АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ

« АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ» („Архіпелаг ГУЛАГ. 1918-1956: Досвід художнього дослідження”) – книга Олександра Солженіцина (три томи, загальний обсяг – понад 2000 стор.), масштабне документально-літературне дослідження історії політичних репресій і тюремно-табірної системи в СРСР. Автор, зокрема, позитивно оцінює роль українських повстанців (вояків УПА ) у боротьбі за права людини в неволі. Він скористався розповідями багатьох українських політв’язнів, зокрема, Н.СУРОВЦОВОЇ.

Наприкінці грудня 1973 в Парижі вийшов перший том, одночасно його фраґменти були опубліковані величезними тиражами в європейських і американських журналах багатьма мовами світу. У 1974–1976 за кордоном були видані другий і третій томи «А.Г.». Гонорари від видання автор, на той час вигнаний із країни, передав у Фонд допомоги політичним в’язням і їхнім родинам .

У СРСР «А.Г.» поширювався в списках; за обвинуваченням у розмноженні і поширенні цього твору було засуджено багато людей, у тому числі — відомі дисиденти Сергій КОВАЛЬОВ (Москва), Звіяд Гамсахурдія (Грузія), В’ячеслав Іґрунов (Одеса).

Перше легальне видання книги в СРСР було здійснено в 1990. Українського перекладу нема.

Харківська правозахисна група – за матеріалами Московського „Меморіалу”

ГУЛАГ був опорою СРСР. Українці зруйнували його

«Якби ми посилали в Норильськ цивільних, то спочатку треба було б побудувати для них будинки. А як тут жити цивільним? З в’язнями це просто – все, що вам потрібно, це барак, піч з димарем, і вони виживають. І потім, пізніше, можливо, якесь місце, де вони їстимуть. Коротше, в’язні були, за обставинами того часу, єдино можливими людьми, яких можна було використовувати в таких великих масштабах. Якби ми мали час, то, ймовірно, так би це не робили…» – говорив Олексій Логінов, директор Норильського гірничо-металургійного комбінату в 1954–1957 роках.

Йосип Сталін неодноразово був заарештований і засуджений до заслання, щоправда йому вдавалося тікати, зокрема з Іркутської губернії та Вологодської – району, який пізніше був буквально всіяний таборами. Сибірський досвід переконав більшовиків у необхідності запровадження надзвичайно суворих каральних порядків.

15 квітня 1919 року Всеросійський ЦВК за підписом його голови Михайла Калініна видав декрет «Про табори примусових робіт». Перші такі табори з’явилися в Пертомінську, Холмогорах, Архангельську (Північні табори примусових робіт особливого призначення). Але ці місця було важко охороняти, вони були неперспективними для великої кількості ув’язнених. Тому погляди радянського керівництва були переведені на сусідні Соловецькі острови.

Соловецький табір особливого призначення був організований згідно з постановою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 року (протокол №15) на основі Пертомінського табору примусових робіт. Йому було передано майно Спасо-Преображенського ставропігійного чоловічого монастиря, а сам монастир був закритий ще у 1920 році. У той час сюди відправляли відбувати покарання діячів УНР, отаманів петлюрівських повстанських загонів.

Оскільки радянському уряду необхідно було перекласти на когось відповідальність за власні прорахунки в економіці країни наприкінці 1920-х років, розпочали арешти так званих «шкідників» і «саботажників» («Шахтинська справа» 1928 рік).

На початку 1930-х років систему таборів поповнили інтелігенція, розкуркулені селяни. Ув’язнених на підставі постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року в таборах називали «колосочницями» (селянки, які збирали на полі колоски), «голодними» (ті, хто отримали по 10 років ув’язнення за крадіжку навіть пів кілограма картоплі чи кількох яблук).

У червні 1930 року радянський уряд ухвалив рішення побудувати Біломорсько-Балтійський канал. Будівництво тривало впродовж 1931–1933 років. Згідно з наказом Йосипа Сталіна, канал мав бути побудований протягом короткого терміну і коштувати дешево. Тоді як для порівняння Панамський канал протяжністю 80 кілометрів будували 28 років, Суецький канал протяжністю 160 кілометрів – 10 років, Біломорсько-Балтійський канал мав протяжність 227 кілометрів. Будівництво каналу було доручено ОДПУ, належної техніки виділено не було. 16 листопада 1931 року Соловецький виправно-трудовий табір розформували, а на його базі створили Біломорсько-Балтійський табір із адміністративним центром у Медвеж’єгорську.

1 січня 1932 року його острівний підрозділ, який не мав стосунку до будівництва каналу, був виокремлений у невеликий табірний комплекс під попередньою назвою – Соловецький табір ОДПУ. У листопаді 1933 року він знову увійшов до Белбалтлагу як 8-й спеціальний (штрафний) відділ. Під час будівництва каналу в’язні використовували дерев’яні лопати, ручні пилки, кирки і тачки, замість металу слугувало дерево, пісок, камінь, оскільки нова техніка була надто дорогою для СРСР або недоступною.

Табірна адміністрація застосовувала так звану «котловку» − нерівне харчування: чим менше ув’язнений виробляв, тим менше він отримував їжі. Кожний, хто брав участь у будівництві каналу, позначався буквеною позначкою «з/к», що було скороченням від російського «заключенный каналоармеец». Смертність була надзвичайно висока. Тіла померлих кидали в бетон при заливці шлюзів та причальних стінок. На об’єктах Біломорсько-Балтійського каналу працювали, зокрема, Геннадій Садовський, Степан Рудницький, Лесь Курбас.

20 лютого 1937 року Соловецький відділ Белбалтлагу було передано 10-му (тюремному) відділу ГУДБ НКВС і реорганізовано у Соловецьку тюрму особливого призначення (СТОН) із суворим режимом. У директиві №59190 від 16 серпня 1937 року наркому внутрішніх справ Миколи Єжова йшла мова про те, що потрібно «із 25 серпня розпочати й у двомісячний термін закінчити операцію з репресування найактивніших контрреволюційних елементів з числа утримуваних у тюрмах ГУДБ, засуджених за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську і бандитську діяльність…».

16 жовтня 1937 року заступник начальника АГУ УНКВД Ленінградської області капітан держбезпеки Михайло Матвєєв отримав за підписом начальника Ленінградського УНКВД комісара держбезпеки І-го рангу Л. Заковського письмову вказівку («предписание») такого змісту: «Предлагается осужденных Особой тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за № 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с. г. – ВСЕГО в количестве 1116 человек, содержащихся в Соловецкой тюрьме ГУГБ НКВД СССР, − РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и, связавшись с начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ – ст. майором госбезопасности т. АПЕТЕР, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, − привести приговоры в исполнение согласно данных Вам лично указаний. Исполнение донесите – представив по возвращении акты».

Письмова вказівка («предписание») начальника Ленінградського УНКВД комісара держбезпеки І рангу Л. Заковського заступнику начальника АГУ УНКВД Ленінградської області капітану держбезпеки М. Матвєєву від 16 жовтня 1937 року

Вказівки про видачу засуджених начальнику Соловецької тюрми ГУДБ ст. майору держбезпеки Івану Апетеру, 16 жовтня 1937 року

Соловецьких в’язнів етапували морем до Кемі, звідти залізницею до Медвеж’єгорська й розміщували у слідчому ізоляторі Белбалтлагу. З ізолятора зв’язаних і майже цілком роздягнутих в’язнів на автомашинах було доставлено в урочище Сандармох, розташоване за 16 кілометрів від Медвеж’єгорська. Протягом п’яти днів (27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року) Матвєєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВД Ленінградської області Алафера) розстрілював щодня з револьвера 200-250 осіб згідно з чисельністю засуджених відповідним протоколом трійки (по одному протоколу щодня; основний «український» протокол − №83 убивства 3 листопада 1937 року).

Серед жертв були видатні українці: Аркадій Барбар, Микола Павлушков, Клим Поліщук, Геннадій Садовський, Степан Рудницький, Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Марко Вороний, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Антін Крушельницький, Валер’ян Підмогильний, Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, Михайло Полоз та інші.

Рапорт М. Матвєєва про розстріл в Сандармоху «Першого етапу» Соловецького табору, 10 листопада 1937 року

Влітку 1939 року в’язням СТОН скасували тюремний режим і почали розприділяти їх по таборах: Ухтопечорські табори (Воркутинський, Ухто-Іжемський, Північний залізничний, Устьвимський), засновані на базі Ухтпечлагу в 1938 році, Норильлаг та інші. Останній був створений у 1935 році над величезним родовищем нікелю.

«Ми завжди знали про великі поклади в Норильську – але як розробляти їх в Арктиці? Тому всю справу віддали до рук НКВС, Міністерства внутрішніх справ. Хто ще міг це зробити? Ви знаєте, як багато людей було арештовано. А нам там потрібні були десятки тисяч…» − говорив в інтерв’ю Олексій Логінов.

Найсуворішими вважалися Колимські табори. Ще у 1931 році з’явився державний трест з дорожнього і промислового будівництва в районі Верхньої Колими «Дальстрой». Його об’єктам надавав робочу силу Севвостлаг, створений на підставі наказу ОДПУ №287/с від 1 квітня 1932 року. За кількістю в’язнів він був одним із найбільших табірних комплексів СРСР. Начальник «Дальстрою» І. Нікішов говорив: «Вистелю забій трупами, але план із намиву золота виконаю».

Окрему категорію в’язнів ГУЛАГу становили діти. Указ ЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1935 року дозволив судити дітей із 12-річного віку «із застосуванням всіх мір покарань» (в тому числі і розстрілу).

Постанова ЦВК і РНК СРСР «Про заходи боротьби із злочинністю серед неповнолітніх» від 7 квітня 1935 року

Існувало два основних види утримування дітей: окремі дитячі колонії (до 15 років) та змішанні лагпункти (з інвалідами і жінками) – для старших. В структурі Управління Соловецькими таборами з 1928 року існувала внутрішня табірна дитяча трудова колонія, створена за ініціативою О. Колосова.

Табличка, встановлена співробітниками Соловецького музею-заповідника «Житловий барак дитячої колонії УСТОП [побудований] до 1928 р.

12 липня 1941 року Верховна Рада СРСР зобов’язала ГУЛАГ звільнити певні категорії в’язнів і відправляти їх до Червоної армії, а саме «засуджених за прогули, за звичайні й незначні адміністративні правопорушення». Кримінальних рецидивістів і політичних в’язнів це не стосувалося. Проте, коли становище на фронті у 1942 році стало критичним, контингент в’язнів, залучених до лав армії, розширився. У роки Другої світової війни у таборах було встановлено довший робочий день. Відчувався значний брак харчів.

Як спеціальна міра покарання були запроваджені каторжні роботи указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року «Про міри покарання для німецько-фашистських злочинців, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення та полонених червоноармійців, для шпигунів і зрадників Батьківщини з числа радянських громадян і для їх пособників». Документ мав гриф «Не для друку». Для утримання засуджених до каторжних робіт на підставі таємного наказу НКВС СРСР №00968 від 11 червня 1943 року при Воркутинському, Норильському та Північно-Східному (Севвостлаг) ВТТ було створено спеціальні табірні відділки із загальним лімітом наповнення 30 тисяч осіб. У складі Карагандинського ВТТ (Карлаг) виник каторжний відділок для непрацездатних інвалідів і тяжкохворих каторжників. У подальшому географія розміщення каторжників продовжувала розширюватися.

Згідно з інструкцією, введеною вищезгаданим наказом, каторжники розміщувалися ізольовано від решти в’язнів в окремих табірних підрозділах, які додатково огороджувалися і перебували під посиленою охороною. У житлових зонах були ґрати на вікнах, бараки замикалися на ніч, було заборонено залишати їх у неробочий час. Для каторжників був встановлений спецодяг спеціального зразка й кольору з нашитим на верхньому вбранні особистим номером в’язня. Контингенти каторжних відділків використовувалися на фізично тяжких роботах, у галузях із високим ступенем ризику для життя, а також на вугільних шахтах, кар’єрах, лісоповалі, видобутку золота та на будівництві.

