дорогу до сонця. Люди глузують з Його слів і з нього, перебуваючи у зневірі, говорять, що серед них були сміливці, які шукали дорогу з лісу і не знайшли її.

Д і в ч и н а, у яку закоханий хлопець, любить шевця, за те, що той пошив їй міцні черевики. Але вона жаліє і Його, бо у Нього «серце добре, як в дитини». В і н сердиться і говорить, що швець – не орел, сидить в тісній хаті, у якій не можна «крил розправити». А В і н, хоч і слабкий, має душу, яка хоче злетіти в небо, мов орел, коли слабкодухі «лежать мов камінь». Тож якщо люди бояться, В і н сам піде шукати дорогу із лісу «з надією за руку». Люди, що чули цю розмову, знову сміються з нього.

Він таки йде, розгортаючи гілля кущів. Дехто, жаліючи, що В і н може пропасти в темному лісі, гукає, щоб В і н повернувся назад, Хтось наважується побігти за Ним, але колюче гілля їх стримує.

Ю р б а обговорює, чи справді В і н пішов шукати дорогу, чи лише заховався за сусіднім кущем і слухає їхні розмови. Дехто засуджує вчинок Хлопця, дехто сподівається, що В і н щось таки знайде, якщо не дорогу, то якусь поживу. Раптом вдалині вони чують Його крик. Вони гукають у відповідь, і В і н виходить до них, радісно сповіщає, що знайшов дорогу до сонця. Більшість людей Йому не вірить, тільки молодь слухає з цікавістю, бо Його слова вселяють їм надію вийти з темного лісу.

В і н палко говорить: «… я вас поведу до світлої мети – тропа веде до неї… той, хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний. І я дві квітки сам знайшов». Для доказу виймає з кишені червоні квіти.

Скептично налаштована частина людей нагадує іншим, що шлях до сонця небезпечний, не йме віри, що В і н спроможний стати їх вождем, адже ще вчора він злякався борсука і плакав… Друга частина юрби радіє, що вони тепер вийдуть з лісу у Казку, де живуть «крилаті люде – по двоє крил у кожного і навіть у дитини». Врешті В і н переконує Ю р б у, й усі вирішують йти за Ним у Казку. Вони побачили Його силу й мужність, коли В і н одним поглядом приборкував хижих звірів. Д і в ч и н а закохується в Його і сплітає вінок з маків і терна. Цим вінком увінчують Його, як короною.

Ю р б а радісно йде за Ним, долаючи труднощі, вважає Його своїм учителем. Дехто гине в дорозі. А В і н говорить: «Хто келих чистого життя не розливав поволі, а випив зразу, хоч навіть і упав, той не умре вовіки, той все віддав життю, що міг віддати… Де жертви, там і перемога, і всі ви знаєте, що нас чекають жертви».

Вони ідуть вже тринадцять днів, а ліс не рідшає. Люди втомились, декого з них знову обсідають сумніви у можливості вийти з лісу. Йому раптом здалося, що те місце, де В і н зупинився перепочити, вже бачив вчора. Невже вони йдуть по колу? В і н тремтячим голосом питає у Д і в ч и н и, чи не пізнає вона навколишні дерева? Д і в ч и н а відповідає заперечливо. Її турбує, що В і н загубив свою корону. В і н скаржиться їй, що почуває себе слабким, що все йому здається сном… Це чують двоє. Вони відходять вбік, чути ïх далекий смiх…

Д і в ч и н а говорить Йому: «Устань і вислухай мене… Ти вів юрбу. Ти розривав кущі тернові Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводивсь, як із псами. Ти вів нас в світлу Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах твоїх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий від усіх. Ти не боявсь ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б’ючись об мідь грудей твоїх нелюдських… Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок. Ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш!»

У цей час чути далекі співи, і Д і в ч и н а іде їм назустріч, а В і н сидить замислений. Співи згодом стихають, чути регіт, який наближається – то надходить Ю р б а. Несе на кілку Його корону. Ті двоє сказали Ю р б і, що насправді В і н не знає дороги до Казки, загубив до неї стежку, як і свою корону. Люди збираються йти назад, туди, де раніше жили, і обирають нового вождя – це людина, що схожа на горилу. А в Нього кидають каміння і кілки. Ю р б а йде геть.