На честь здобутої перемоги у війні з Німеччиною Президія Верховної Ради СРСР 7 липня 1945 року оголосила амністію, згідно з якою отримали свободу засуджені до позбавлення волі на строк не більше від 3 років.

21 лютого 1948 року з’явилася постанова Ради Міністрів СРСР № 416-159 цт «Про організацію таборів і тюрем із суворим режимом для утримання особливо небезпечних державних злочинців та направлення їх після відбуття покарання на поселення у віддалені місцевості СРСР під нагляд органів МДБ». Виникли особливі табори для політичних в’язнів: Горлаг – в Норильську, Берлаг – на Колимі, Мінлаг – на Інті, Речлаг – на Печорі, Дубравлаг – в Потьмі, Озерлаг – в Тайшеті, Степлаг, Пєсчанлаг і Луглаг – у Казахстані, Камишлаг – у Кемеровській області. В’язні цих таборів виконували найтяжчу роботу у навколишній місцевості. Перші відділи Степлагу розташовувалися на місці видобутку міді (1 і 2-й – Рудник, 3-й – Кенгір, 4-й – Джезказган). Буріння було сухим, пил порожньої породи швидко викликав силікоз і туберкульоз.

«У 1948–1949 рр. я працював на мідних копальнях і пальцем лівої руки заплатив за честь бути співучасником у виході Казахстану на перше місце в СРСР і на друге у світі за виробництвом міді. По 10 годин на добу я вантажив мідну руду в закладених іще англійцями страшних мідних копальнях ПАКРО, де сіро-зелений порох, як хмара, постійно висне в повітрі, і протягом, у кращому випадку, трьох місяців руйнує легені в’язнів. Ця хмара не встигає розсіятися, тому що час, упродовж якого вільнонаймані підривні команди підривають каміння, обмежений двома годинами. Це час межи змінами, і трапляється, що вибухи ще тривають, а нічна зміна зеків уже стає до роботи. Той, хто потрапивши на рудники ПАКРО чи ПЕТРО, не загинув від сухот, гине під час вибухів чи аварій, що там у порядку речей», − згадував про видобуток міді у Джезказгані угорський лікар Ференц Варконі.

Хворих арештантів відправляли помирати у Спаськ (під Карагандою). Тут інваліди працювали без техніки, взимку при температурі 30–35 градусів морозу з вітром у літньому одязі, оскільки їм не видавали теплого одягу на зиму. «У Спаськ присилали інвалідів, яких уже відмовилися використовувати у своїх таборах. Але, дивовижно! – переступивши цілющу зону Спаська, інваліди перетворювалися у повноцінних роботяг… Одноногі всі використовувалися на сидячій роботі: бій каміння на щебінку, сортування тріски… Навіть однорукість у Спаську не була перешкодою для роботи», − писав політв’язень Олександр Солженіцин у своїй праці «Архіпелаг ГУЛАГ».

Вдруге покарали за один і той самий «злочин»

Радянська влада вирішила вдруге покарати за один і той самий «злочин» велику кількість вже репресованих у 1930-х роках «ворогів народу» на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР «Про направлення особливо небезпечних державних злочинців після відбування покарання в заслання на поселення у віддалені місцевості СРСР», який з’явився 21 лютого 1948 року з грифом «Не підлягає публікації».

Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про направлення особливо небезпечних державних злочинців після відбування покарання в заслання на поселення у віддалені місцевості СРСР» від 21 лютого 1948 року

До числа повторно засуджених за той самий політичний «злочин» потрапила велика кількість відомих представників української інтелігенції. Серед них була й знана українська письменниця Зінаїда Тулуб, яка за «участь у контрреволюційній есерівській організації» вже відбула свій 10-річний термін на Колимі. У грудні 1948 року вона знову опинилась у полі зору органів держбезпеки й 16 травня 1950 року їй був оголошений вирок Особливої наради при МДБ СРСР – «за належність до антирадянської есеро-меншовицької організації» заслати на поселення у Кокчетавську область Казахської РСР.

Табори були вигідні радянській владі з політичної та економічної точки зору. У першому випадку вони слугували місцем, куди міг потрапити кожний, тобто діяла система залякування і політичного терору.

У другому випадку в’язні необхідні були для виконання особливо тяжких робіт при відсутності економічних засобів та при суворих кліматичних умовах. Серед робіт, виконаних в’язнями ГУЛАГу: Біломорканал (1932 рік), Волгоканал (1936 рік), Волгодон (1952 рік), залізниця Караганда – Мойинти – Балхаш (1936 рік), автотраса Москва – Мінськ (1937–1938 роки), дорога від Магадану до Якутська (сучасна «автострада Р504» або Колимська траса), Балхашський мідеплавильний комбінат (1934–1935 роки), Норильський нікелевий комбінат, Московський державний університет імені М. Ломоносова (1950–1953 роки, частково), видобування радію в Ухті, вугілля в Печорському, Кузнецькому басейнах, руди в Джезказгані, Південному Сибіру, Шорії, Хакасії, золота на Колимі, Чукотці, Якутії, апатитів на Кольському півострові (з 1930 року), урану і радію під Челябінськом, Свердловським, Турою, лісозаготівлі для експорту та внутрішніх потреб країни, постачання на фронт під час Другої світової війни мін, снарядів, пошиття обмундирування, будівництво міст Магадан, Норильськ, Дудінка, Воркута, Куйбишевської, Нижньотуломської, Усть-Каменогорської ГЕС тощо.

Після смерті Йосипа Сталіна 5 березня 1953 року Лаврентій Берія, прагнучи зміцнити власні позиції, здійснив перші кроки щодо лібералізації суспільно-політичного життя в СРСР. Президії Верховної Ради СРСР був запропонований проєкт указу «Про амністію», який було ухвалено 27 березня 1953 року та опубліковано на шпальтах газет «Правда» та «Известия». Згідно з указом амністії підлягали в’язні, засуджені на термін до 5 років включно. Засуджених за «контрреволюційну діяльність» цей указ не стосувався.

Прибуття учасників ОУН-УПА. Повстання у таборах

Консолідація політичних в’язнів в особливих таборах, а також прибуття до радянських концтаборів учасників ОУН і УПА після Другої світової війни кардинально змінили ситуацію в табірному житті. «Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали також за доноси і зраду. Побутовики-кримінальники говорили: «Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було!» – писав Олександр Солженіцин.

Після придушення повстання в’язнів у Караганді у 1952 року прибув етап Караганда – Норильськ. Ці в’язні відбували терміни за громадсько-політичну діяльність у Західній Україні і Балтійських республіках.

25 травня 1953 року біля 5-ї зони, що розташована поруч із Горстроєм, конвоїр випустив автоматну чергу по людях (1 людину було вбито, 6 поранено). В’язні 4-ї зони влаштували страйк. Наступного ранку до них приєдналися в’язні 5-ї зони. 27 травня на роботу відмовилося вийти усе жіноче табірне відділення №6. 1 червня до повсталих приєдналися в’язні табірного відділення №1.

Був утворений страйковий комітет, ядро якого становили Степан Семенюк, Данило Шумук, Роман Загоруйко. Для переговорів із урядовою комісією з Москви під керівництвом полковника М. Кузнєцова, яка прилетіла 5 червня, від кожної з найчисленніших національних груп табору було виділено по одному представнику. Українців представляв Євген Грицяк (4-а зона Горлагу).

Євген Грицяк, один із керівників Норильського повстання (фото з архіву Центру досліджень визвольного руху)

Переговори були проведені з 1, 4, 5, 6-ю зонами Горлагу. В’язні 3-ї каторжної зони не визнали повноважень комісії і не вступили з нею в жодні переговори. 9 червня в’язні усіх зон, за винятком 3-ї, приступили до роботи. Розпочались арешти активістів. В’язні знову оголосили страйк.

1 липня 1953 року вранці по в’язнях 5-ї зони було відкрито кулеметний та автоматний вогонь. В’язні змушені були вийти за зону. Оскільки жінки добровільно скоритися не хотіли, проти них застосували силу: обливали їх з пожежних машин гарячою водою. Євген Грицяк у своїх спогадах про Норильське повстання перераховує імена молодих українок, активісток, які були заарештовані: Марія Ніч («душа» 6-ї зони), Марія Чорна, Стефа Коваль, Нуся Мазепа, Леся Зелінська, Ліна Петращук.

4 серпня було зламано опір каторжників. Також Євген Грицяк наводить у своїх спогадах розмову між капітаном і литовцем (каторжником) Йозасом Козлаускасом, яка відбулася після придушення повстання: − «Ах ви, фашисти! Ви що, хотіли радянську владу перевернути?» − «Ми боремося за ліквідацію всіх тюрем і таборів, а ви – за їхнє збереження. Тепер подумайте самі, хто фашисти: ми чи ви?» − «Ви думаєте, що говорите? Ви знаєте, що то означало б розпустити всі тюрми й табори? Це означало б кінець радянської влади!»

За подібним сценарієм відбулося повстання у Воркуті 19 липня – 1 серпня 1953 року.

Повстанці на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком зламали ворота господарського двору, а звідти зробили пролом у жіночу зону

Напередодні першотравневих свят 1954 року до 3-го лагпункту в Кенгірі привезли 600 кримінальників (частково і побутовиків), лідером яких був Енгельс («Гліб») Слученков, щоб спровокувати зіткнення з політичними в’язнями. Більшість ув’язнених табору отримали вироки за статтею 58 Кримінального кодексу РРФСР («зрада Батьківщини») до 20-25 років позбавлення волі. Раніше табірна адміністрація використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з непокірними політичними в’язнями. Проте цього разу політичні в’язні уклали з ними союз. 15 травня 1954 року вартовий Калімудін випустив автоматну чергу в колону ув’язнених. 16 травня розпочалась операція по захопленню господарського двору. Ввечері повстанці на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком зламали ворота господарського двору, а звідти зробили пролом у жіночу зону.

Ольга Годяк згадувала про ті події: «Почалося від того, що стали перебивати мури, щоб з’єднати всі «лагеря». То була неділя, 16 травня… і ми чуємо якийсь шум шалений, щось стукає… А то приходять наші хлопці: «Дівчата, ви вільні… Прийшло їх десь до 300 чоловік. Всі бараки повідкривали наші, жіночі». 2 і 3-й лагпункти були з’єднані проломом. Проламали також ворота у двір ізолятора. Вранці у понеділок звільнили жіночу в’язницю. Наприкінці дня до табору прибула делегація від керівництва, яка пообіцяла виконати вимоги в’язнів. У вівторок 18 травня всі кенгірські лагпункти вийшли на роботу. Але вже до вечора керівництво заклало проломи. Уночі з 18 на 19 травня беззбройні люди під кулеметним вогнем зруйнували усі стіни.

19 травня обрали комісію, яку очолив Капітон Кузнецов. Вона підпорядковувалася конспіративному центру. До його складу входили член ОУН Віталій Скірук (прізвисько «Ус»), капелан УПА Омелян Суничук, член ОУН і УПА Герш Келлер. 25 травня відбулася реорганізація табірної комісії. Від жіночої зони членами комісії стали колишні учасниці ОУН Лідія Супрун і Ганна Михайлевич, від другого табірного пункту обрали Омеляна Суничука. До страйкуючих приєдналися 10 тисяч в’язнів, що працювали на рудниках Джезказгану, що за 20 кілометрів від Кенгіру. Таким чином, було паралізовано цілий економічний район, що давав СРСР 30% міді.

Вночі з 25 на 26 червня комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів з вимогою здатися та повідомила про введення військ. Після цього у зону увійшли солдати із собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34. Вбитих і покалічених повстанців було понад 700. Близько 300 осіб військові поховали у зоні, решту – у степу. 15 членів табірного комітету були доправлені до слідчого ізолятора. Понад одну тисячу активних учасників повстання увечері 26 червня посадили до залізничних вагонів, готових до відправлення на Колиму. В’язнів змусили прибирати барикади. 27 червня вивели на роботу.

«Після повстання багато чого змінилося. Замість шостої ранку бригади виходять із табору тільки о восьмій. А близько п’ятої вечора всі вже повертаються. Бараки більше не замикаються, ґрати на вікна ніхто не ставить… Перегляд справ триває на повний хід… Строки майже в усіх випадках скорочуються на кілька років… Триває звільнення неповнолітніх та інвалідів…» − згадував Ференц Варконі.