В і н лежить з розбитою головою і стогне: «Я умираю…» З гори сходить Хлопчик у білому вбранні. Він говорить, що прийшов із Казки на узлісся, «щоб зiрвати папороть розквiтлу. Тут, на узлiссi, щодня розквiтлу папороть знаходять, а iнодi цвiте ïх сила! Тодi весь лiс здається в золотiм вінку». В і н не вірить словам Хлопчика. Тоді той відхиляє гілки високих кущів, і в просвіт ллється потік сонячного проміння, видно золоту браму Казки. В і н розуміє, що мав рацію, гукає Ю р б у: «Люде! Люде! Брати моï! Я вас довiв! Ще два-три кроки! Люде! Люде! Люде. » Але Його голос ледве чути, і Хлопчик говорить: «Твого вже голосу нiхто почуть не зможе». Робиться темно.

Цитати з твору:

• «Дарма! Привикнуть до всього можна».

• «Смійтесь! Ваш сміх мене минає».

• «Та ти кажи: ми й лежачи почуємо».

• «У їх душа як кремінь: б’єш крицею по ній, а з неї іскри ллються».

• «…всі як камені лежать. Не дивиться їм в очі “завтра”. Наїлись хліба, – ну, і досить».

• «На те живемо, щоб вік дожити».

• «З метою жить не те, що без мети. Мета знімає з плеч вагу велику і крила нам легкі дає. Сліпі з метою йдуть, як зрячі».

• «Коли злякались ви, я сам піду з надією за руку».

• «Хто келих чистого життя не розливав поволi, а випив зразу, хоч навiть i упав, той не умре вовiки, той все вiддав життю, що мiг вiддати».

• «Злякатися – упасти в кручу i розбитись».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

Лисиця та рак

Б іжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться — рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.

— Здоров був, раче! — каже йому лисичка.— З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?

Поздоровкався рак та й каже.

— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.

— Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити у світі, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!

— Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.

— Як так, то й так,— каже лисиця.

Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підобгав усі вісім своїх ніг та й гукнув.

От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе.

— Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.

Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила.

І більш не сміялася з рака.

Життя і творчість М.Т. Рильського

Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в сім’ї українського етнографа й культуролога Тадея Рильського, що походив з давнього сполонізованого українського роду. Матір’ю була проста селянка Меланія з с. Романівки колишнього Сквирського повіту (тепер Попільнянського району Житомирської області). Народився хлопець у Києві, але його дитинство промайнуло в с. Романівці.

В автобіографічній розповіді «Із давніх літ» Максим Рильський з теплотою згадував це село понад річкою Унавою, що перепинена греблею, розливається в широкий, зарослий очеретом і лататтям ставок. Тут він почав пізнавати світ як «таємничу, ледве розкриту книгу ». Різні грані цього світу — « стоголосе поле », біла гречка, «вітер кучерявий», садок, що біліє цвітом і «тихо ронить пелюстки», цвітіння бузку, гудіння «веселих бджіл» — потім природно увійдуть у вірші поета й нададуть їм виразного національного колориту.

Навчався Максим у приватній гімназії відомого київського педагога Володимира Науменка, жив у Миколи Лисенка та Олександра Русова. Таке культурне середовище, у якому з повагою ставилися до всього українського, сприяло формуванню підлітка в національному дусі, виробленню в нього відповідних поглядів, запитів, смаків. Хлопець рано починає віршувати, а у 1910 р. виходить книжка його лірики «На білих островах».

У 1915 р. Максим став студентом Київського університету, де спочатку два роки вивчав медицину, потім навчався на історико- філологічному факультеті.

Громадянська війна, голод і холод змусили юнака перервати навчання й покинути місто. Він учителює в школах на Житомирщині (1917-1923). Багато читає, студіює наукові праці з проблем філософії, естетики, літературознавства, історіософії, стає високо ерудованою людиною в царині мистецтва та гуманітарних наук. У Києві виходять збірки його лірики «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), поема-ідилія «На узліссі» (1918).

Переїхавши до Києва, поет продовжує працювати вчителем української мови та літератури в школах та на робітфаку інституту народної освіти, читає курс теорії перекладу в інституті лінгвістичної освіти. Водночас видає кілька збірок поезії — «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929), багато перекладає з російської, польської та французької літератур. Творча діяльність М. Рильського розгорталася тоді в річищі неокласицизму — художньої школи українських поетів, зорієнтованої на античну класику, на продовження гуманістичних традицій європейської поезії нового часу. Неокласиками називали тих поетів і критиків, які групувалися навколо журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше — біля київського видавництва «Слово».