Наказом від 16 вересня 1954 року міністра внутрішніх справ СРСР С. Круглова були скасовані особливі табори, які були реорганізовані у виправно-трудові табори. У 1956–1957 роках було ліквідовано два найбільших і найпотужніших табірних комплекси СРСР – «Норильлаг» і «Дальстрой». Було закрито й інші табори. 25 січня 1960 року наказом МВС СРСР № 020 було ліквідовано систему ГУЛАГу. Після цього така «рабська праця» вже ніколи не відігравала важливої ролі в радянській економіці.

Через відсутність потужної економіки та відставання від країн Заходу, СРСР намагався використати усі можливі засоби задля поставлених завдань індустріалізації, використовуючи при цьому працю в’язнів. Більшовики утримували владу за рахунок атмосфери страху, в якій жило тодішнє радянське суспільство, а величезна кількість в’язнів слугувала інструментом задоволення економічних потреб при відсутності достатніх капіталовкладень.

Влада сучасної Росії намагається замовчувати сталінські злочини, політичні репресії, переписує історію. Відбувається повзуче повернення до сталінізму, що відчутне і на окупованій частині території України.

Ганна Білорусець – вчитель історії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ганна Білорусець

Ганна Білорусець – історик, вчитель історії. Народилася в 1991 році в Хмельницькому. Закінчила історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Друкувалася у газеті «Прибузька зоря». Сфера інтересів – історія.

Архіпелаг гулаг короткий опис. Архіпелаг гулаг

»(1959). Тоді він назвав майбутню книгу – «Архіпелаг ГУЛАГ». Було складено можливу схему викладу, прийнято принцип послідовних розділів про тюремну систему, про слідство, суди, етапи, виправно-трудові табори, про каторгу, заслання та душевні зміни ув’язнені за арештантські роки. Деякі розділи були тоді ж написані, однак автор відклав роботу, зрозумівши, що для охоплення такої теми недостатньо досвіду його власного та його табірних друзів.

Таємна історія “Архіпелагу ГУЛАГ”. Документальний фільм

Відразу після публікації «Одного дня Івана Денисовича» («Новий світ», 1962, № 11) автор був захльоснутий багатосотенним потоком листів від колишніх ув’язнених або їх уцілілих сімей, де гаряче, іноді докладно і об’ємно викладалися особисті історії та спостереження. Протягом 1963-64 років Солженіцин обробляв листи і зустрічався з зеками, вислуховуючи їхні розповіді. Влітку 1964 в Естонії він склав повний і остаточний план «Архіпелагу» із семи частин, і всі нові матеріали, що поповнювали, лягали вже в цю конструкцію.

З осені 1964 року Солженіцин почав писати «Архіпелаг» у Солотчі під Рязанню, робота тривала до вересня 1965 року, коли КДБ захопив частину авторського архіву, і всі готові глави та заготівлі до «Архіпелагу» були одразу завезені друзями-зеками в надійне «Укри» Туди, на естонський хутір під Тарту, письменник таємно їхав працювати дві зими поспіль (1965-66 і 1966-67), так що навесні 1967 були написані перші шість Частин. Взимку 1967-68 доопрацювання тривало, у травні 1968 було зроблено й надруковано остаточну редакцію книги , яку чекало публікації, що намічалася автором спочатку на 1971, потім на 1975 рік. Однак у серпні 1973 року за трагічних обставин Держбезпека виявила в одному зі зберігання проміжний варіант «Архіпелагу» – і тим самим підштовхнула його негайну публікацію.

Олександр Ісаєвич Солженіцин

А. І. Солженіцин писав «Архіпелаг ГУЛАГ» у 1958-1967 роках в умовах, коли не тільки залишалися суворо засекреченими всі офіційні документи про систему політичних репресій та таборів примусової праці в СРСР з 1918 року, а й сам факт багаторічної роботи над цією темою він повинен був старанно приховувати.

“Архіпелаг ГУЛАГ”, тому перший – побачив світ 28 грудня 1973 в найстарішому емігрантському видавництві YMCA-PRESS, в Парижі. Книгу відкривали слова автора (які в жодному наступному виданні не відтворювалися):

«Зі соромом у серці я роками утримувався від друкування цієї вже готової книги: борг перед ще живими переважував борг перед померлими. Але тепер, коли держбезпека все одно взяла цю книгу, мені нічого не лишається, як негайно публікувати її.

12 лютого 1974, через півтора місяці після виходу першого тома, А. І. Солженіцин був заарештований і висланий з СРСР. В 1974 видавництво YMCA-PRESS випустило другий том, в 1975 – третій.

Перше видання «Архіпелагу ГУЛАГу» російською відповідало останньої на той момент редакції 1968 року, доповненої уточненнями, зробленими автором у 1969, 1972 та 1973 роках. Текст закінчувався двома авторськими післямовами (від лютого 1967 та травня 1968), що пояснювали історію та обставини створення книги. І в передмові, і в післямовах автор дякував свідкам, які винесли свій досвід з надр Архіпелагу, а також друзів і помічників, однак не наводив їх імен через очевидну для них небезпеку: «Повний список тих, без кого б ця книга не написалася, не переробилася , Не збереглася, – ще час не настав довірити папері. Знають вони самі. Кланяюсь ним».

«Архіпелаг ГУЛАГ» перекладено європейськими та азіатськими мовами та опубліковано на всіх континентах, у чотирьох десятках країн. Авторські права та гонорари за всі світові видання А. І. Солженіцин передав установеному ним у перший же рік вигнання «Російському Громадському Фонду допомоги переслідуваним та їхнім сім’ям». З того часу Фонд допоміг багатьом тисячам людей, які населяли радянський Архіпелаг ГУЛАГ, а після розпуску політичного ГУЛАГу продовжує допомагати колишнім політв’язням.

Як «Один день Івана Денисовича» на початку шістдесятих на батьківщині викликав потік листів та особистих оповідань, багато з яких увійшли до тканини «Архіпелагу», так і сам «Архіпелаг» породив багато нових свідчень; разом із раніше недоступними йому друкованими матеріалами вони спонукали автора до деяких додавань та доопрацювання.

Нова редакція побачила світ у 1980 році, у складі Зібрання творів А. І. Солженіцина (Зібр. тв.: У 20 т. Вермонт; Париж: YMCA-PRESS. Т. 5-7). Автор додав третю післямову («І ще через десять років», 1979) і докладний «Зміст глав». Видання було забезпечене двома невеликими словниками («тюремно-табірних термінів» та «радянських скорочень та виразів»).

Коли публікація «Архіпелагу ГУЛАГу» на батьківщині стала можлива, вона почалася репринтним відтворенням «вермонтського» видання (М.: Рад. пис.; Новий світ, 1989) – і в 1990-х роках у Росії всі наступні десять видань друкувалися з того ж тексту.

Істотно оновлене видання «Архіпелагу ГУЛАГу» вийшло у 2007 році у видавництві «У-Факторія» (Єкатеринбург). Вперше було опубліковано повний перелік свідків, які дали матеріал для цієї книги. У тексті розкрито ініціали: замінені на повні імена та прізвища – усюди, де вони були відомі автору. Додано кілька пізніших приміток. Упорядковані виноски та приведені до одноманітності радянські скорочення у назвах таборів. Також вперше видання було супроводжено Іменним покажчиком усіх згаданих в «Архіпелазі» осіб – як історичних постатей, так і рядових ув’язнених. Ця об’ємна праця була виконана Н. Г. Левітською та А. А. Шуміліним за участю Н. Н. Сафонова. Додатковий пошук відомостей і редагування Покажчика взяв він історик, старший науковий співробітник Російської національної бібліотеки А. Я. Разумов. Наступні вітчизняні видання відтворювали вищеописане.

Архіпелаг ГУЛАГ – це система таборів, що розкинулася по всій країні. “Аборигенами” цього архіпелагу ставали люди, що пройшли через арешт і неправий суд. Людей заарештовували, в основному, ночами, і напівроздягнених, розгублених, що не розуміють своєї провини, кидали у страшну м’ясорубку таборів.

Історія Архіпелагу почалася в 1917 році з оголошеного Леніним “Червоного терору”. Ця подія стала «початком», від якого табори наповнилися «річками» безневинно засуджених. Спочатку садили лише інопартійців, але з приходом до влади Сталіна пролунали гучні процеси: справа лікарів, інженерів, шкідників харчової промисловості, церковників, винуватців смерті Кірова. За гучними процесами ховалося безліч негласних справ, що поповнюють Архіпелаг. Крім того, заарештовувалося безліч «ворогів народу», на заслання потрапляли цілі національності, а розкулачених селян посилали селами. Війна не зупинила ці потоки, навпаки, вони посилилися рахунок обрусілих німців, розповсюджувачів чуток і людей, які побували в полоні чи тилу. Після війни до них додалися емігранти та справжні зрадники – власівці та козаки-чернівці. Ставали аборигенами Архіпелагу і ті, хто його наповнював – верхи партії і НКВС періодично проріджувалися.

Основою всіх арештів служила П’ятдесят Восьма стаття, що складається з чотирнадцяти пунктів, з термінами ув’язнення 10, 15, 20 та 25 років. Десять років давали лише дітям. Метою слідства з 58-ої було не довести вину, а зламати волю людини. І тому широко застосовувалися тортури, які обмежувалися лише фантазією слідчого. Протоколи слідства складалися так, що заарештований мимоволі тягнув у себе інших. Пройшов через таке слідство Олександр Солженіцин. Щоб не зашкодити іншим, він підписав обвинувальний висновок, що прирікає десятирічний висновок і вічне посилання.

Найпершим караючим органом став Революційний Суд, створений 1918 року. Його члени мали право розстрілювати «зрадників» без суду. Він перетворився на ВЧК, потім – на ВЦВК, з якого народилося НКВС. Розстріли тривали недовго. Смертна кара була скасована в 1927 і залишена тільки для 58-ої. У 1947 році Сталін замінив «вищу міру» на 25 років таборів – країні були потрібні раби.

Найперший «острів» Архіпелагу виник у 1923 році на місці Соловецького монастиря. Потім з’явилися ТОНи – в’язниці особливого призначення та етапи. Люди потрапляли на Архіпелаг у різний спосіб: у вагон-заках, на баржах, пароплавах та пішими етапами. У в’язниці заарештованих доставляли у «воронках» – фургончиках чорного кольору. Роль портів Архіпелагу грали пересилання, тимчасові табори, що складаються з наметів, землянок, бараків або ділянок землі просто неба. На всіх пересиланнях тримати «політичних» у вузді допомагали спеціально відібрані урки, або «соціально близькі». Солженіцин побував на пересиланні Червона Пресня у 1945 році.

Емігранти, селяни та «малі народи» перевозили червоними ешелонами. Найчастіше такі ешелони зупинялися на порожньому місці, посеред степу чи тайги, і засуджені самі будували табір. Особливо важливі ув’язнені, переважно вчені, перевозилися спецконвоєм. Так перевозили й Солженіцина. Він назвався ядерним фізиком, і після Червоної Пресні його перевезли до Бутирки.

Закон про примусові роботи було прийнято Леніним у 1918 році. З того часу «аборигенів» ГУЛагу використовували як безкоштовну робочу силу. Виправно-трудові табори були об’єднані в ГУМЗак(Головне Управління Міст Висновки), і якого народився ГУЛаг(Головне Управління Таборів). Найстрашнішими місцями Архіпелагу були СЛОНи – Північні Табори Особливого Призначення – до яких входили і Соловки.

Ще важче стало ув’язненим після введення п’ятирічок. До 1930 року працювало лише близько 40% «аборигенів». Перша п’ятирічка започаткувала «великі будови». Магістралі, залізниці та канали ув’язнені будували голими руками, без техніки та грошей. Люди працювали по 12-14 годин на добу, позбавлені нормальної їжі та теплого одягу. Ці споруди забрали тисячі життів.