Миколу Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару, Освальда Бургардта об’єднували поглиблений інтерес до загальнолюдських цінностей, прагнення підняти престиж художнього слова, з його допомогою вирішувати філософські, історичні, морально-етичні проблеми. Так ці поети намагалися оберігати українську літературу від примітивізму, поширюваного графоманами, котрі нібито писали на «злобу дня».

Відомо, що сталінщина спрямовувала репресивні удари насамперед проти мислячої національної інтелігенції. Були ув’язнені, а потім замучені в концтаборах Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара. Арештовують у 1931 р. і півроку тримають у Лук’янівській в’язниці Києва Рильського.

Тяжкі часи настали для М. Рильського. Щоб вижити, доводилося говорити не своїм голосом. Тому в 30-х роках не раз виходять з-під його пера плакатні вірші-заклики. Тоталітарній системі були потрібні тільки такі твори, де б вона «оспівувалася», «підносилася», «звеличувалася». Правда, часом дозволялося надрукувати й щось «нейтральне», і такі можливості Рильський та інші автори намагалися використовувати.

У роки боротьби проти фашистських заброд на хвилі загальнонародного патріотичного піднесення знову щиро зазвучало й слово М. Рильського, який перебував в евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві. Видані тоді поетичні книжки — «За рідну землю» (1941), «Слово про рідну матір» (1942), «Світова зоря» (1942), «Світла зброя» (1942), «Велика година» (1943), «Неопалима купина» (1944) — є художнім літописом роздумів і переживань патріота в той трагічний час.

За видатні заслуги в розвитку науки й культури М. Рильського було обрано академіком АН УРСР (1943), а згодом і академіком АН СРСР (1958). Він очолював Спілку письменників України (1943-1946), був директором академічного інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії (1944-1964).

Серед кращих поетичних книжок повоєнного часу — «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «Зимові записи» (1964).

Не стало Рильського 24 липня 1964 р. Поховано його на Байковому кладовищі в Києві.

«Людина й природа як лірична домінанта»

М. Рильський, згадуючи чарівну пору дитинства і юності, зізнавався, що тоді його особливо захоплювала природа в усьому її розмаїтті — «весняні фіалки, що проростають з-під жовтого й багряного торішнього листя, напружене життя птиці, риби, звіра, таємниче занурювання в воду рибальського білого поплавця, посвист качиних крил». Власні спостереження вічно мінливого світу природи доповнювилася інформацією з прочитаних книжок — не тільки науково-популярних, а й художніх, у яких той дивовижний світ також поставав у різноманітних, часто незвичних ракурсах.

Світ природи відбивається вже в найперших віршах М. Рильського, зокрема й тих, що склали книжку «На білих островах» (1910). Її ліричний герой спостерігає земне життя з «білих островів» хмар. Поет створює персоніфікований образ літа, малюючи дівчину «в шатах зелених» з «росами-перлами» в косах.

Природа рідного краю — головний образ ліричних поезій книжки «Під осінніми зорями» (1918) та ідилії «На узліссі» (1918). З’ясовуючи мотиви цих творів, дослідники аргументовано проводили паралелі між ними й лірикою Афанасія Фета, Федора Тютчева, Олександра Блока, показуючи деяку залежність М. Рильського від них у плані користування прийомами художніх асоціативних зв’язків.

Та впадає в око й суто своє, притаманне тільки Рильському,— ясність і прозорість поетичного малюнка, щирість в освідченні людини улюбленій природі. Мініатюра «Поле чорніє» вражає яскраво вираженим почуттям єдності героя з рідною землею:

Поле чорніє. Проходять хмари.

Гаптують небо химерною грою.

Пролісків перших блакитні отари…

Земле! Як тепло нам із тобою!

Глибшає далеч. Річка синіє,

Річка синіє, зітхає, сміється…

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато — серце порветься.

Чарує в поезії чіткість образів, що прямо гірляндою звисають у ній, до щему хвилює емоційність, яку вони виражають. Мав усі підстави Леонід Новиченко, щоб сказати про жагу простого людського щасті, досконало вираженого поетом.