Без пагонів не обходилося, проте бігти в порожнечу, не сподіваючись на допомогу, було практично неможливо. Населення, що живе поза таборами, практично не знало, що відбувається за колючим дротом. Багато хто щиро вірив, що «політичні» насправді винні. Крім того, за затримання тих, хто втік з табору, непогано платили.

До 1937 Архипелаг розрісся на всю країну. Табори на 38-ій з’явилися торік у Сибіру, ​​Далекому сході й у Середній Азії. Кожним табором керували два начальники: один керував виробництвом, інший – робочою силою. Основним способом впливу на «аборигенів» було «котлювання» – розподіл пайка згідно з виконаною нормою. Коли «котловка» перестала допомагати, було створено бригади. За невиконання плану бригадира садили у карцер. Все це Солженіцин повною мірою пережив у таборі Новий Єрусалим, куди потрапив 14 серпня 1945 року.

Життя «аборигена» складалося з голоду, холоду та нескінченної роботи. Основною роботою для ув’язнених служив лісоповал, який у роки війни називали «сухим розстрілом». Зеки жили у наметах чи землянках, де неможливо було висушити мокрий одяг. Ці оселі часто обшукували, а людей раптово переводили на інші роботи. У таких умовах ув’язнені дуже швидко перетворювалися на «доходяг». Табірна санчастина у житті ув’язнених мало брала участь. Так, у Буреполомському таборі у лютому щоночі помирало 12 людей, а їхні речі знову йшли у справу.

Жінки-в’язні переносили в’язницю легше, ніж чоловіки, а в таборах вмирали швидше. Найкрасивіших брало собі табірне начальство та «дурні», решта йшли на спільні роботи. Якщо жінка вагітніла, її оправляли до спеціального лагпункту. Мати, яка закінчила годувати грудьми, вирушала назад у табір, а дитина потрапляла до дитячого будинку. У 1946 році було створено жіночі табори, а жіночий лісоповал скасовано. Сиділи в таборах та «малолітки», діти до 12 років. Їх теж існували окремі колонії. Ще одним «персонажем» таборів був табірний «придурок», людина, яка зуміла отримати легку роботу та тепле, сите містечко. Здебільшого вони й виживали.

До 1950 року табори наповнились «ворогами народу». Зустрічалися серед них і справжні політичні, котрі навіть на Архіпелазі влаштовували страйки, на жаль, безрезультатні – їх не підтримувала громадська думка. Радянський народ взагалі нічого не знав, на цьому й стояв ГУЛАГ. Деякі ув’язнені, однак, зберігали вірність партії та Сталіну до останнього. Саме з таких ортодоксів виходили стукачі чи сексоти – очі та вуха ЧК-КДБ. Намагалися завербувати і Солженіцина. Він підписав зобов’язання, але доносом не займався.

Людина, яка дожила до кінця терміну, на волю потрапляла рідко. Найчастіше він ставав “повторником”. Ув’язненим залишалося тільки тікати. Спіймані втікачі каралися. Виправно-трудовий кодекс 1933 року, який діяв на початок 60-х, забороняв ізолятори. До цього часу були винайдені інші види внутрішньотабірних покарань: РУРи(Роти Посиленого Режиму), БУРи(Бригади Посиленого Режиму), ЗУРи(Зони Посиленого Режиму) та ШІзо(Штрафні Ізолятори).

Кожну табірну зону неодмінно оточувало селище. Багато селищ згодом перетворилися на великі міста, такі як Магадан або Норильськ. Прилагерний світ населяли сім’ї офіцерів і наглядачів, вохра, і безліч різних авантюристів та пройдисвітів. Незважаючи на безкоштовну робсилу, табори коштували державі дуже дорого. У 1931 році Архіпелаг був переведений на самоокупність, але з цього нічого не вийшло, оскільки охоронцям треба було платити, а начальникам таборів – красти.

На таборах Сталін не зупинився. 17 квітня 1943 року він запровадив каторгу та шибеницю. Каторжні лагпункти створювалися при шахтах, і це була найстрашніша праця. Засуджувалися на каторгу та жінки. Здебільшого каторжанами ставали зрадники: поліцаї, бургомістри, «німецькі підстилки», але раніше вони також були радянськими людьми. Різниця між табором та каторгою стала зникати до 1946 року. У 1948 році був створений якийсь сплав табору та каторги – Особливі Табори. У них сиділа вся 58-та. Ув’язнених називали за номерами та давали найважчу роботу. Солженіцину дістався особливий табір Степовий, потім – Екібастузький.

Повстання та страйки ув’язнених траплялися й у особ таборах. Найперше повстання відбулося в таборі біля Усть-Вуса взимку 1942 року. Хвилювання виникали тому, що в особ таборах було зібрано лише «політичні». Сам Солженіцин теж брав участь у страйку 1952 року.

Кожного тубільця Архіпелагу після закінчення терміну чекало посилання. До 1930 року це був «мінус»: звільненому можна було обирати місце проживання, крім деяких міст. Після 1930 року посилання стало окремим видом ізоляції, а з 1948 воно стало прошарком між зоною та рештою світу. Кожен засланець будь-якої миті міг знову опинитися в таборі. Декому одразу давали термін у вигляді посилання – в основному, розкуркуленим селянам і малим націям. Солженіцин закінчував свій термін у Кок-Терекському районі Казахстану. Посилання з 58-ої почали знімати лише після XX з’їзду. Визволення теж важко було пережити. Людина мінялася, ставала чужою для своїх близьких, і повинна була приховувати своє минуле від друзів і товаришів по службі.

Історія особливих таборів продовжилася і після смерті Сталіна. У 1954 році вони злилися з ВТТ, але не зникли. Після звільнення Солженіцин почав отримувати листи від сучасних «тубільців» Архіпелагу, які переконали його: ГУЛАГ існуватиме, доки існує система, що його створила.

Олександр Солженіцин. “Архіпелаг ГУЛАГ”

Багатотомна праця Олександра Солженіцина не така проста, як здається на перший погляд. Формальний зміст книги відображено у її назві – це твір про ГУЛАГ. Але в чому суть твору? Який висновок із прочитаного мають зробити читачі? Тут все не так очевидно, як багатьом здається. Навіть сам автор до кінця життя так і не зрозумів, що він насправді написав свою книгу. Інакше не з’явилися б не лише жахливі “200 років разом”, а й “Червоні колеса”. Та й не повернувся б Солженіцин до Росії з Вермонта. Так буває: авторський задум мимоволі творця привів зовсім до іншого результату, ніж замислювалося. Але про це трохи згодом.

Очевидно, що для самого Солженіцина – це книга не просто данина пам’яті своїм братам і сестрам по ГУЛАГу, не прозорий натяк своїм співгромадянам на необхідність покаятися за скоєне, а насамперед політичний маніфест, який викриває злочинний більшовицький режим. Солженіцин кинув виклик Радянській державі, перебуваючи повністю при владі тих упирів, про які він і писав у своїй книзі. Вчинок, вартий поваги! Сміливість міста бере – говорить приказка. І як може здатися, не лише міста, а й цілі країни. Спочатку поступаючись своєму противнику за всіма статтями (в СРСР книга не була видана, автор отримав тавро “літературного власівця” і був висланий з країни), Солженіцин у результаті виграв битву з монстром: СРСР помер у 1991 році, а “Архіпелаг ГУЛАГ” вивчають у сучасної російської школи.

Насправді це лише зовнішня канва подій, що ніяк не пов’язані один з одним. Вибухова сила “Архіпелагу” пішла в пісок – Радянський Союз не помітив цієї книги та розвалився з інших причин. Сам автор розраховував явно інший результат. У розділі 7 частини 1 “Архіпелагу” він писав: “Я сиджу і думаю: якщо перша крихітна крапля правди розірвалася як психологічна бомба (Солженіцин має на увазі “Один день Івана Денисовича” – Ю.Я.) – що буде в нашій країні , Коли Правда обрушиться водоспадами? А – обрушиться, адже не оминути”. Нічого особливого, як ми знаємо, не сталося. “Архіпелаг” ми прочитали, коли доля СРСР була зумовлена. “Правда” прийшла до нас в інших книгах, але чи на багатьох вона вплинула, якщо й зараз мільйони росіян свято вірять, що Сталін був “ефективним менеджером” та “виграв війну”?

Будучи в США, Олександр Ісаєвич зробив другу редакцію книги (1979). Здавалося б, логічно, що після повернення до Росії в 1994-му, коли він нарешті міг попрацювати в радянських архівах, треба зробити фінальне виправлення – виправити ряд оціночних цифр і підправити деякі відомості, отримані від зеків, оскільки у 60-ті роки Солженіцин не міг перевірити цю інформацію. Але Солженіцин не повернувся до “Архіпелагу”, а зайнявся публіцистикою та розбиранням з євреями. Це йому здалося важливішим. Чому ж причини? Адже “Архіпелаг ГУЛАГ” – це його головний твір і, здавалося б, що сам Бог велів довести його до ладу. А причина, на мою думку, проста: “Архіпелаг” для самого автора був лише зброєю у боротьбі з Радянською владою. СРСР впав, і книга для Солженіцина стала лише частиною його героїчної біографії – не більше.
А чи не втратила вона свого значення і для сучасних читачів? Не думаю.

Але спочатку кілька загальних міркувань щодо цієї роботи.

Перше, що відразу ж впадає в око: “Архіпелаг ГУЛАГ” – справжній письменницький подвиг! Всього за кілька років, працюючи не в найбільш підходящих для творчості умовах (коли “органи” вже стали активно закручувати гайки після хрущовської “відлиги” та “пасли” автора), не маючи доступу до радянських архівів та будь-якого фінансування своєї діяльності, Солженіцин написав, зберіг і зумів поширити об’ємний твір, у якому зібрано десятки тисяч відомостей, припущень та оцінок, що стосуються не лише табірної проблематики, а й найрізноманітніших тем з історії СРСР, Росії та Другої світової війни. Солженіцин розмахнувся так широко, що залишається тільки дивуватися, як йому все-таки вдалося звести весь матеріал воєдино і закінчити цю працю. Хто зміг прочитати цю епопею, чудово розуміє всі складнощі роботи над текстом такого обсягу. Це титанічна робота.

Не тільки створення “Архіпелагу” – тяжка праця. Від читача вимагається щось на кшталт подвигу. Для енциклопедичного видання три товсті томи – це нормально, але для роману вже перебір. А для твору, де поєдналася історія з роздумами про життя, де нестерпні жахи приправлені нестерпним людським болем – такий обсяг абсолютно неприйнятний. Невже не можна було сказати все, що ти хочеш більш компактному вигляді? – Можна, можливо. Наприклад, особистих спогадів автора, пов’язаних із перебуванням під слідством і в таборах, його розповідей про своїх таборових товаришів і ворогів, розкиданих по різних частинах “Архіпелагу”, – цілком вистачило б на окрему книгу мемуарного жанру (обсягом приблизно третину “Архіпелагу” ). Було б набагато логічніше розмістити все це під однією обкладинкою, а не впихати серед розділів твору, присвяченого, загалом, саме ГУЛАГу. Крім того, вся п’ята частина “дослідження” надзвичайно затягнута – авторка надто докладно розповідає про технології втечі з радянських таборів. Є й інші досить тривалі глави, яким не завадили б “ножиці” редактора, а ряд розділів і зовсім можна було б викинути повністю, від чого книга нічого не втратила б.

Біда багатьох великих письменників у тому, що самі вони обмежувати себе не в змозі, а літературних редакторів на дух не переносять. Тепер у такому стилі творить блискучий Д.Л.Биков. Він просто-таки знущається з читачів, виплескуючи на сторінки чергової книги абсолютно все, що в нього накопичилося в голові останнім часом. А пригальмувати його нікому… Але Бикову ще можна допомогти – він ще молодий, а ось солженіцинський “Архіпелаг” так і залишиться малопідйомною для читача брилою.

Друге, що слід зазначити щодо епосу Солженіцина. Це дуже багатожанровий твір. У книзі є роздуми автора на різні теми (есе), спогади Солженіцина про власне перебування на “архіпелазі” (мемуари), історії окремих ув’язнених (біографічні нариси), докладна історія самого ГУЛАГу (Соловки, Біломорканал, поширення “ракових клітин” ГУЛАГу країні…), розповіді в жанрі документальної прози про найрізноманітніші аспекти “життя” в ГУЛАГу (перебування у слідчій в’язниці, на пересиланні, у вагон-заку, у таборі…), історичні нариси про війну, публіцистика зі звинуваченнями на адресу Радянської влади…

По суті, в одній книзі Солженіцин поєднав непоєднуване. І я не назвав би це плюсом. Жанрова солянка у книзі такого обсягу призвела до різкої неоднорідності оповіді. Чудові глави (Соловки, про блатних, Біломорканал – хоча вона дещо затягнута, про “зрадників Батьківщини” та низку інших) змінюються не дуже вдалими (навіщо було так докладно аналізувати справу “Промпартії”?), неприємними (глава 11 частини 2) і просто огидними, коли Солженіцин зі шкіри геть лізе, щоб довести недоведене (глава 1 частини 3). Іноді здається, що у книзі об’єднано творчість різних людей – як би Вадима Роговіна скомпонували з Дмитром Волкогоновим його “ленінським періодом”.

По-третє. Це книга – перший історичний твір в СРСР (Росії), присвячений темі сталінських репресій та історії Головного управління таборів (ГУЛАГу), що не так гідність книги, як недолік. Для повноцінної історичної праці у Солженіцина просто не було необхідної інформації – архіви були для нього закриті, а офіційних статистичних даних щодо репресій не публікувалося. Скільки людей пройшло через ГУЛАГ? Яка кількість загинуло? Чи багато людей було розстріляно чи померло під тортурами? – Іди дізнайся! Навіть викриття злочинів Сталіна та його підручних на 20-му з’їзді КПРС і те було засекречено! Солженіцин був змушений більше покладатися на пам’ять жертв ГУЛАГу і свою власну. Звідси і “досвід художнього дослідження” – так визначив жанр твору сам автор. Книга начебто з історії, але головне в ній – роздуми автора про Катастрофу.

Авторські оцінки у роботі явно превалюють над фактами, що змушує сумніватися й інших твердженнях письменника. Наприклад, Солженіцин визначає у главі про Біломорканалі, який страх творився при його будівництві: за прикидками автора на будівництві каналу могло загинути до 300 тисяч людей! Але після цього припущення він починає використовувати цифру 250 тисяч померлих під час будівництва (чомусь її зменшив на 50 тисяч) не як приблизну, а як істинну! Замість “тисяч загиблих” або “безліч загиблих”.

Але головна проблема “Архіпелагу” не в тому, що твір містить недостовірні відомості чи надто об’ємно. Найбільше книжці зашкодило її призначення бути зброєю автора у його боротьбі з Радянською владою. Солженіцин звинувачує та звинувачує. Значна частина “Архіпелагу” виглядає як обвинувальний висновок, і історія на його сторінках часто приноситься в жертву політиці.

Зрозуміло, низка закидів автора, звернені до Радянської влади, є абсолютно правомірними. Чому в СРСР майже ніхто не покараний за тяжкі злочини, які називаються “сталінськими репресіями”? Сталін помер, але десятки тисяч катів на момент написання «Архіпелаг ГУЛАГ» були живі і здорові, а багато хто продовжував «працювати за фахом»:

“І ось у Західній Німеччині до 1966 року засуджено вісімдесят шість тисяч тисяч злочинних нацистів – і ми захлинаємося, ми сторінок газетних і радіогодин на це не шкодуємо, ми і після роботи залишаємося на мітинг і проголосуємо: МАЛО! І 86 тисяч – мало! . А у нас засудили (за розповідями Військової Колегії ВерхСуда) – близько ДЕСЯТИ ЛЮДИНА Те, що за Одером, за Рейном – це нас пече. А те, що вбивці наших чоловіків і батьків їздять нашими вулицями, і ми їм дорогу поступаємося – це нас не пече, не чіпає, це – “старе ворушити”.

Сильно сказано – і що тут заперечиш?

Не можна не погодитися із Солженіцином і в тому випадку, коли він пред’являє претензії на адресу всіх радянських громадян, які в єдиному пориві з кремлівським горцем записали в зрадники не лише всіх «власівців», а й полонених радянських солдатів, а також тих, хто жив і працював на окупованих територіях. Навчав дітей при німцях? – Зрадник Батьківщини! А якщо спала з німецьким офіцером. – Розстріл на місці!

І ще про “зрадників”: щойно не знущалася рідна Радянська влада над людьми, зовсім не розглядаючи їх у такій якості, але як прийшла біда: помри за неї! Та з якого дива люди повинні були вмирати за цю владу? – Запитує Солженіцин. І він правий. Вмирати рабові за рабовласника – це дурість, а чи не доблесть. А справжні зрадники Батьківщини – вони у Кремлі. Хто пакт із Гітлером уклав? Хто не підготувався до війни? Хто віддав Гітлеру третину Росії та 60 млн. населення? А.Солженіцин: “ця війна взагалі нам відкрила, що найгірше на землі бути російською”.

Коли Солженіцин виступає як колективна совість народу – сперечатися з ним нема про що. Але в тих випадках, коли він примірює мундир прокурора і починає бичувати владу більшовиків з приводу і без, ігноруючи народний характер революції 1917-го року – з цим погодитися ніяк не можна. Його головна ідея в тому, що Радянська влада з перших кроків почала знищувати російський народ, і жодного іншого заняття в неї не було. І ця ідея по-справжньому псує книгу.

Коли Солженіцину нічого протиставити фактам, а вони, як на зло, не відповідають його концепції злочинності Радянської влади з жовтня 1917-го, він використовує такий прийом як сарказм. Ось як він коментує порядки, встановлені для ув’язнених у Радянській республіці в 1918 році: “Робітничий день був встановлений – 8 годин. вивести)”. Спростувати цей факт письменник не може, тому в хід йде знущання. Виходить, що Радянська влада винна у будь-якому разі – яких би заходів щодо ув’язнених вона не вживала. За все вона варта лише засудження.

Проти більшовиків всі засоби хороші, і сарказм Солженіцин не обмежується. Автор пише про перші роки Радянської влади, що з ув’язнених формувалися бригади з ремонту водопроводу, опалення та каналізації в Москві: “А якщо таких фахівців ув’язнення не виявлялося? Можна припустити, що їх підсаджували”. Ось це так! Не маючи жодного факту, автор звинувачує більшовиків у вельми конкретних злочинах – нібито вони садили невинних громадян, щоб було кому лагодити водогін! А чим ці вигадані звинувачення на адресу більшовиків за своєю суттю відрізняються від тих брехливих звинувачень, які ставили сталінські прокурори мільйонам незаконно репресованих?

А ось що Солженіцин пише з приводу судового процесу над есерами в Москві в 1922 році: “І – пам’ятайте, пам’ятайте, читач: На Верховний Трубунал “дивляться всі інші суди Республіки, він дає їм керівні вказівки”, вирок Верхтриба використовується “як вказівна директиви”. Скільки ще по провінції закатають – це вже ви змікайте самі”. Інформації у автора про те, що діялося в провінції – ні, але це його не зупиняє. Зрозуміло, що ці злочинні більшовики по всій країні провели такі процеси! – Ось що стверджує автор.

В одній із глав Солженіцин аналізує судові справи початку 20-х, прагнучи довести, що “сталінські процеси” (з 1928-го) майже нічим не відрізняються від процесів “ленінських”. Але судові справи “за Леніна” явно не тягнуть на аналоги “справи Промпартії” і тим більше трьох Московських процесів 1936-1938гг.! Деякі з них настільки дрібні, що відмінність “сталінських” та “ленінських” процесів стає очевидною. Найгучніші були проведені над випадковими людьми, а над явними противниками більшовиків – наприклад, есерами. Законністю в цих процесах, зрозуміло, і не пахло, але ці дії правлячої партії проти своїх ворогів були цілком зрозумілі. Власне, з цими ворогами більшовики і воювали понад три роки! Вони не з’явилися в запаленій уяві вождя, а існували насправді.

Сама ідея автора, що ГУЛАГ народився 1918-го – вкрай сумнівна. Солженіцин запевняє, що “архіпелаг” виник, коли ув’язнених стали змушувати працювати. Але в чому тут ноу-хау більшовиків? Адже у дореволюційній Росії була каторга, чого сам автор не заперечує. А робота кріпаків, приписаних за Петра I до заводів – це й у чистому вигляді натуральний ГУЛАГ. Отже, примусова каторжна праця існувала у Росії як мінімум початку 18-го століття. До того ж у 1918 році ніякого “архіпелагу” не могло бути за визначенням – у вигляді сотень і тисяч острівців “винищувально-трудових таборів”. Усього кілька колоній, де трудилися зеки, – це не архіпелаг!

Цей рік не підходить для народження ГУЛАГу ще й з тієї причини, що саме 1918 рік став початком громадянської війни в Росії. Жодної тюремно-табірної політики того року у Радянської влади не було зовсім: не до того було – аби вижити. Більшовики контролювали до кінця літа того року буквально клаптик від колишньої Росії. Нова держава була у кільці фронтів, і всі рішення були обумовлені однією метою: день простояти, та ніч протриматись!

Сам автор, до речі, в “Архіпелазі” наводить факти, які спростовують його концепцію, але намагається не надавати їм значення. Він пише, що режим у місцях ув’язнення на початку 20-х був зовсім інший, ніж у 30-ті, і лише з 1923-го він починає потихеньку-помаленьку посилюватися. “У 20-ті роки в політізоляторах годували дуже пристойно: обіди були завжди м’ясні, готували зі свіжих овочів. “. І ув’язнених було набагато менше в таборах: “Якщо 1923-го року на Соловках було укладено не більше 3 тисяч людей, то до 1930-го – вже близько 50 тисяч, та ще 30 тисяч у Кемі. З 1928-го року соловецький рак став розповзатися – спочатку Карелією – на прокладку доріг, на експортні лісоповали”. Ось! З 1928-го! Дуже точна дата. У 1927-му сталінська ОЗУ розправилася з більшовицькою партією, вигнавши з ВКП(б) тих, хто не був згоден будувати нову Російську імперію за лекалами Івана Грозного – і відразу стала згортати НЕП, знищувати селян і будувати ГУЛАГ.

Солженіцин ніби не помітив, що у 20-ті роки відбулася зміна режиму: диктатура партії більшовиків (яка була по-справжньому народною партією!) до кінця 20-х переродилася в тоталітарний режим особистої влади однієї людини, яка спиралася не на партію, а на своїх наближених, які готові на все. На початку 30-х від ленінської партії майже нічого не залишилося (партія перетворилася на середньовічний орден). Цей режим, який багато в чому завдяки особистим особливостям магістра комуністичного ордена Йосипа набув абсолютно маразматичних рис, видавав себе за соціалістичний, але насправді був типовою азіатською деспотією. Солженіцин докладно описав другий, але зовсім проігнорував мімікрію одного режиму під інший. Не захотів помітити – так би я сказав.

Отже, а чи треба читати цю книгу на початку 21 століття з огляду на її недоліки? Потрібно! Тим, хто хоче зрозуміти, що відбувалося в Росії в 20 столітті, прочитати її слід обов’язково. Але читати слід вдумливо, а не просто слідувати за автором, який упродовж усієї книги старанно підбивав читача до неправильного висновку. Сам Солженіцин розглядав “Архіпелаг ГУЛАГ” як вирок Радянської влади, зовсім не помітивши, що за фактом вона стала вироком не державі (як її не називай), не комуністичній ідеології та її носіям, а самому народові! І, перш за все, російському народу – як системотворчому в Російській імперії, і в її спадкоємці – СРСР. “Архіпелаг ГУЛАГ” просто розвінчав міф, що цей народ взагалі колись існував. Не більше, не менше.

Адже що найбільше вражає у книзі і чому автор приділив левову частку сторінок свого твору? “Архіпелаг” просто перенасичений тортурами, знущаннями, звірствами та знущанням над людиною. І все це відбувалося в таких масштабах, які просто неможливо уявити, якби цього не було насправді. Найдивовижніше, що це витворяли не окупанти з населенням захоплених територій, не одна етнічна група знищувала іншу, не фанатики однієї релігії розправлялися над невірними, і навіть не панівний клас – з представниками ворожих класів. Подібне історія траплялося неодноразово. Тут же сусіди винищували і глумилися над своїми сусідами – такими ж, як вони! І все це відбувалося “дружно” і з непідробним ентузіазмом, під акомпанемент життєстверджуючих пісень (“Широка країна моя рідна . “), лише з невеликим підпинання з Кремля. І хіба подібну сукупність людей, які з абсолютно надуманих підстав вбивають одне одного, можна назвати народом (нацією)? Зрозуміло, що ні.

Книга Солженіцина, на відміну чисто історичних робіт на тему репресій, дає наочне уявлення у тому, що творилося у Радянському Союзі у роки. Цифри репресованих у 1930-50 роки жахають, але не наближають нас до розуміння того, що сталося в той час. Зовсім інше, коли читач стикається з лавиною конкретних фактів нелюдського садизму та жорстокості: засуджених везуть узимку у вагонах без опалення; “у камері замість положених двадцяти чоловік сиділо триста двадцять три”; води дають півкулі на день; людям у камери не дають параші та не виводять у вбиральню; привозять ув’язнених та вивантажують узимку з поїзда на голій рівнині (будуйте табір!); наливають баланду в ті ж цебра, в яких носили вугілля; везуть узимку на Півночі на відкритих платформах; “у грудні 1928 р. на Червоній Гірці (Карелія) ув’язнених у покарання залишили ночувати в лісі – і 150 осіб замерзло на смерть”; “.. на тій же Воркут-Вом в 1937 карцер для відмовників був – зруб без даху, і ще була проста яма (рятуючись від дощу, натягували якусь ганчірку)”; “У Маріїнському таборі (як і в багатьох інших, зрозуміло) на стінах карцера був сніг – і в такий-то карцер не пускали в таборовому одязі, а роздягали до білизни”. При читанні такого твору, хочеш не хочеш, а замислишся : що це за народ, який витворяє таке?

Більшість історичної літератури, присвяченої сталінським репресіям, розповідає нам про дії Сталіна та його наближених до партії і НКВС, які влаштували небачену історія бійню власного населення. “Архіпелаг ГУЛАГ”, навпаки, здебільшого присвячений тому, що діялося на самому низовому рівні репресивного апарату: як невеликі начальники, слідчі, тюремники та інші “рядові ГУЛАГи” (солдати-охоронці, вільнонаймані, лікарі…) “працювали на землі” .

Коли йдеться про такі повномасштабні репресії, то треба розуміти, що такі важливі “деталі”, як підсумкова кількість репресованих, доля конкретних постраждалих (розстріл, табір, каторга, термін ув’язнення), умови утримання ув’язнених та багато інших аспектів життя в ГУЛАГу залежали не від кремлівських небожителів, не від високопоставлених чекістів та регіональних керівників НКВС, а від наших сусідів – людей у ​​невисоких чинах та званнях. Якби наказам зверху був хоч якийсь опір знизу, то про жодні повномасштабні репресії ми б зараз не згадували. Але спротиву не було! Була повна і беззастережна підтримка знизу БУДЬ-ЯКИМ маразматичним наказам з Кремля.

Підтримка виражалася у безпрецедентному “творчості мас”, прикладів якого в “Архіпелазі ГУЛАГ” просто маса. Прості виконавці не просто з рідкісним ентузіазмом виконували вказівки зверху, але здебільшого творили зло без жодних наказів та понукань начальства. З любові до насильства, вродженого садизму чи користі. Ось за які провини садили людей під час війни, коли плани по ворогах народу давно канули в лету: “Портний, відкладаючи голку, вколов її, щоб не загубилася, в газету на стіні і влучив у око Кагановичу. Клієнт бачив. 58-я, 10 років (терор)”; “Продавщиця, приймаючи товар від експедитора, записувала його на газетному аркуші, іншого паперу не було. Кількість шматків мила припала на лоб товариша Сталіна. 58-а, 10 років”; “Пастух у серцях вилаяв корову за непослух “колгоспної б. ” – 58-а, термін”; “Гирічевський. Батько двох фронтових офіцерів, він потрапив під час війни з трудмобілізації на торфорозробки і там ганьбив рідкий голий суп. отримав за це 58-10, 10 років”; “Нестеровський, вчитель англійської мови. У себе вдома, за чайним столом розповів дружині та її найкращій подрузі, як жебрак і голодний приволзький тил, звідки він щойно повернувся. Найкраща подруга заклала подружжя: йому 10-й пункт, їй – 12- й, обом по 10 років “….” А ось повоєнний випадок: 87-річна гречанка була заслана, таємно повернулася додому до сина, що повернувся з фронту, і отримала 20 років каторжних робіт!

І кого ж звинувачувати в цих конкретних злочинах, які виразно віддають Кафкою? Сталіна та його підручних бандитів із ЦК та НКВС? “Архіпелаг ГУЛАГ” таки показує, що справа зовсім не в цьому. Так, тодішнє керівництво Країни Рад створило умови, щоб особи-кровопійці змогли проявити себе, але з населенням вони нічого не робили – використовували тих, хто був у наявності. У Сталіна товариші навіть телевізора не було, щоби вкласти щось у ці порожні голови! Були газети, але чи багато людей їх справді читали – особливо серед катів? Тих, хто умів читати, найохочіше й відстрілювали. Як “дуже розумних”.

Сталіну та Ко дуже пощастило з населенням. Це наголошував ще Олександр Зінов’єв, який у своїх “Зяючих висотах” написав з приводу сталінських репресій: “Я боюся, що визнання та каяття не наступлять. Чому? Тому що події недавнього минулого не є випадковістю для ібанського народу. Вони корені в його сутності, у його фундаментальній природі”.

Менш ніж за 2 роки (1937-1938) понад 680 тисяч людей було не просто вбито, а пропущено перед смертю через процедуру формального кримінального засудження за сфальшованими політичними звинуваченнями – вкрай витратною для держави і болісною для жертв (адже ще приблизно стільки ж невинних засудили). до позбавлення волі!). Для відстрілу такої маси людей вистачило б лише кількох тисяч убивць, але для тієї операції, яка була проведена в реальності, знадобилося багато десятків тисяч природжених катів – ентузіастів (слідчих, оперів, прокурорів, суддів, тюремників), а також чимало їх помічників. На щастя, у країні був невичерпний резерв катів.

Саме тому апарат зі знищення населення працював напрочуд ефективно, і без жодних збоїв, незважаючи на кардинальну зміну провідних виконавців. “Чистки” 1937-1939 років торкнулися всіх верств державного апарату примусу: держбезпеку, прокуратуру, табірну та судову систему. Чекістів за три роки “вичищали” двічі – самі ж чекісти. І нічого! Механізм перемелювання людських доль навіть не забуксував! Катам (у широкому значенні слова) відразу знайшлася адекватна заміна.

Товариш Сталін надав підопічному населенню можливість повністю розкрити свій потенціал – і це його головним досягненням як керівника Росії. Вся гидота, що була накопичена в країні, при Йосипі спливла і розгорнулася на всю свою міць.

І якщо прикинути масштаб “сталінських репресій”, які охоплюють період приблизно з 1927-го до лютого 1953 року, то ми неминуче прийдемо до висновку, що людей, які в них взяли активну участь “за покликом серця”, – багато мільйонів. Адже лише одних донощиків було кілька мільйонів людей! І більшість їх доносила добровільно, а чи не під тиском чекістських кураторів. А донос із 1937-го року – це майже автоматичний термін чи розстріл. Тож донощики мало чим відрізнялися від справжніх катів із НКВС.

Солженіцин приділив донощикам особливу увагу, і феномен тотального донесення цього справді заслуговує: “…хоча б у кожній третій, нехай п’ятій справі є ж чийсь донос, і хтось свідчив! Вони всі й сьогодні серед нас, ці чорнильні вбивці. Одні садили ближніх зі страху – і це ще перший щабель, інші з користі, а треті – наймолодші тоді, а зараз на порозі пенсії – зраджували натхненно, зраджували ідейно, іноді навіть відкрито: адже вважалося класовою доблестю викрити ворога! нас, і найчастіше – благоденствують, і ми ще захоплюємося, що це – “наші прості радянські люди”.

Мільйони доносили на своїх сусідів і товаришів по службі, сотні тисяч (а може, мільйони?) винищували селян у роки «Великого перелому», забирали зерно і не допускали голодуючих людей у ​​міста, сотні тисяч закликали до розправи з “ворогами народу”, виключали їх з партії, заарештовували, катували, “судили” та утримували в нелюдських умовах. При цьому чудово розуміючи, що розправляються не з ворогами, а з очевидно невинними людьми!

Список злочинів, ініційованих Сталінською ОЗУ настільки великий, що навіть перерахувати їх складно. Але, попри це, проблем із виконавцями цих злочинів ніколи не було. І ось на який момент хотілося б звернути особливу увагу. Все те, що витворювали ретиві виконавці, за чинним на той час Кримінальним кодексом 1926 року вважалося злочинами. Але нікого це зовсім не бентежило! Зверху спустили директиву (рішення Політбюро, наказ наркома внутрішніх справ або інший папірець) – і цього достатньо! Про Конституцію та закони можна забути! А чому так?

Все простіше простого: країна жила не за формальними державними законами, а за неписаними бандитськими поняттями! На чолі країни була натуральна банда. Чи не міфічні більшовики, а суто конкретні хлопці. Що ватажок їхньої банди сказав чи натякнув – це був закон для членів дуже численної та багаторівневої банди. І більшість населення все це чудово розуміла і не вважала собі неприродним жити за цими злочинними правилами поведінки. Вам це випадково нічого не нагадує з найближчих часів? . Зовсім ні?

Солженіцин, зрозуміло, не зміг пройти повз питання, яке просто напрошувався: а хто такі ці кати? Підступався до нього і так і так, але відповіді виразного не дав. На чолі про НКВС він писав: “Це вовче плем’я – звідки воно в нашому народі взялося? Не нашого воно кореня? Не нашої крові?” І дає відповідь, що на місці чекістів могла бути будь-яка – якби йому начепили погони. І звалив усе на ідеологію. Відповідно до своєї концепції. А ось і ні! Чи не будь-який! Відсидів письменник десятку у таборі, а у своїх співгромадянах так і не розібрався.

Дивно, що Солженіцин не помітив, що між злодіями, яким він присвятив чимало рядків, і бандитами, що діють від імені “держави робітників і селян”, немає жодної принципової різниці.

Ось як Солженіцин пише про злодіїв: “Вштовхуючись у столипінське купе, ти і тут очікуєш зустріти тільки товаришів по нещастю. Всі твої вороги і гнобителі залишилися по той бік ґрат, з цієї ти їх не чекаєш. І раптом ти піднімаєш голову до квадратного прорізу в середньої полиці, до цього єдиного неба над тобою – і бачиш там три-чотири – ні, не обличчя! Їхня павутина – це грати, і ти попався!

Ці “жорстокі гидкі харі” грабують, б’ють і експлуатують інших ув’язнених, яких не вважають за людей. Люди для них – злодії. І. охоронці. З цими вони успішно співпрацюють. І державна влада до злодіїв ставилася зовсім по-іншому, ніж до “контрреволюціонерів”: “З 20-х років народився і послужливий термін: соціально-близькі. У цій площині і Макаренко: ЦИХ можна виправити. . Після багаторічного сприяння, конвой і сам схилився до злодіїв.Конвой і САМ СТАВ ЗЛОДІЙ З середини 30-х років і до середини 40-х, в це десятиліття найбільшого розгулу блатарів і найнижчого придушення політичних – ніхто не пригадає випадку, щоб конвой припинили грабіж політичного в камері, вагоні, у вирві. Але розкажуть вам безліч випадків, як конвой прийняв від злодіїв награбовані речі і натомість приніс їм горілки, їжі».

Солженіцин точно помітив схожість злодіїв та представників держави. Чоловік для них ніхто! Пограбувати чи вбити його для них простіше простого! Але вони не соціально близькі. У злодіїв же гидкі харі – до чого тут “соціальність”? Морда – вона від народження. Швидше вони генетично близькі! Чи багато вождів СРСР мали людські обличчя? Харі, морди, пики і в кращому разі – фізіономії. Особи вони іноді були на відретушованих портретах, які мали мало подібності з реальністю.

Але у бік загальних генів Солженіцин навіть подивився. Думка його зачепилася за найпростіше – за ідеологію, яка, якщо трохи подумати, в принципі не може бути причиною будь-яких суспільних потрясінь. Вона може бовтатися між причиною і наслідком, здатна служити виправданням тому, що трапилося або бути способом для збору людей у ​​натовпи, але не в змозі стати причиною будь-яких подій.

Ідеологія – це породження досить слабкого людського мозку і не їй тягатися з потужними силами, які породили і керують життям на цій планеті.

Проблема країни під назвою Росія в тому, що особин “з бридкими харями” дуже багато. Надмірно багато. Коли держава може стримувати їх – жити на цій території ще можна. Як тільки державним апаратом починають керувати ці “харі” або ж держава просто зникає – ми й отримуємо чергову всеросійську різанину. Це відбувається не так часто, але трапляється. У 20 столітті так сталося двічі.

У 1917 році держава впала, і значна частина населення із захопленням взялася за улюблену справу (грабувати та вбивати). До 1921 зміцнився новий державний апарат, який зумів зупинити всеросійську бійню. Але наприкінці 20-х на чолі держави запанувала натуральна банда, яка досить швидко перебудувала весь державний апарат примусу під власні потреби. Під керівництвом цієї банди одна частина населення перетворила іншу на рабів, з якими можна було робити все, що спаде на думку.

Зрозуміло, моя інтерпретація причини катастрофи, що спіткала одну шосту частину суші – не єдина. Є і дуже популярна “єврейська” версія. І хто так вважає? Я навіть прізвищ не називатиму – ви самі їх знаєте. Нещодавно, ряд із цих особин відкривали пам’ятник Івану Грозному в Орлі. Все як на підбір – з “одухотвореними особами”! Була думка все звалити на євреїв і в Солженіцина, але він таки стримався – хоча старанний перелік на чолі про «Біломорканал» начальників цієї забудови єврейського походження просто впадає в око (про начальників інших підрозділів ГУЛАГу, де превалювали неєврейські прізвища, Солженіцин став).

Вихідці з єврейського середовища справді взяли активну участь у революції і багато хто з них зайняв керівні посади в новій державі. До 30-х років у низці установ та наркоматів високий відсоток осіб єврейського походження просто впадав у вічі. Особливо багато вихідців з єврейського середовища було в центральному апараті ОГПУ/НКВС, що й дозволяє антисемітам розвивати свої теорії про “справжні винуватці” репресій. За даними на жовтень 1936 року 39% керівних кадрів на чолі з наркомом Г.Ягодою (всього 43 особи) були особами єврейського походження, 33% становили росіяни. Ось тільки ніхто з “теоретиків” воліє не зважати на те, що цей перекіс був швидко усунений у період Великого терору. При Берії серед керівного складу наркомату залишилося лише 6 чекістів-євреїв, а кількість росіян збільшилася до 102 осіб (67%).

І ще трохи статистики. З 1930 по 1960 роки керівниками табірних та тюремних підрозділів ОГПУ-НКВС-МВС-МДБ були 125 осіб. З них євреїв – 20 (Солженіцин в “Архіпелазі” згадав про левову частку з них). Після 1938 року євреїв серед начальників таборів і в’язниць не стало зовсім – про це письменник уже не згадав.

Але найголовніше: Політбюро ЦК ВКП(б), яке за фактом було найвищим органом не тільки в партії, а й у державі, з 1928 року за своїм національним складом було переважно російським: з 16 членів та кандидатів у члени Політбюро було 11 росіян, 2 українці, один грузин, вірменин, латиш та єврей (Лазар Каганович). Так уже вийшло, що саме після вигнання з Політбюро євреїв Льва Троцького, Льва Каменєва та Григорія Зіновйова якраз і починається період різкого посилення репресій. Та й Ягода – вже на що був упир-упиром, але ж він втратив своє місце наркому не в останню чергу за те, що погано підходив для організації всеросійської бійні! А “породистий” російський Микола Іванович Єжов підійшов ідеально.
Тож не треба вішати чужі гріхи на представників маленького тямущого народу – у них і своїх вистачає.

За Всесоюзним переписом населення СРСР 1926 року проживало 147 млн. людина. З них 77,7 млн. – росіян (52,8 %), 31 млн. – українців (21%), 4,7 млн. – білорусів, 3,9 млн. узбеків, 3,9 млн. казахів, 2, 9 млн. татар, 2,5 млн. євреїв тощо. Таким чином, росіяни та українці разом становили майже 74 відсотки населення.
Ось тільки всі ці цифри – цілковита нісенітниця. Правда в тому, що хоча російські (великороси) та українці (малороси) вважалися системоутворюючими народами Російської імперії, таких народів ніколи не існувало в природі. Різнорідне населення, що навіть говорить однією мовою, не може вважатися єдиним народом. Росіяни, українці чи білоруси – чисто кабінетні поняття, популяризовані літературою та пресою.

Якщо звернутися до історії Київської Русі, то на її території з давніх-давен проживало безліч різних етнічних груп, серед яких не було ні росіян, ні українців, ні білорусів. Були різні слов’янські, фінські та інші популяції (про деякі їх ми знаємо майже нічого, включаючи їх назви).

Потрібно враховувати, що навіть слов’яни, про яких згадує “Повість временних літ”, були дуже різні за своїм способом життя та антропологічними останками, щоб бути єдиним народом. У більш пізні часи на територію російських князівств (на яких ніяких росіян тоді не було зовсім!) хвилями прибували різноманітні кочові племена – різного походження. Трохи пізніше держава з центром у Москві поширила свою владу на величезні території, на яких також мешкало безліч різнорідних етносів та популяцій.

Частина з них зберегли свою мову і культуру, і тепер вважаються малими народами Росії: марійці, удмурти, комі. Чим менший “малий народ” – тим він однорідніший і більше шансів, що це справжній етнос, а не абстрактна категорія.
А решта – хто говорив російською мовою і сповідував православ’я, в 19 столітті офіційно перетворилися на великоросів (у 20 столітті термін “великороси” був витіснений іншим – “російські”). На той час необхідність народження цього народу усвідомили на самому верху, коли з недосяжних владних вершин окидали поглядом свою територію. – Хто всі ці люди? – задумався хтось із наших олімпійців. Так, вони мої піддані, так, вони православні. Але є татари, є мордва, чухонці всякі. А цих як назвати. Слов’янами? Так і поляки – слов’яни. Владі Великої Росії був потрібен великий народ – так з православних підданих царя-батюшки з’явилися великороси. Подібним чином народилися і малороси (що змінили пізнє ім’я на “українців”) – християнські піддані московських царів, які говорять на іншому слов’янському діалекті (мові) і проживають у тодішній Малоросії (значна частина сучасної України).

І так ми й жили б у щасливому невіданні, думаючи який ми великий та згуртований народ (або два братські народи – росіяни та українці), якби не сталося те, що й описав Солженіцин у своєму “Архіпелазі”. Виявилося, що це все фантоми! Нема ні росіян, ні українців! Є російськомовне населення, а є мільйони людей, рідною мовою яких є українська! І все. А за цими ширмами нащадки слов’ян, сармат, фінів, невідомого землеробського населення Східноєвропейської рівнини, нащадки русі (саме від цього кочового племені одержала ім’я Київська Русь, яка Київською стала значно пізніше – у творах істориків), невідомих древніх мисливців Дона, . половців, булгарів, гунів, печенігів, аварів, татар, германців, саамів, антів, угорців, марійців, башкирів, комі. І ці нащадки не дуже відрізняються від своїх предків. Якщо пра-пра-прадіди деяких з них тільки й займалися, що грабунками та вбивствами, то чому б їх нащадкам не промишляти подібним чином?

“Архіпелаг ГУЛАГ” – книга про абсолютно Зло. І джерело цього Зла виключно у людях! Безглуздо шукати причину у вождях та ідеології. Суть того, що сталося, проста, але не треба її зовсім спрощувати (у всьому винен Сталін) і не слід її ускладнювати (звалюючи все на ідеї).

Якщо коротко, то механізм Катастрофи приблизно наступний. Революція зробила зміну еліт. Правлячий шар Російської імперії 19-початку 20 століття – типові рабовласники, але вони підкорялися багатовіковим традиціям. З населення вони вичавлювали всі соки, але жодної політики знищення “бидла” стара еліта не здійснювала. Це суперечило усталеному порядку. Багато століть тому таке траплялося неодноразово, але до 19 століття правляча еліта неабияк просочилася західними цінностями, до яких різанина власного населення не належала (у Середньовіччі в Європі були дещо інші цінності). І запозичення західних уявлень про цивілізовану поведінку не дивно, оскільки, починаючи з Петра III, всі російські правителі були німецького походження (Романовими вони були лише номінально).

Був і другий аспект, який певною мірою обмежує державне свавілля. На початку 20 століття Росії з’явився тонкий шар культурних людей, які почали формувати громадську думку, що впливає як суспільство, а й влада.

А.Пушкін у листі П.Чаадаєву був недалекий від істини, коли писав, що уряд – єдиний європеєць у Росії. Але це стосувалося початку 19-го століття. Через сто років ситуація дуже змінилася. Якщо якісь упирі з правлячої верхівки бажали влаштувати кровопускання на рівному місці – це суперечило не тільки традиціям, але й засуджувалося громадською думкою.

Саме тому розстріл людей 9-го січня 1905 року призвів до такої гострої політичної кризи. Завдяки тим людям, які могли впливати на умонастрій суспільства (насамперед через пресу), правляча еліта виявилася, по суті, без громадської підтримки. І якби не армія, то царизм упав би вже тоді.

Перша російська революція нічому не навчила імператорську сім’ю, яка продовжила свою політику без огляду на громадську думку (Микола був рідкісним дурнем!), що і призвело до Лютого 1917-го, коли з’ясувалося, що від правлячої династії відвернулися абсолютно всі!

Революція пішла за найгіршим сценарієм – до влади прийшла одна з найрадикальніших політичних груп (більшовики), якій вдалося утриматися при владі. За своїм соціальним і національним складом вона була дуже строкато зборище. Якщо говорити простою і звичною нам мовою, то до влади прийшов народ. Можливість увійти в правлячий шар нової держави з’явилася майже у всіх – у людей різного походження та соціального статусу. Але цю нову еліту не стримували ні традиції (яких у неї не було), ні суспільної думки, ні якась політична сила. Держава трималася виключно особистісних особливостях вождів.

Поки партію більшовиків очолював Ленін, партія дотримувалася якоїсь, але внутрішньопартійної демократії. За Сталіна партія перетворилася на середньовічний орден, а він став її магістром і заодно Богом-сином цього ордену (у Бога-батька було перетворено мумію Леніна). Якихось стримуючих факторів для свавілля влади в цій державі були відсутні. І варто було магістру ордена закликати до хрестового походу проти невірних – тут і розгорнулася безпрецедентна за масштабом бійня населення.

Усі ті хижаки, чиї інстинкти стримувалися державою за часів Російської імперії, і хто зміг розвернутися у роки Громадянської війни, знову набули повної свободи дій. Було достатньо на публіці присягнутися у вірності двом Богам, а там роби, що хочеш. Нещодавно один популярний телеперсонаж обдарував нас своїм приголомшливим висловом: “свобода краще, ніж несвобода”. І що дивно, але ліберальна громадськість повністю погодилася з ним. Я вважаю, що будь-який зі сталінських катів теж був би згоден із цією формулою: свобода творити все, що хочеш – для них справді набагато краще, ніж різноманітні обмеження.

Час закруглюватися. Який головний урок ми маємо отримати з Катастрофи, та її описи Олександром Солженіцином? – Державна влада має належати не народу (інакше вона швидко трансформується у бандитську державу), а еліті. Проблема над усвідомленні цієї простої істини, а двох практичних моментах. Звідки зараз у Росії ця еліта візьметься. І хто в принципі повинен доглядати еліту і вчасно її перемішувати, щоб не застоювалася?… Оце питання питань!

І на останок. Солженіцин – майстер виразів, що запам’ятовуються. Ось одне з них: “Як однією фразою описати російську історію? – Країна задушених можливостей”. Дуже гарно звучить – так і хочеться погодитись, не думаючи, але, на жаль, це неправда. Не було жодних можливостей, немає зараз, і схоже, що не буде.

Поява твору А. І. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», який він сам назвав «досвідом художнього дослідження», стала подією не лише у радянській, а й у світовій літературі. У 1970 році йому було присуджено Нобелівську премію. А в рідній країні письменника в цей період чекали гоніння, арешт та вигнання, що тривало майже два десятиліття.

Автобіографічна основа твору

А. Солженіцин походив із козацтва. Його батьки були високоосвіченими людьми і стали для молодої людини (батько загинув незадовго до народження сина) втіленням образу російського народу, вільного та непохитного.

Вдала доля майбутнього письменника, що вдало складалася, – навчання в Ростовському університеті і МІФЛІ, звання лейтенанта і нагородження двома орденами за бойові заслуги на фронті – круто змінилася в 1944 році, коли його заарештували за критику політики Леніна і Сталіна. Висловлені в одному з листів думки обернулися вісьма роками таборів та трьома засланнями. Весь цей час Солженіцин творив, майже все запам’ятовуючи напам’ять. І навіть після повернення з казахстанських степів у 50-ті роки він боявся записувати вірші, п’єси та прозу, вважав, що необхідно «зберегти їх у таємниці, і з ними самого себе».

Перша публікація автора, що з’явилася в журналі «Новий світ» у 1962 році, заявила про появу нового «майстра слова», який не мав «ні краплі фальші» (О. Твардовський). «Один день Івана Денисовича» викликав численні відгуки тих, хто, подібно до автора, пройшов через жахи сталінських таборів і був готовий розповісти про них співвітчизникам. Так творчий задум Солженіцина став втілюватись у життя.

Історія створення твору

Основу книги склали особистий досвід письменника і 227 (пізніше список збільшився до 257) таких, як він, в’язнів, а також документальні свідоцтва, що збереглися.

Публікація 1 тома книги «Архіпелаг ГУЛАГ» з’явилася у грудні 1973 року у Парижі. Потім, з проміжками на рік, те ж таки видавництво YMCA-PRESS випускає 2 і 3 томи твору. Через 5 років, 1980 року, у Вермонті з’являється двадцятитомне зібрання творів А. Солженіцина. До його складу входить і твір «Архіпелаг ГУЛАГ» із доповненнями автора.

На Батьківщині письменника почали публікувати лише з 1989 року. А 1990-й був оголошений тоді СРСР роком Солженіцина, що підкреслює значимість його особи і творчої спадщини для країни.

Жанр твору

Художньо-історичне дослідження. Саме визначення вказує на реалістичність подій, що зображаються. Разом з тим, це творіння письменника (не історика, але хорошого її знавця!), що припускає суб’єктивну оцінку подій, що описуються. Це іноді ставили у провину Солженіцину, відзначаючи якусь гротескність розповіді.

Що таке Архіпелаг ГУЛАГ

Абревіатура виникла зі скороченої назви Головного Управління ЛАГерей (воно змінювалося кілька разів за 20-40-ті роки), яке існувало в Радянському Союзі, яке відоме сьогодні практично кожному жителю Росії. Це була, по суті, штучно створена країна, якийсь замкнутий простір. Подібно до величезного чудовиська, вона розросталася і займала все нові території. А головною трудовою силою у ній були політв’язні.

«Архіпелаг ГУЛАГ» – це узагальнена історія виникнення, розвитку та існування величезної системи концтаборів, створених радянським режимом. Послідовно, в одному розділі за іншим, автор, спираючись на пережите, свідчення очевидців та документи, розповідає про те, хто ставав жертвою знаменитої за сталінських часів 58 статті.

У в’язницях і за колючим дротом таборів геть-чисто були відсутні будь-які моральні та естетичні норми. Лагерники (мається на увазі 58-а, тому що на їх тлі життя «блатних» і справжніх карних злочинців було раєм) в одну мить перетворювалися на ізгоїв суспільства: вбивць і бандитів. Замучені непосильними роботами від 12 годин на добу, вічно замерзлі та голодні, які постійно принижуються і до кінця не розуміли, за що їх «взяли», вони намагалися не втратити людського вигляду, про щось думали і мріяли.

Описує він і нескінченні реформи в судово-виправній системі: то скасування, то повернення катувань та страти, постійне збільшення термінів та умов повторних арештів, розширення кола «зрадників» батьківщини, до якого включили навіть підлітків віком від 12 років… Наводяться знамениті на весь СРСР проекти, типу Біломорканалу, побудовані на мільйонах кісток жертв системи під назвою «Архіпелаг ГУЛАГ».

Неможливо перерахувати все, що потрапляє до зору письменника. Це той випадок, коли для розуміння всіх жахів, через які пройшли мільйони людей (за даними автора, жертви ВВВ – 20 млн осіб, кількість селян, знищених у таборах або загиблих від голоду до 1932 року – 21 млн) необхідно прочитати та відчути те, про що пише Солженіцин.

«Архіпелаг ГУЛАГ»: відгуки

Зрозуміло, що реакція на твір була неоднозначною та досить суперечливою. Так Г. П. Якунін, відомий правозахисник та громадський діяч, вважав, що цим твором Солженіцин зміг розвіяти «віру в комуністичну утопію» у країнах Заходу. А В. Шаламов, який також пройшов через Соловки і спочатку відчував інтерес до творчості письменника, пізніше назвав його ділком, зосередженим лише «на особистих успіхах».

Як би там не було, А. Солженіцин («Архіпелаг ГУЛАГ» – не єдиний твір автора, але, мабуть, найвідоміший) вніс чималий внесок у розвінчання міфу про благополуччя та щасливе життя в Радянському Союзі.

Досвід художнього дослідження

усім, кому не вистачило життя

і нехай вибачать вони мені,

Цьогоріч у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому напали ми з друзями на примітну замітку в журналі «Природа» Академії Наук. Писалося там дрібними літерами, що на річці Колимі під час розкопок було виявлено підземну лінзу льоду – замерзлий древній потік, і в ньому – замерзлі ж представники викопної (кілька десятків тисячоліть тому) фауни. Чи риби, чи ці тритони збереглися настільки свіжими, свідчив учений кореспондент, що присутні, розколовши лід, тут же охоче з’їли їх.

Нечисленних своїх читачів журнал, мабуть, чимало подивував, як довго може риб’яче м’ясо зберігатись у льоду. Але мало хто з них міг прислухатися до справжнього богатирського сенсу необережної замітки.

Ми – одразу зрозуміли. Ми побачили всю сцену яскраво до дрібниць: як присутні з запеклою поспішністю кололи лід; як, зневажаючи високі інтереси іхтіології і відштовхуючи один одного ліктями, вони відбивали шматки тисячолітнього м’яса, тягли його до багаття, відтаювали і насичувалися.

Ми зрозуміли, що самі були з тих присутніхз того єдиного на землі могутнього племені зеків, яке тільки й могло охочез’їсти тритони.

А Колима була – найбільший і знаменитий острів, полюс лютості цієї дивовижної країни ГУЛАГ, географією роздертою в архіпелаг, але психологією скованої в континент, – майже невидимої, майже невловимої країни, яку і населяв народ зеків.

Архіпелаг цей чересполосицей сік і смалив іншу, що включає, країну, він врізався в її міста, навис над її вулицями – і все ж інші зовсім не здогадувалися, дуже багато чули щось неясно, тільки побували знали все.

Але, ніби втративши мову на островах Архіпелагу, вони мовчали.

Несподіваним поворотом нашої історії дещо, мізерно мале, про Архіпелаг цього виступило на світ. Але ті самі руки, які загвинчували наші наручники, тепер примирливо виставляють долоні: «Не треба. Не треба ворушити минуле. Хто старе згадає – тому око геть!» Проте закінчує прислів’я: «А хто забуде – тому два!»

Йдуть десятиліття – і безповоротно злизують рубці та виразки минулого. Інші острови за цей час здригнулися, розтеклися, полярне море забуття перехлюпує над ними. І коли-небудь у майбутньому столітті Архіпелаг цей, повітря його та кістки його мешканців, що вмерзли в лінзу льоду, – виявляться неправдоподібним тритоном.

Я не наважуся писати історію Архіпелагу: мені не дісталося читати документи. Але комусь колись – чи дістанеться. У тих, хто не бажає згадувати, Досить уже було (і ще буде) часу знищити всі документи повністю.

Свої одинадцять років, проведені там, засвоївши не як ганьбу, не як проклятий сон, але майже полюбивши той потворний світ, а тепер ще, по щасливому обороту, ставши довіреним багатьох пізніх оповідань і листів, – може, зумію я донести щось з кісточок та м’яса? – Ще, втім, живого м’яса, ще, втім, живого тритону.

У цій книзі немає ні вигаданих осіб, ні вигаданих подій.

Люди та місця названі їх власними іменами.

Якщо названі ініціалами, то з особистих міркувань.

Якщо не названі зовсім, то лише тому, що пам’ять людська не зберегла імен, а все було саме так.

Цю книгу було б непосильно створити одній людині. Крім усього, що я виніс з Архіпелагу, – шкірою своєю, пам’яттю, вухом та оком, матеріал для цієї книги дали мені в оповіданнях, спогадах та листах.

Я не висловлюю їм тут особистої вдячності: це наш спільний дружній пам’ятник усім закатованим та вбитим.

З цього списку я хотів би виділити тих, хто багато праці поклав мені на допомогу, щоб ця річ була забезпечена бібліографічними опорними точками з книг сьогоднішніх бібліотечних фондів або давно вилучених і знищених, так що знайти збережений екземпляр вимагало великої завзятості; ще більше – тих, хто допоміг приховати цей рукопис у сувору хвилину, а потім розмножити його.

Але не настала та пора, коли я посмію їх назвати.

Старий соловчанин Дмитро Петрович Вітковський мав бути редактором цієї книги. Проте півжиття, проведених там(його табірні мемуари так і називаються «Повжиття»), віддалися йому передчасним паралічем. Вже з відібраною промовою він зміг прочитати лише кілька закінчених глав і переконатися, що про все буде розказано .

А якщо довго ще не просвітиться свобода в нашій країні, то саме читання та передача цієї книги будуть великою небезпекою – тож і читачам майбутнім я маю з вдячністю вклонитися – від тих, від загиблих

Коли я розпочинав цю книгу в 1958 році, мені не відомі були нічиї мемуари чи художні твори про табори. За роки роботи до 1967 мені поступово стали відомі «Колимські оповідання» Варлама Шаламова та спогади Д. Вітковського, Є. Гінзбург, О. Адамової-Сліозберг, на які я і посилаюся під час викладу як на літературні факти, відомі всім (так і буде ж зрештою).

Всупереч своїм намірам, у суперечності зі своєю волею дали безцінний матеріал для цієї книги, зберегли багато важливих фактів, і навіть цифр, і саме повітря, яким дихали: чекіст М. І. Лацис (Я. Ф. Судрабс); М. В. Криленко – головний державний обвинувач багатьох років; його спадкоємець А. Я. Вишинський зі своїми юристами-посібниками, з яких не можна не виділити І. Л. Авербах.

Матеріал для цієї книги також представили тридцять шість радянських письменників на чолі з Максимом Горьким – автори ганебної книги про Біломорканал, яка вперше в російській літературі прославила рабську працю.

чиї оповідання, листи, мемуари та поправки використані при створенні цієї книги

Олександрова Марія Борисівна

Алексєєв Іван Миколайович

Анічкова Наталія Мильївна

Баранов Олександр Іванович

Баранович Марина Казимирівна

Бєлінков Аркадій Вікторович

Бернштам Михайло Семенович

Братчиків Андрій Семенович

Бугаєнко Наталія Іванівна

Рекомендуємо також