Максим — герой ідилії «На узліссі» — захоплено сприймає багатство й красу природи, йому приносять насолоду полювання й рибальство, праця в саду. І хоч герой живе в «хатині лісовій», проте він не відірваний від світу, від культури. У хатині є гарна книгозбірня творів класиків, що сприяє морально-духовному оздоровленню людини, яку втомили жахливі катаклізми епохи.

«Білі двері краса в минуле вміє одчинять і в будуче»

Таким незвичним, але дуже містким образом М. Рильський звернув увагу на високу місію художньої творчості в збереженні культурних надбань поколінь, на її можливості використовувати скарби минулого при будівництві теперішнього й підготовки могутнього. Так у поезії Рильського стала кристалізуватися його друга магістральна тема — духовність, культура, мистецтво, її вияви помітні у віршах 20-х років, позначених поетикою неокласицизму. На противагу пролеткультівцям і футуристам, які закликали зруйнувати традиції минулого й на голому ґрунті починати будівництво «пролетарської культури», М. Рильський і його однодумці високо підносять класичну спадщину.

Микола Зеров як теоретик обстоює потребу широких естетичних обріїв для української літератури. Він висунув гасло «До джерел!». Йому і як поетові, і як критикові імпонували художні пошуки М. Рильського. У статті про творчість Рильського він зазначав, що поет формує «класичний стиль, з його зрівноваженістю, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі».

Такі особливості властиві віршам збірки «Синя далечінь» (1922), у яких порушувалися питання взаємин між мистецтвом і дійсністю. Показовим у цьому плані є однойменний триптих, де образом синьої далечіні передається почуття радості, щастя від пізнання світу:

На світі є співучий Лангедок,

Цвіте Шампанню Франція весела,

Де в сонці тане кожен городок І в виноградах утопають села.

Десь є Марсель і з моря дух п’яний;

Десь є Париж, дух генія й гамена;

Десь жив Доде, гарячий і ясний;

Десь полювали милі Тартарени.

Так проводиться думка про вічність культури, яка єднає покоління, гуртує народи світу, так утверджується неперехідність краси, акцентується в підтексті вагомість внеску кожної нації в загальнолюдську скарбницю.

До речі, Рильський безпосередньо втілить цю тему в циклі «Книга про Францію», що ввійшов до збірки «Далекі небосхили» (1959). Поет у передмові до циклу скаже, що і в «Синій далечіні», і пізніше він писав про велику французьку культуру, про прекрасну Францію, виплекану в мріях за читанням творів французької літератури. М. Рильський з гіркотою відзначав несправедливість оцінок вульгарно-соціологічної критики. Однак ніякі наклепи не похитнули переконань поета, він міг з честю сказати на схилі літ, звертаючись до Франції: «Кохана моя! Цілую твою натруджену в чесній праці і в битвах за свободу руку!»

«Ми працю любимо, що в творчість перейшла»

Вільніше дихалося поетові під час короткочасної «хрущовської відлиги». У книжках другої половини 50-х — початку 60-х років читачі знову зустрілися зі справжнім Рильським — поетом Добра і Краси, великим життєлюбом-гуманістом.

Збірка «Троянди й виноград» (1957) була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури, уся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори неокласицис- тичного етапу творчості письменника. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, у чому полягає смисл, глибина її щастя.

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград — красиве і корисне.

Образом поезії «Третє цвітіння» дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. М. Рильський ось як розкриває сутність цього образу: «Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки». І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві «сузір’я кіп», «ллється дзвін коси серед густих отав» тощо. Саме в цю пору зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:

Отак подивишся — і серце аж замре,

А надто як воно уже, на жаль, старе —

Чи то підтоптане… Держімо у секреті,

Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє!

Поетичним шедевром можна назвати світлу елегію «Коли копають картоплю…». Знову, як і в попередньому творі, вражає щедрість предметних деталей, за допомогою яких картина української осені постає зримою, відчутною.

Анафора «Коли копають картоплю», якою розпочинаються всі чотири катрени, повертає нас до хронотопу осені, а сам цей образ конкретизується відомими, буденними подробицями, однак останні не знижують, а навпаки, підносять поетичність картини:

Коли копають картоплю — стелеться дим над землею,

Листя летить воскувате, ніби метеликів рій,

Пахне грибами і медом, вогкістю пахне тією,

Що, опріч назви осінь, немає імені їй.

Глибинний, психологічний настрій відтінюється образом журавлиного ключа, який «рідною мовою кличе у невідомі краї». А звідси — прямий паралелізм до задумливого стану людини: «Смутком тоді щасливим повниться серце людини, вітер, як старості повів, навкруг обвіває її».

Елегію написано 7 жовтня 1956 р., коли автор перебував у Кракові. Ця дата свідчить про добре, справді українське серце поета, який затужив за знайомою ще з дитинства чарівною порою української осені і створив напрочуд поетичну її картину.

Збірка «Зграя веселиків» (1960) умістила поезію «Рідна мова», уперше прочитану автором попереднього року на IV з’їзді українських письменників і сприйняту громадськістю як громадянську акцію славетного поета, спрямовану проти брутального тиску русифікаторів, нищення ними національних культур.

Це твір про нечувані страждання української мови, про глум, який чинили над нашим словом «цареві блазні і кати, раби на розум і на вдачу», що докладали всіляких, найчорніших зусиль, аби запрягти мову великого народу в ярмо, «і осліпити, й повести на чорні торжища незрячу».

Показуючи знущання імперських чиновників над українською мовою, поет звертає увагу на тортури, яких вона зазнавала: їй виривали язик, її розлючено топтали, кидали за ґрати. Наша мова була порубана, посічена, як герой старовинної думи Федір Безрідний. І все ж вона не загинула, вижила, зберегла «свій дух велично-гідний ».

М. Рильський, ніби виконуючи заповіт Великого Каменяра, всією своєю творчістю показав багатство нашого слова.

Від імені українців він перед усім світом ще раз ствердив невмирущість нашої мови.

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих — рідна мова.

На схилі літ поет висловився образно про незрівняну сугестивну (від лат.— вплив, навіювання) силу мистецтва (вірш «Поетичне мистецтво» у збірці «В затінку жайворонка», 1961). Справжня поезія це така висока простота, «таке єднання точних слів», які не приймають марнославства, лицемірства, будь- якої фальші. Справжня поезія — це розкриття «глибинної суті життєвих явищ». Отож, звертаючись до митця, до себе самого, М. Рильський проголошує:

Слова повинні буть покірні

Як друзі в подвигу святім.

«Місце поета в українській і світовій культурі»

Понад 50 років звучав голос М. Рильського, і маємо всі підстави характеризувати ці десятиріччя в українській поезії як його епоху. Поет-лірик, автор численних ліро-епічних циклів і поем, вдумливий інтерпретатор поезії Олександра Пушкіна (лірика, «Євгеній Онєгін», «Мідний вершник», «Бахчисарайський фонтан»), Адама Міцкевича («Пан Тадеуш»), Михайла Лєрмонтова (лірика), Вольтера («Орлеанська діва»). Разом із Петром Бірманським переклав українською першу частину «Божественної комедії» Дайте Аліґ’єрі. Йому належать переклади багатьох шедеврів французької класичної поезії та драматургії — крім згаданої поеми Вольтера, ще й творів Нікколо, П’єра Корнеля, Жана Расіна, Жана Батіста Мольєра, Віктора Гюго. Рильський здійснив прекрасний переспів «Слова о полку Ігоревім». Дбаючи про поповнення національного оперного репертуару, він створив українські лібрето багатьох опер європейських композиторів.

Максим Рильський був незрівняним майстром слова, усі його переклади сягають рівня оригіналу. Відчуття духу й стилю першотвору ніколи не зраджувало йому, тому українською мовою легко й прозоро звучить дзвінкий пушкінський ямб, природно лунають саркастично-іронічні вольтерівські рядки, спалахують пристрасні емоції Адама Міцкевича задушевні роздуми Янки Купали.

Учений-академік проорав глибоку борозну на ниві фольклористики й літературознавства, етнології й мистецтвознавства. Йому належать такі ґрунтовні дослідження, як «Українські думи та історичні пісні», «Українська поезія дожовтневої доби», «Про поезію Тараса Шевченка», «Художній переклад з однієї слов’янської мови на іншу», «Природа і література» та інші.

Багатюща творчість М. Рильського — це цілий мистецький світ, де, за словами Дмитра Павличка, багато пристрастей, де гудуть автостради дружби, де жевріють зорі кохання, де стоять пам’ятники народним геніям.

Завантажити матеріал у повному обсязі: