§ 12. Лібералізація комуністичного режиму в СРСР

Період історії Радянського Союзу від смерті Йосипа Сталіна (1953 р.) і до приходу до влади Леоніда Брежнєва (1964 р.) називають відлигою і пов’язують з ім’ям Микити Хрущова. Ціла епоха радянської історії отримала назву від повісті російського письменника й публіциста Іллі Еренбурга «Відлига» (1954 р.). В основі повісті – кілька ідей, надто актуальних для життя в період пізнього сталінізму: треба вміти розрізняти правду і брехню; до відлиги провадить складний шлях, зазвичай через сніжну зиму; відлига, коли настає, чується повсюди, її відчувають усі: і ті, хто не вірив у неї, і ті, хто на неї чекав. Політична атмосфера після смерті диктатора, справді, нагадувала потепління серед зими. Від початку Хрущов показував, що не спиратиметься на терор як важіль державного управління. Але питання про наступника Сталіна не було самоочевидним. Кожен з оточення Сталіна був причетний до злочинів і водночас намагався вийти з-під сталінської тіні. Для цього не було іншого шляху, як здобути популярність у радянсько-партійному апараті, який знемагав від терору, і заручитися підтримкою суспільства. Переможцем у боротьбі за владу став Хрущов.

Утіленням сталінського режиму був ГУЛАГ (рос. Главное управление лагерей) – система виправно-трудових таборів і трудових поселень у 19341956 рр., яка знаходилася у віданні Наркомату (згодом Міністерства) внутрішніх справ. На ГУЛАГ покладено такі завдання, як ізоляція «ненадійних елементів», використання в’язнів як дешевої робочої сили, відкриття нових табірних комплексів, ліквідація певних категорій в’язнів. На середину 1940-х років налічувалося кілька сотень табірних комплексів ГУЛАГу. Після війни зросла частка політичних в’язнів (зокрема жінок) за рахунок масових репресій на теренах щойно приєднаних до СРСР Західної України, Бессарабії, Західної Білорусі та країн Балтії. Нові арештанти не тільки не проявляли лояльності до радянської влади, а й часто були її запеклими опонентами, мали тверді політичні погляди й переконання та досвід активної участі в політичних організаціях і націоналістичному підпіллі. На межі 1940-1950-х років чисельність в’язнів ГУЛАГу досягла максимальної кількості – 2,5 млн, з них кожен п’ятий був українцем.

Українки в таборі ГУЛАГу в Іркутській області (Росія). На звороті фотографії – звістка однієї з невільниць про себе на батьківщину. 1954 р.

Одним з виявів особливої суворості режиму утримання політв’язнів була заборона та значне обмеження листування. Нерідко родичі навіть не знали про долю близької людини, тож засуджені за всяку ціну намагалися повідомити їх, що живі. <. >Після 1951 р. в’язні ГУЛАГу мали право написати два листи на рік, однак усі листи на адресу в’язнів та від них суворо перевіряла цензура на предмет виявлення забороненої інформації: було суворо заборонено описувати умови життя і праці в неволі, згадувати місце розташування табору чи імена інших ув’язнених.

Чому жінки йшли на ризик, нелегально надсилаючи листи додому? <. >Схоже, жінкам йшлося не лише і не стільки про звичайний обмін новинами та отримання інформації про події на волі, скільки про прагнення залишатися – бодай дистанційно – у тій спільноті, з якої їх було вирвано, бажання зберегти співпричетність до повсякденного життя свого соціального середовища, віртуально залишатися частиною тієї громади. Листування дозволяло жінкам дискурсивно позиціонувати себе як тимчасово відсутніх, а не втрачених назавжди членок спільноти, і, відповідно, сприймати свій невільницький стан як тимчасовий, перехідний, як певний аномальний розрив тяглості, до і після якого нормальне життя триває.

Кісь О. Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти. Львів, 2017. С. 130—131, 133.

Процес ліквідації наслідків сталінізму, започаткований після смерті Сталіна, називають десталінізацією. Ці заходи хоча й не змінили антидемократичної природи комуністичного режиму, проте суттєво зменшили найбрутальніші його прояви, припинили репресії. Уже навесні 1953 р. з’явилася надія на пом’якшення надзвичайно жорстких табірних умов у системі ГУЛАГу, але політичні в’язні під амністію не потрапили. Понад 70 % політв’язнів були українцями, режим утримання яких був найжорсткішим. Більшість політв’язнів утримували в таборах. Крім того, у системі ГУЛАГу існувала спеціальна міра покарання – каторжні роботи. Вони вирізнялися особливою суворістю, із цілком нелюдськими умовами праці та побуту в’язнів. Після марних сподівань на перегляд справ конспіративні центри українських політв’язнів, які з кінця 1947 р. з’явилися в кожному радянському концтаборі, почали піднімати політв’язнів на бунти, деякі з них переросли в справжні повстання. В історії ГУЛАГу було три великі повстання під антисталінськими гаслами – Норильське і Воркутинське 1953 р. і Кенгірське 1954 р. Саме вони змусили владу докорінно змінити систему ГУЛАГу. Ключову роль у цих повстаннях відіграли українці, зокрема колишні члени ОУН та бійці УПА.

В середу, 22 липня 1953 року, на шахті № 29 настав історичний день, який 1 серпня 1953 року закінчено одною з найбільших трагедій в історії радянських концентраційних таборів.

З гучномовців робочої зони прозвучав такий заклик:

– Друзі! Наша шахта сьогоднішнім днем підключилася в генеральний страйк політичних в’язнів міста Воркути.

Був створений страйковий комітет, в складі якого переважали українці, бо все ж таки найбільшу заслугу у підготовці страйку мали наші хлопці. Далі в склад комітету ввійшли і перевірені та відповідальні представники інших народів

З 31 липня на 1 серпня мешканці табору спали дуже тривожно, або й зовсім не спали, ніби відчували інстинктом, що станеться незабаром. <. >Гарячі кавказці, але й декотрі наші довгорічні бойовики з рядів УПА казали: «І за ціну кількох жертв з нашої сторони відберемо від них зброю, а тоді вже хто кого»! Якраз така можливість і давала яку-таку запоруку, що озброєні солдати в зону не прийдуть.

І тут впало пекло на землю!

Елітні війська МВС, мабуть, за домовленим сигналом з-поза вахти, почали стріляти навіть розривними кулями з ручних скорострілів та карабінів з вишок і з-поза зони у людську гущавину. Пролунала друга коротенька черга, яка скосила масу людей. <. >Виліз якось з-під тіл. Недалеко переді мною отець Іван Чийпеш рветься вперед зі словами: «Хлопці, з Божим благословенням вперед»! – права рука простягнена в напрямі вахти, ліва на чолі, крізь пальці якої протікає кров.

В ту хвилину пролунала друга черга, яка доконала трагедію зони шахти № 29. Інстинктивно кидаюсь на землю, відчуваю якусь біль в лівому коліні – не звертаю на це увагу. І навколо, і на мені дальші ранені й мертві. На хвилину ніби все затихло. Чути тільки тихий стогін ранених.

Довгович Л. Хроніка життя політичного в’язня № 2А 424. Ужгород, 2016. С. 287, 300-302.

• Схарактеризуйте становище в’язнів ГУЛАГу на початку 1950-х років. Поясніть, чому страх перед радянськими каральними органами швидше зникав у суспільстві, ніж у середовищі партійних апаратників.

2. Спроби реформування економіки та державно-партійного устрою. ХХ з’їзд КПРС

Безсумнівним політичним успіхом Хрущова стала організація XX з’їзду КПРС, який установив відмову від терору як методу державного управління. З’їзд працював 14—25 лютого 1956 р. У звітній доповіді, з якою виступив Хрущов, підтверджувався курс на розрядку міжнародної напруженості й обґрунтовувалося положення про можливість уникнути третьої світової війни. У внутрішній політиці особлива увага зверталася на поліпшення становища в сільському господарстві, зростання темпів виробництва товарів народного споживання, розгортання житлового будівництва. В останній день з’їзду, після виборів керівних органів партії, відбулося закрите засідання. На ньому Хрущов протягом чотирьох годин зачитував доповідь «Про культ особи та його наслідки». Для багатьох делегатів наведені в доповіді факти масових репресій були шокуючими (кілька з них навіть знепритомніли).

ХХ з’їзд дав поштовх до скасування найбільш репресивних норм чинного законодавства й часткової амністії (зокрема, засуджених за співробітництво з окупаційним режимом у роки війни, за членство в ОУН і УПА). Запрацював механізм реабілітації. Утім щодо деяких категорій політичних в’язнів (зокрема, засуджених за «український буржуазний націоналізм», жертв політичних репресій до вбивства С. Кірова в 1934 р.) реабілітація не передбачалася. Партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим не наважилося розпочати перегляд справ і процесів 1920-1930-х років з огляду на те, що могли відкритися факти про їхню особисту участь в організації репресій. Тому правду про сталінізм дозували. Держава не визнала себе винною у масових репресіях селян під час колективізації, вибірковій депортації населення західних областей УРСР, депортації кримських татар та інших етнічних груп. Заявляючи в 1959 р. про відсутність у СРСР політичних вироків, Хрущов приховував, що політичні справи почали перекваліфіковувати в кримінальні за статтями «шкідництво», «антирадянська агітація та пропаганда». ГУЛАГ було ліквідовано (у 1956 р. реорганізовано в Головне управління виправно-трудових колоній МВС СРСР), але мережа тюрем і таборів залишалася.

Доповідь Хрущова «Про культ особи та його наслідки» не тільки поляризувала суспільство, а й призвела до кризи влади. Частина людей, зокрема в багатьох первинних партійних організаціях, сприйняла критику культу Сталіна як наклеп на радянську владу. ХХ з’їзд прискорив вирішальну сутичку за владу, яка мала подолати практику колективного керівництва. Проблема полягала в тому, яка вертикаль влади буде головною – партійна чи радянська. Проти Хрущова згрупувалася опозиція з прихильників першості радянської вертикалі влади, які пропонували взагалі скасувати посаду першого секретаря ЦК КПРС. На чолі цієї групи став Георгій Маленков, звільнений у 1955 р. з посади голови Ради міністрів СРСР. Його підтримували В’ячеслав Молотов і Лазар Каганович, які намагалися привернути на свій бік Миколу Булганіна, чинного голову Ради Міністрів. Хрущову відводили посаду щонайбільше міністра сільського господарства. Однак спроба заколоту з усунення Хрущова від влади, здійснена в червні 1957 р. на пленумі ЦК, провалилася. На боці Хрущова була не тільки моральна, а й силова перевага (тобто підтримка з боку армії та органів державної безпеки). Ці події підвели риску під колективним керівництвом і зробили Хрущова одноосібним правителем.

Хитання післясталінського режиму між стриманим реформізмом і комуністичним фундаменталізмом, тобто переконанням у незмінності комуністичних постулатів, виразно проявилося в економіці. Відставання від країн Заходу за десятками показників змушувало шукати способи прискорення. Хрущов ухвалив три принципові рішення: забезпечити фінансовими ресурсами активну соціальну політику, при загальному скороченні витрат на армію спрямувати більше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов’язану з нею космічну програму, вдатися до імпорту сучасного устаткування й технологій. У 1957 р. він ініціював масштабну реформу управління промисловістю: галузеві міністерства ліквідовано, а замість них утворено територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. Однак у результаті кількарічних реорганізацій управління промисловістю стало не менш централізованим, ніж при міністерській системі, і набагато більш бюрократизованим. У 1960 р. у трьох найбільших республіках – Росії, Україні та Казахстані було створено центральні раднаргоспи, а в 1963 р. – Вищу раду народного господарства СРСР.

Реформатори були переконані, що неефективність промисловості, її несприйнятливість до науково-технічного прогресу відійдуть у минуле, якщо централізоване керівництво замінити територіальним. Проте побудова управління по горизонталі не змінювала господарського механізму, який залишався командним, директивним, неринковим. Як і раніше, оскільки ринку засобів виробництва не існувало, все розподілялося через Держплан СРСР і держплани союзних республік.

Реформа послаблювала радянську вертикаль влади в її найвищій ланці, тобто позиції московської бюрократії, яка підтримувала суперників першого секретаря ЦК КПРС у президії ЦК. Водночас вона посилювала позиції місцевих господарників, тісно пов’язаних із партійним апаратом, який перебував у гострій залежності від секретаріату ЦК КПРС і першого секретаря особисто.

Сутність директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів, проте якість його не поліпшилася, а погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більш хаотичною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через кілька років розпочався процес поступового відновлення структур централізованого управління в іншій формі. Цей процес спрямовував і підштовхував сам Хрущов, який уже став диктатором. У своїй новій якості він більше не був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних до нього чиновників центральних відомств.

Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Київ, 2013. Кн. 3. С. 176-177.

У промисловості найбільші зрушення відбулися в енергетичній, хімічній галузях, машино- та авіабудуванні. Хоча за якістю радянська промислова продукція надалі суттєво поступалася продукції розвинених країн світу. Розвиток сільського господарства за Хрущова минув під знаком волюнтаристських рішень – освоєння цілинних земель, вирощування кукурудзи, укрупнення колгоспів. Ці заходи аж ніяк не поліпшили стан сільського господарства: монокультурна експлуатація цілинних земель призвела до ерозії ґрунтів і падіння врожаїв, необґрунтоване розширення посівів кукурудзи (начебто, за прикладом американських фермерів, для відгодівлі худоби) дезорганізувало зерновий баланс, а спроба перетворювати села на «агроміста» тільки вичерпувала кошти колгоспів. Значно результативнішою була соціальна політика Хрущова. Прихильність мільйонів громадян він здобув підвищенням заробітної плати, запровадженням пенсій для селян, переходом на п’ятиденний робочий тиждень, масовим житловим будівництвом.

Перші ознаки того, що позитивний потенціал ініційованих Хрущовим перетворень вичерпується, стали помітними на зламі 1950-1960-х років. Про це свідчили два провальні з’їзди КПРС – ХХІ (1959 р.) і ХХІІ (1961 р.). Ці з’їзди мали на меті не тільки довершити десталінізацію (і справді, набальзамоване тіло Сталіна винесли з мавзолею і поховали неподалік Кремлівської стіни, демонтували споруджені на його честь пам’ятники, ім’я Сталіна усунули з усіх назв, зокрема місто Сталіно перейменували на Донецьк, навіть найзатятіших сталіністів змусили покаятися), а й окреслити перспективи розвитку держави на осяжне майбутнє. І саме з цього погляду ці з’їзди були цілком непродуктивними, бо навряд чи можна було сприйняти всерйоз оголошений Хрущовим початок етапу розгорнутого будівництва комуністичного суспільства. Але, посилаючись на наукові розрахунки, він запевняв, що за двадцять років у СРСР в основному буде побудовано комунізм. Найбільшим досягненням Хрущова у 1961 р. стала не нова партійна програма, а політ у космос 12 квітня Юрія Гагаріна, який став першим космонавтом планети Земля. Значним був внесок у радянську космічну програму українців. Сергій Корольов – головний конструктор ракетно-космічних систем – походив із Житомирщини, зазнав сталінських репресій.

Юрій Гагарін

• Схарактеризуйте заходи М. Хрущова щодо реформування економіки та державно-партійного устрою. Визначте історичне значення ХХ з’їзду КПРС.

3. Суперечності постсталінського зовнішньополітичного курсу СРСР

Зовнішня політика М. Хрущова була не менш суперечлива, ніж внутрішня. У Москві розуміли, що соціалістичний блок, щоб не розвалитися, повинен діяти за однаковими правилами. У 1955 р. було створено військово-політичний блок – Організацію Варшавського договору (ОВД). На країни «народної демократії» чинили тиск, щоб вони наслідували приклад Москви й розпочали ліберальні реформи. Але це мало зворотний результат. Заохочуючи пом’якшення режимів, Кремль водночас поводився в країнах-сателітах як господар. Народні повстання в країнах «народної демократії» були жорстоко придушені радянськими військами (у НДР 1953 р., Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р.). Тільки в Польщі комуністична влада не наважилася використати збройну силу під час антирадянських виступів у 1956 р.

Критику сталінізму схвально зустрів Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати в Югославії соціалізм за власним зразком. На цьому ґрунті на деякий час радянсько-югославські відносини нормалізувалися. Але невдовзі чергові спроби Хрущова втягнути Югославію до комуністичного табору відновили напруженість. Розвінчання «культу особи» виявилося особливо болісним для Мао Цзедуна та Енвера Ходжі, керівників відповідно Китаю й Албанії. Вони саме прагнули створити власні культи у своїх країнах. Суперництво комуністичного Китаю проявилося й у боротьбі за впливи у так званому третьому світі. Відносини з СРСР погіршувалися, й урешті-решт ці країни опинилися поза радянським блоком.

У період правління М. Хрущова одним з пріоритетів зовнішньої політики стали країни Сходу. У Москві союзниками почали вважати всіх, хто виступав з «антиімперських» (а по суті, антиамериканських і антикапіталістичних) позицій. У близькосхідному конфлікті СРСР підтримав арабські країни проти Ізраїлю, на боці якого були США. Радянське керівництво підтримувало зброєю, безвідплатною допомогою «національно-визвольні рухи» і нові політичні режими, які виникали на руїнах колоніальних імперій і декларували, вочевидь з корисливих міркувань, «соціалістичну орієнтацію». Насправді ж далі розмов про соціалізм справа не йшла. За революційну риторику азійських і африканських диктаторів у Москві викидали на вітер величезні кошти.

Основою зовнішньої політики керівництво СРСР декларувало боротьбу за мир і роззброєння. Із цим були пов’язані спроби М. Хрущова розпочати діалог з країнами Заходу, налагодити безпосередні контакти з лідерами розвинених західних країн. У 1955 р. СРСР, США, Велика Британія та Франція підписали угоду щодо Австрії, згідно з якою із цієї країни виводили війська держав-переможниць, а сама Австрія набувала статусу нейтральної держави. Того ж року було встановлено дипломатичні відносини з ФРН (після візиту до Москви канцлера Конрада Аденауера). У 1956 р. відновлено дипломатичні відносини між СРСР і Японією. Уперше кремлівський керівник побував із візитами в багатьох державах, зокрема двічі (у 1959 і 1960 р.) у США, хоча друга поїздка відбувалася тільки в межах сесії Генеральної Асамблеї ООН і багатьом світовим лідерам запам’яталася надто емоційними й грубими репліками радянського вождя. Ці подорожі широко висвітлювала преса, що трохи змінювало негативний стереотипний образ Заходу в баченні радянських громадян.

Динамічна зовнішня політика Хрущова не завжди була плідна. Він, зазвичай, провадив міжнародні зустрічі у зверхньому наказовому тоні, а це зумовлювало провал переговорів. Так було, наприклад, у Відні в 1961 р. під час зустрічі з американським президентом Джоном Кеннеді. Так само навряд чи можна було здобути міжнародний авторитет на Заході, допоки у внутрішньому житті СРСР зберігалося чимало репресивних норм щодо власних громадян (в очах Хрущова радянські люди були не громадянами, а населенням). Міжнародно-політичні кризи того часу віддзеркалювали реалії «холодної війни». Найбільш напруженою стала Карибська криза 1962 р., коли світ уперше опинився перед реальною загрозою ракетно-ядерної війни. Правда, після кризи між Кремлем і Білим домом було встановлено пряму лінію зв’язку. Криза прискорила й порозуміння щодо заборони ядерних випробувань. У 1963 р. СРСР, США та Велика Британія підписали договір про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах: в атмосфері, у космосі та під водою.

Микита Хрущов і Джон Кеннеді під час зустрічі у Відні. 3 червня 1961 р

• Схарактеризуйте зовнішньополітичний курс СРСР у період хрущовської «відлиги». Обґрунтуйте (або спростуйте) твердження про його суперечливість.

4. Посилення бюрократичного централізму в СРСР у 1970-х роках: реванш комуністичного традиціоналізму

На початку 1960-х років ставало очевидним, що ініційовані Хрущовим реформи обертаються результатами, здебільшого протилежними до задуманих. Проти Хрущова було все – брак освіти й загальної культури, волюнтаризм (тобто самовпевненість і невміння прислухатися до чужих думок), конфлікт із мистецькими середовищами, провал аграрних реформ (який призвів до дефіциту м’яса, хліба, круп, цукру), безконечні реорганізації управлінського й партійного апарату, незграбно насаджуваний власний культ. Невдоволення зростало, і переворот ставав питанням часу. Він відбувся в жовтні 1964 р., коли Хрущова усунуто з обох вищих посад (першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів) «у зв’язку з похилим віком і поганим станом здоров’я». Організатори перевороту діяли з дотриманням статутних вимог правлячої партії, тобто здійснили його, по суті, законно.

Леонід Брежнєв, який замінив Микиту Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КПРС, керував СРСР майже два десятиліття (у 1964-1982 рр.). Його правління увійшло в історію як період «неосталінізму» й «застою». Події другої половини 1960-х років переконали Брежнєва відмовитися від втручання в систему, бо це загрожувало розпадом. «Празька весна» (намір реформувати систему тоталітарного соціалізму в Чехословаччині в 1968 р.) показала ненадійність союзників у Центрально-Східній Європі, спроба економічних реформ (так звані Косигінські реформи) провалилася, а знання України підказувало не робити жодних поступок у національному питанні. Не вдаватися до нерозважливих економічних планів і не руйнувати каркас політичного режиму – це й стало основою політики Брежнєва. Комуністична командна економіка не могла відкрито конкурувати з ринковою, вона не сприймала постіндустріальних викликів і потребувала засобів примусу. До «стабільності» вимушувало й міжнародне становище: здавалося, що поєднання політики «розрядки» (під гаслом мирного співіснування) з агресивною військовою позицією й чітким розмежуванням сфер впливу гарантуватиме СРСР ще тривале існування.

Леонід Брежнєв

Після усунення Хрущова від влади було вповільнено, а потім припинено десталінізацію. Почалося відновлення образу Сталіна як далекоглядного й авторитетного керівника, який припустився лише окремих помилок. Усю систему державного управління сковував партійний контроль (зрештою, від початку більшовицька партія була інструментом диктатури, а не демократії). До нової конституції 1977 р. уміщено спеціальну статтю про провідну роль Комуністичної партії. Ця конституція стала найбільш показовим виразом бюрократичного централізму. Партійні комітети займалися всім: від призначення на будь-яку посаду до керівництва міністерствами й підприємствами. Дискусії підміняли вгадуванням бажань партійних зверхників і обговоренням тільки засобів, якими належало виконати розпорядження згори. Фактично, Комуністична партія не була політичною партією, а поєднувала в собі всі гілки влади. Першою особою в державі був генеральний секретар ЦК КПРС. Вибори до представницьких органів, по суті, виборами також не були, бо громадяни мали тільки схвалити список партійних висуванців.

У 1977 р. Верховна Рада СРСР ухвалила нову конституцію СРСР (вона змінила конституцію 1936 р.). Ця конституція увійшла в історію як «конституція розвинутого соціалізму». Поняттям «розвинутий соціалізм» радянські ідеологи позначали період, який мав передувати повному комунізму, коли всі матеріальні й культурні блага розподілятимуться між громадянами СРСР за потребами. Розробка нового документа тривала від 1962 р. Конституція характеризувала радянське суспільство як «розвинуте соціалістичне суспільство, як закономірний етап на шляху до комунізму». Стаття 6-та законодавчо закріплювала керівну і спрямовуючу роль КПРС, що була ядром політичної системи, державних і громадських організацій СРСР. Про можливість існування інших партій нічого не говорилося. Конституція зафіксувала, що основу економічної системи СРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва, що існує у двох формах: державна (загальнонародна) і колгоспно-кооперативна. Було закріплено державне планування економіки.

Численні збройні сили й органи державної безпеки були повністю підпорядковані інтересам партії. Партійні структури не давали їм жодного шансу діяти самостійно. Так, у 1979 р. тільки за рішенням кількох членів політбюро ЦК КПРС радянські війська було введено в Афганістан, що поклало край політиці «розрядки» й наблизило розпад СРСР. Радянські військові плуталися в бюрократичному павутинні (надто коли йшлося про забезпечення контролю над військово-політичним блоком ОВД), а органи державної безпеки намагалися виконувати так багато функцій, що втрачали розуміння своїх завдань. У прагненні все контролювати й усе знати, а водночас обслуговувати партійну еліту вони також ставали частиною неефективної бюрократії й замість визначати недоліки системи поборювали тільки наслідки. У радянському суспільстві, офіційно безкласовому, дедалі виразніше проступала прірва між партійною елітою і рештою населення. По суті, радянсько-партійна номенклатура ставала новим класом власників. Правлячий номенклатурний клан, який боявся повернення сталінського терору і хрущовської сваволі, почував себе при Брежнєві в безпеці.

Одна з великих іроній доби стала очевидна тоді, коли виявилось, що наступним [після Микити Хрущова] генеральним секретарям властиві симптоми смертельних хвороб, які напрочуд добре символізували стан Радянської держави. Наприкінці 1970-х років стабільність перетворилась на інерцію. Мова Брежнєва затиналась, а рухи уповільнювались до такого ступеня, що дотепники заявляли, начебто він труп, урухомлений апаратом для підтримки життя. Смерть Брежнєва обернула інерцію на параліч, бо його немічні наступники обстоювали протилежні вартості реформ і бездіяльності. Юрій Андропов (правив 1982-1983), прихильник реформ, помер від раку раніше, ніж почалися реформи. Костянтин Черненко (правив 1983-1985), хворий на емфізему, не мав бажання взагалі за що-небудь братися.

Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Ткачук. Київ, 2000. С. 1128.

Надгробок М. Хрущова. Скульптор Е. Неізвєстний

• Поясніть, чому після хрущовських реформ у Радянському Союзі настав період «застою». Як Ви розумієте це поняття?

Ad disputandum

• Розгляньте надгробок М. Хрущова на Новодівичому цвинтарі в Москві (скульптор Е. Неізвєстний, 1976 р.). Спробуйте пояснити задум скульптора – виконати надгробок тільки в чорному й білому кольорах. Працюючи в групах, спробуйте розділити вчинки Хрущова на «чорні» й «білі». Порівняйте результати роботи в групах.

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують лібералізацію комуністичного режиму в СРСР у 1950-1960-х роках.

2. Спираючись на текст підручника й додаткові джерела інформації, укладіть маршрути зовнішніх візитів М. Хрущова. Про що свідчить виявлена географія?

3. Зберіть відомості про зміни в повсякденному житті мешканців СРСР у 1950-1960-х роках. Чому ці зміни відбувалися?

4. Поміркуйте про ефективність дій М. Хрущова в боротьбі за владу та у здійсненні реформ. Чи вдалося йому вийти з тіні сталінської політики?

5. Розпитайте своїх рідних і близьких про життя в Радянському Союзі в період правління Л. Брежнєва. Порівняйте ці відомості з висновками істориків.

Трагедія і спекуляції. Що саме сталося 11 липня 1943 року на Волині?

Перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну операцію по всій Волині. А звідти зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, етнічну чистку.

Наближення сімдесятих роковин трагедії польсько-українського конфлікту на Волині інтенсифікує не стільки історичні, скільки політичні дискусії.

Гарячою темою дискусії в медіа став проект ухвали сенату про встановлення 11 липня Днем пам’яті і мучеництва кресов’ян [36 – дивись список джерел наприкінці тексту]. Тобто — про вшанування жертв конфлікту лише з одного боку.

Така пропозиція не нова для польського парламенту — ще в червні 2011 року аналогічну ідею озвучив депутат сейму Францішек Єжи Стефанюк [40]. В обґрунтуванні вказано: саме 11 липня 1943 року відбулася масова антипольська акція, яка охопила близько сотні населених пунктів.

Наскільки історично коректною є дана теза, спробую розібратися у цій статті.

Що саме сталося 11 липня 1943 року?

Відповідь важлива не тільки для з’ясування деталей перебігу протистояння між українцями та поляками, але й для загальної його оцінки.

Адже концептуальні висновки багатьох істориків про те, що антипольська акція УПА мала скоординований характер і ставила за мету знищення усього польського населення, базуються саме на тезі, що в ніч із 11 на 12 липня відбулася масштабна операція, яка водночас охопила десятки, а то й понад сотню населених пунктів.

Причому розмах операції в історіографії постійно зростає: у книзі Ґжегожа Мотики “Українська партизанка” йдеться про 96 населених пунктів [33, 328]; у вступному слові до збірника документів, виданого Інститутом національної пам’яті Польщі та Службою безпеки України у 2005 році, — про 99 [11, 54]; у роботі Владислава Філяра — 150 [38, 37-38], про понад півтори сотні у монографії Ігоря Ільюшина [5, 261]; врешті, в американського історика Тімоті Снайдера наведено найбільшу наразі кількість — 167 [24, 207].

Зокрема, ці цифри та висновки істориків стали підставою для юридичних обґрунтувань про антипольські акції як геноцид – а, отже, й ґрунтом для підготовки відповідних політичних рішень Сейму та Сенату [нижня і верхня палати парламенту Польщі – ІП].

Верифікація тих чи інших фактів історії завжди починається з верифікації джерел. Тому слід з’ясувати, на які джерела опираються висновки про масштабну операцію 11 липня 1943 року.

Проаналізувавши польську історіографію, неважко помітити: головним джерелом інформації для таких висновків слугували спогади, видані у збірнику Владислава та Єви Семашків [39].

У своїх роботах я неодноразово наголошував: спогади, особливо записані через десятки років після описуваних подій, є доволі непевним джерелом, а тому історики повинні використовувати їх обережно, обов’язково зіставляючи з іншими видами джерел [1, 21-23].

Що стосується конкретно зібраних Семашками матеріалів, то тут іноді ще й маємо справу з умисними спробами підлаштувати усні свідчення під власні концепції.

Спогади, зібрані українськими краєзнавцями Ярославом Царуком, Іваном Пущуком та Іваном Ольховським з цих самих місць, часто подають діаметрально протилежну картину подій сімдесятирічної давності [8-9; 13-22; 25].

Історик Роман Кутовий провів цікаве порівняння свідчень, записаних у 607 населених пунктах 11 районів сучасної Волинської області, згаданих у Семашків та названих українських пошуковців.

Кількість жертв, наведена польськими і українськими дослідниками, збігається або неістотно вирізняється лише у близько 20%, приблизно для такої ж кількості випадків розбіжність в оцінці кількості жертв коливається в діапазоні 20-100%.

У близько 60% випадків розходження в інформації величезні: стосовно кількості українських жертв доходить до різниці у 50 разів, а щодо польських жертв — навіть у 150 разів [6, 102].

Тож маємо серйозні підстави сумніватися в достовірності спогадів (незалежно від того, зібрані вони польськими чи українськими дослідниками) як об’єктивного джерела.

Спробуємо з’ясувати, яку інформацію про 11 липня 1943 року містять документи того часу. Насамперед, матеріали головних учасників протистояння — польських та українських підпільників, а також, додатково, матеріали німецької окупаційної адміністрації та радянських партизанів.

Розгорнута мережа польського підпілля у своїх звітах ретельно описувала наростання польсько-українського конфлікту, починаючи з весни 1943 року.

Найраніше з відомих на сьогодні повідомлень, яке стосується антипольських акцій на Волині в липні 1943 року, датовано 31 липня. Невідомий підпільник під псевдонімом “Соболь” інформував міністра внутрішніх справ еміграційного уряду Владислава Баначика:

“Вбивства польського населення Волині, здійснювані українцями, посилюються. У період із 13 до 18 липня масові вбивства мали місце у: Гурові, Гурові Великому, Гурові Малому, Вигнанці, Здзярах, Забoлотці, Садовій, Новинах, Загаях, Порицьку, Олені, і Ожешині. У луцькій єпархії з 11 липня цього року вбито 40 ксьондзів” [12, 518].

Описані в документі події не стосуються дня, який нас цікавить – адже згідно зі звітом вони сталися наступного тижня, однак у пізніших документах польського підпілля більшість із названих населених пунктів будуть віднесені саме до тих, які атаковані в ніч з 11 на 12 липня.

Натомість у звіті генерала Тадеуша Коморовського, командувача Армії Крайової, від 19 серпня 1943 року згадуються антипольські акції саме в ці дні. Тут вказано: “11 і 12 липня вирізано 60 польських сіл на Володимирщині та Горохівщині” [28, 59].

Це коротке речення у звіті, по суті, є єдиним документальним підтвердженням великого географічного масштабу акції. Жодних деталей генерал не передає, хоча від описуваних подій минуло достатньо часу — більше місяця. Документ не містить наголосу на одночасній атаці протягом однієї ночі, а йдеться про результати нападів за дві доби — 11 і 12 липня.

20 серпня 1943 року міністр внутрішніх справ Владислав Баначик звітує про ситуацію на окупованих німцями колишніх теренах Другої Речі Посполитої за останні півроку.

“Останнім часом ці формації — пише він про відділи бандерівської та мельниківської ОУН, а також загони Тараса Боровця “Бульби”, — на які великий вплив мають радянські агенти, розпочали масове вбивство польського населення.

Акція спочатку була спрямована проти поляків, залучених до німецької адміністрації, сільської та лісової, а потім поширилася і на місцевих польських селян. У Ковельському повіті у селах Голоби, Мельниця, Порицьк, Велицьк, Жмудче та інших українські банди вимордували близько 150 польських родин.

У Володимирському повіті українські вбивства зачепили 360 родин. Криваві розправи українців із поляками мали місце також у Костопільському повіті. Загалом жертвами українських злочинів стало близько двох тисяч осіб польської національності” [30, 45].

Жодних конкретних хронологічних прив’язок це повідомлення не містить, із контексту зрозуміло лише, що мова йде про літо 1943 року загалом. Важливо, що, згадуючи про ті ж терени, що й Коморовський (Володимирський повіт), Баначик не пише про жодну масштабну одночасну акцію протягом 11-12 липня.

У грудні міністр внутрішніх справ, отримавши додаткові звіти з місць, опрацював докладніший звіт про події на східних теренах у липні – серпні 1943 року. Тут у розділі “Волинь” знаходимо конкретну інформацію про знищені польські населені пункти.

Баначик уже пише про те, що “в середині липня одночасно в низці місцевостей українські банди напали на польське населення в західних повітах Волині, а саме Володимирському, Горохівському, в яких за минулі місяці панував ще відносний спокій” [29, 44].

Далі, спираючись на свідчення біженців із Волині, які опинилися в Галичині, він наводить перелік місцевостей, атакованих у Горохівському (25 сіл і колоній), Луцькому (8 сіл і колоній), Дубенському (17 сіл і колоній) та Володимирському (27 сіл і колоній) повітах [29, 44].

Отже, мова йде про 77 населених пунктів (цифра, близька до наведеної Коморовським), але точної інформації про час цих атак не наводиться, і знову-таки, з контексту можна зрозуміти, що йдеться або про липень та серпень 1943 року, або загалом про населені пункти, знищені від початку конфлікту до серпня 1943 року.

Натомість далі в тексті подано детальний звіт про події в околицях села Порицьк, які безпосередньо стосуються днів, що нас цікавлять. Тому дозволю собі розгорнуту цитату з цього документа:

“На цьому терені банди 11-13 липня водночас провели напади на низку місцевостей. До складу цих банд входили між іншим українці-селяни з сіл Самоволя, Грушів, Печихвости, Стрільці, причому в цих бандах було чимало жінок і підлітків.

Українці були озброєні в різнорідну зброю від автоматичних карабінів і гранат до лопат і вил. Вогнепальна зброя була як радянського, так і німецького походження. Акція почалася масово й майже одночасно 11 липня.

У місцевості Ожешин з тамтешніх 350 поляків живими залишалося заледве 60. Вціліли переважно ті, котрі в момент нападу перебували поза домом, і тільки вони змогли втекти поза кордони Волині.

Банда прийшла в 9-й годині рано під керівництвом знаного місцевими поляками Ґжегожа Возняка, вбраного в якусь радянську уніформу, у своєму розпорядженні мали тяжкий машиновий карабін і 6 автоматичних карабінів. Польське населення забрано з домів і вбито на краю лісу.

В містечку Порицьк 11 липня близько 11-ї з’явилася велика банда в німецьких мундирах. Польське населення на той момент перебувало в костелі на недільному богослужінні. По людям, що виходили з костела, відкрито вогонь із карабінів і закидано їх ручними гранатами.

Вбито близько 100 поляків, важко поранено перед вівтарем ксьондза, також зруйновано вівтар підірванням під ним гарматного снаряду. Банда пограбувала містечко і близько 17-ї години відійшла в ліси.

В місцевості Заболотці українська банда замордувала 12 поляків, серед них одного священика.

В колонії Здзяри близько 17 польських родин було вбито місцевими українцями.

В місцевості Садова вбито коло 400 поляків. Вчинила це банда, яка складалася з 100 людей, озброєних у лопати й вила. Банда гуляла по околиці, довший час виловлюючи поляків, яким вдалося спочатку сховатися в сусідніх лісах.

В місцевості Новини замордовано 35 поляків.

В місцевості Загаї з близько 300 поляків, що мешкали там, вціліло заледве п’ять. Провідниками банди, що складалася з 100 людей, були знані місцевим полякам українці Федак і Жук” [29, 44—45].

Отже, тут маємо перелік із семи сіл, які були атаковані між 11 і 13 липня 1943 року.

Інформацію про антипольські виступи 11 липня на Володимирщині підтверджує звіт командування АК Львівського регіону. Тут ідеться про напад на шість населених пунктів, які включали всі згадані у звіті Баначика (не враховано колонію Здзяри) [5, 262].

Згадка про антипольську акцію 11 липня 1943 року міститься також у польській листівці “Українці за Збруч”, виданій у липні 1944 року [23, 74-75].

Слід нагадати, що ті самі населені пункти згідно з уже цитованим звітом від 31 липня зазначені як такі, що були атаковані між 13 і 18 липня.

Додаткову інформацію про антипольські акції, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня у двох південних гмінах Володимирського повіту, містить спогад неназваного очевидця, наданий МВС як додаток до звіту в Лондон із жовтня 1943 року.

Ця розповідь відкриває важливі деталі: на думку автора спогаду, підготовка до акції стартувала напередодні, 10 липня, коли почалася мобілізація українців у селах. Увечері на місцях зборів пройшли віче, де мобілізованим оголошено, що вночі відбудеться акція проти поляків.

“О годині 2:30 по півночі 11 липня 1943 року, — читаємо у свідченнях, — почалася різня. Кожен польський будинок оточили не менше як 30-50 селян з холодною зброєю і двоє з вогнепальною.

Наказували відчинити двері, а у випадку відмови рубали двері. Кидали всередину будинків ручні гранати, рубали людей сокирами, кололи вилами, тих, хто тікав, застрелювали з автоматичних карабінів” [31, 48].

Убивства тривали до 11-ї години ранку. Після того почався грабунок майна розгромлених колоній. Крім перелічених в інших свідченнях семи населених пунктів, тут фігурують іще п’ять: Гурів Великий і Малий, Вигнанка, Зигмунтівка, Вітолдівка. При цьому, знову-таки, три з них у звіті за 31 липня фігурують як знищені між 13 і 18 липня.

Загалом, за твердженням очевидця, в результаті цієї акції загинуло більше тисячі осіб. Схожа атака, на його думку, відбулася і на півночі Володимирщини, але він не був її свідком, тому жодних деталей про це спогад не містить.

У дещо пізнішому звіті МВС, написаному на початку 1944 року, ці події названі організованою “національною революцією”, яка вилилася у вбивства польського населення в “кільканадцяти селах Володимирського повіту 11-12 липня” [32, 40].

Отже, в польських документах того часу знаходимо доволі детальні описи кільканадцяти (тобто між 11 і 19) акцій, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня, точно названо 12 місцевостей (хоча датою знищення частини з них також названо період між 13 і 18 липня).

Проте немає свідчень про наведені Коморовським масштаби – 60 населених пунктів – тому можна припустити, що у звіті генерала йшлося про результати антипольських операцій протягом цілого липня 1943 року.

Тим паче ніде в польських документах немає підтвердження про понад 150 сіл, атакованих протягом однієї ночі.

Очевидно, що операція, яка передбачала би одночасну атаку хоча б 60 населених пунктів, вимагала серйозної координації, і тому мала би залишити бодай якісь документальні сліди і в матеріалах УПА, у звітах різних її територіальних підрозділів. Натомість такої інформації (принаймні поки що) не віднайдено.

Маємо лише два українські документи, які детально переповідають про антипольські акції 11 липня. Одним із них є звернення до поляків штабу загону УПА “Січ” (діяв на теренах Володимирського повіту) від 15 липня.

Тут ідеться про спробу встановити домовленості між українським підпіллям і штабом якогось із польських партизанських загонів. Із монографії Рафала Внука і Гжегожа Мотики дізнаємося, що йдеться про Зиґмунта Румеля — “Кшиштофа Порембу” та Кшиштофа Маркевича — “Чарта”. У версії польських авторів відсутні деталі цього інциденту, подано лише, що польські командири були вбиті українцями під час переговорів [34, 75—76].

Ці домовленості було зірвано атакою поляків у ніч із 10 на 11 липня на український штаб. Українські повстанці атаку відбили і у відповідь “рішили покарати польський штаб з найбільшою суворістю, що і зробили, причому потерпіло польське населення, на терені якого цей штаб знаходився” [7, 754].

Детальніше про ситуацію, описану в документі, можна прочитати в Івана Ольховського. Дослідник вказує, що у квітні 1943 року вояки повстанського загону “Січ” звільнили від німецької окупаційної присутності кілька сіл Турійського району. Серед цих населених пунктів було польське село Домінополь.

Попри те, що довкола вже вирувала війна між українцями і поляками, тут до протистояння не дійшло. Більше того, командування “Січі” звернулося до місцевого населення з пропозицією сформувати військовий відділ, який би разом із вояками УПА тримав оборону проти можливого наступу німців.

Такий загін із 90 осіб було створено, проте мирне співіснування було нетривалим і завершилося кривавими подіями у Домінополі.

За версією командування загону “Січ”, польські вояки почали передавати інформацію про повстанський штаб, його розташування, особливості охорони та плани німецькій поліції, а в ніч із 10 на 11 липня спробували захопити сам штаб. У відповідь українські повстанці наступного дня знищили польський відділ та все село Домінополь, що було його базою [9, 16-18].

Отже, маємо інформацію про антипольську акцію, проведену 11 липня, визнання того, що під час неї постраждало цивільне населення. Але в цьому документі не знайдемо даних про те, що згадувана подія була елементом ширшої антипольської операції, розпочатої того ж дня.

Навпаки, тут міститься виправдання за вбивство цивільного населення: “Вияснюємо, що ми не маємо наміру ліквідувати польського населення, а те, що сталося, ― було конечним у власній обороні. По кров мирного польського населення не посягаємо” [9, 16-18].

Про ці події розповідає ще один документ українського підпілля “Звіт з боїв загону “Січ””. У ньому читаємо: “11.VІІ. на Бискупчин в боївку Ч. 6 виїхало 30 чоловік, щоб провести ліквідацію сексотів, рекрутованих переважно з польського населення. Знищено около 2 тисяч осіб.

По нашій стороні жертв не було. 12.VІІ. виїхало на Домінополь 150 стрільців, де провадили ліквідацію польського штабу і польських сексотів. Знищено приблизно 900 осіб, у тому числі 10 польських партизанів, що знаходились в цьому штабі” [4].

Отже, на терені діяльності загону “Січ” протягом двох днів, 11 і 12 липня, відбулися антипольські операції, жертвами яких стало близько трьох тисяч осіб, серед них цивільне населення. На думку українського історика Івана Патриляка, ці акції “вписувалися в загальну канву т. зв. боротьби з польськими “сексотами” та осередками польської самооборони, які тероризували навколишні українські села і були “випадовими базами” для німецько-польської поліції та радянських партизанів.

Однак доволі масштабні втрати, яких зазнало польське населення під час цих нападів, і відверте небажання повстанців розбиратися, хто був “сексотом”, а хто ні, породили пізніші уявлення про особливий розмах акції” [10, 408].

Схоже пояснення своїх дій потім давало саме командування загону “Січ”, при цьому намагалося заспокоїти поляків, що жили на контрольованих ним теренах.

У листівці “До польського населення” від 17 липня 1943 року зазначалося: “Міри, що були примінені до поляків деяких громад, були засобом забезпечення українського населення перед плянованою зрадою, і не будуть вони поширюватися на тих громадян-поляків, що стоять на ґрунті співпраці з нами [. ].

Закликаємо лояльне польське населення не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель, а спокійно працювати на своїх господарствах” [3].

Документів УПА з інших теренів Волині, які б розповідали про акції 11 і 12 липня і мали би підтвердити тезу про масштабну операцію, не виявлено, принаймні досі.

У звіті командира “Крука” за період із 11 червня до 10 липня 1943 року згадано вже проведені на той час антипольські акції, в результаті яких “в терені рідко можна зустрінути якогось ляшка. Вони, так як і німці, згуртувались в більші окружні міста та по районних центрах і тільки час від часу роблять напади в теренах” [26].

Відтворити з цих обмежених даних масштаби акцій чи якісь деталі їх проведення, на жаль, неможливо. Імовірно, мова йде про підсумок кількамісячного протистояння з поляками від початків навесні 1943 року. Хронологічні рамки самого звіту обмежуються періодом від 11 червня до 10 липня – відповідно дата, яка нас найбільше цікавить, опинилася поза увагою звітодавця.

В інших звітах ідеться про акції другої половини липня, при цьому подається ретельна інформація про їх перебіг. У свідченнях Юрія Стельмащука розповідається про масштабні антипольські дії, проведені його відділами, але не в липні, а в серпні 1943 року. Тут немає жодних згадок про “загальний антипольський наступ” у ніч із 11 на 12 липня.

Багато інформації про польсько-українське протистояння влітку 1943 року можна віднайти в архівно-кримінальній справі на чотового УПА Степана Редешу. Він, зокрема, детально розповідає про знищення польських сіл на Любомльщині у серпні [2].

Ані в цій справі, ані в десятках інших, заведених проти колишніх повстанців, що їх переглянув автор в архіві СБУ, не віднайдемо інформації про масштабну операцію 11-12 липня.

Попри упередження автора цих рядків до таких документів як об’єктивного джерела, важко припустити, що радянські органи слідства чомусь би приховували таку інформацію. Швидше навпаки, її було б використано не тільки слідчими, але й потужно розкручено радянською пропагандою як доказ злочинності українського націоналізму.

Жодних німецьких документів про акції цього дня поки теж не виявлено. Очевидно, що німецька окупаційна адміністрація не могла не помітити великої операції.

Як, зрештою, і радянські партизани, що детально інформували своє керівництво про події на Волині, зокрема про антипольські акції. До прикладу, серед їхніх донесень можна знайти доволі детальну інформацію про трагічні події, що сталися 18 липня у Володимирі-Волинському.

“У місті, — читаємо в повідомленні з’єднання партизанських загонів імені Шукова, — відбувалося масове побиття поляків бандерівцями (українськими націоналістами), що зібралися на недільне богослужіння.

Поляків били в костелах і на вулицях, внаслідок чого вбито 18 ксьондзів і до 1 500 громадян. Німці цьому побиттю не заважали і лише через кілька днів випустили звернення до поляків йти на службу в поліцію і жандармерію для боротьби з бандерівцями” [27].

Інше повідомлення загону Бегми за 28 липня є менш детальним і містить таку інформацію:

“Кілька тисяч осіб бульбівців з 10-го до 20-го липня повели наступ проти польських сіл Чутаєтєв, Вафи, Голи, Пісочна, Тур, Сошникіно [назви сіл перекручені звітодавцем — В.В.] та інших. На шляху все спалили, по-звірячому мордували населення, згодом відійшли на північ.

Основний опір дали озброєні поляки села Бути, під керівництвом ксьондза. Втрати поляків — 400 осіб убитими. Загін командира Дорошенка, що прийшов на допомогу з Рівненської області, разом із поляками знищив сотню націоналістів. Захоплено 6 кулеметів.

Для надання допомоги полякам на боротьбу з бульбівцями і для виводу польського населення нами спрямовано 3 партизанських загони”.

Отже, в повідомленні йдеться про антипольську акцію з участю значної кількості повстанців, яка відбулася приблизно в той відрізок часу, що нас цікавить. Але й тут не знаходимо підтвердження про операцію, що мала б охопити понад сотню сіл і здійснювалася протягом однієї ночі.

Отже, теза про масштабну координовану акцію, що 11-12 липня охопила значні терени Волині, наразі не віднайшла документального підтвердження.

Сумніви щодо спроможності повстанців здійснити таку масштабну операцію обґрунтував у своєму дослідженні Іван Патриляк.

“Якщо припустити, — пише він, — що для атаки на село потрібно було б виділити бодай одну чоту (30-40 озброєних осіб) і сотню змобілізованих та озброєних сокирами і вилами селян, то ми отримаємо цифру 1,8-4 тисяч повстанців, які мали би брати участь в акції 11—12 липня. Це занадто велика кількість як для декількох районів.

Враховуючи, якими силами УПА диспонувала на півдні Волинської області в липні того року, очевидно, могло йтися про напад на 20-25 населених пунктів, але не більше. Навіть за таких умов це була доволі складна з технічного погляду операція” [10, 408].

Спробуємо підсумувати виявлену інформацію про події 11-12 липня 1943 року. Очевидно, в цю ніч (як і в багато попередніх та наступних) мали місце протипольські виступи, які призвели до втрат серед польського населення. Особливо значними були вони у двох населених пунктах на терені діяльності загону УПА “Січ”.

Проте інформація про географічний масштаб акцій (теза про те, що вони охоплювали мало не всю Волинь, тоді як у документах ідеться лише про південну частину Володимирського повіту; вказування на понад півтори сотні атакованих польських населених пунктів, хоч у польських документах мова йде про кільканадцять) є суттєво перебільшеною.

Саме перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, “генеральний антипольський наступ”, який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині.

А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки.

Суспільні дискусії довкола питань минулого часто набувають гострого характеру, особливо в державах, що тривалий час були позбавлені права на об’єктивний, незаідеологізований погляд на свою історію.

Звичайно, активну роль у них беруть й фахові дослідники. Їхнє завдання у таких суперечках — стримувати надмірну політизацію та наближати до фактів. При цьому історики мають використовувати свої професійні навички роботи з первинними джерелами та спеціальні дослідницькі методики.

На жаль, в оцінці подій 11 липня 1943 року деякі дослідники, які займалися цим питанням, відіграли зовсім іншу роль. Висунуті ними гіпотези, попри те, що не опиралася на надійну джерельну базу, стали підставою для різноманітних політичних спекуляцій довкола важких сторінок минулого.

Жертви польсько-українського протистояння заслуговують на вшанування пам’яті, і найкращим виявом шани до них з боку істориків є скрупульозні дослідження правди про причини, перебіг та масштаби цієї трагедії.

А її масштаби були значними і без жодних надумувань та перебільшень. Достатніми для того, аби зрозуміти, якою ціною оплачені сьогоднішні приязні стосунки між нашими народами, і бути готовими захистити їх від спроб нерозумних політиків ці взаємини зруйнувати.

Дивіться також:

1. В’ятрович В. М. Друга польсько-українська війна. 1942—1947. — К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2012.
2. ГДА СБ України. — Ф. 13. — Спр. 1020. — Арк. 164—176.
3. ГДА СБ України. — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 34. — Арк. 92.
4. ГДА СБ України. — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 66. — Арк. 7.
5. Ільюшин І. А. Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939―1945 рр.). ― К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009.
6. Кутовий Р. С. Спогади як джерело даних про цивільні жертви українсько-польського збройного конфлікту на Волині в роки Другої світової війни // Наук. вісн. Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. — № 10. — 2011.
7. Літопис УПА. Нова серія. — Т. 11: Літопис УПА. Нова серія. — Т. 11: Мережа ОУН(б) і запілля УПА на території ВО “Заграва”, “Турів”, “Богун” (серпень 1942 — грудень 1943). — К. — Торонто, 2007.
8. Ольховський І. А. Кривава Волинь. Кн. 1: Українсько-польське протистояння на теренах Любомльського та Шацького районів у 1939―1945 роках. ― К., 2008.
9. Ольховський І. А. Кривава Волинь. Кн. 2: Українсько-польське протистояння на терені Турійського району Волинської області у 1939—1945 роках. — К., 2011.
10. Патриляк І. К. Встань і борись! Слухай і вір…”: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух 1939—1960 рр. — Львів, 2012.
11. Поляки і українці між двома тоталітарними системами. 1942—1945. — Варшава — К., 2005. — Т. 1.
12. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. ― Т. 4: Поляки і українці між двома тоталітарними системами. 1942―1945. ― Ч. 1 / Ред. Є. Тухольський, Ю. Шаповал та ін. ― Варшава ― К., 2005.
13. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Володимир-Волинський район. — Луцьк, 2011.
14. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938―1944 років. Горохівський район. ― Луцьк, 2010.
15. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Іваничівський і Локачинський райони. — Луцьк, 2010.
16. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Камінь-Каширський, Любешівський, Ратнівський і Старовижівський райони. — Луцьк, 2011.
17. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938―1944 років. Ківерцівський район. ― Луцьк, 2008.
18. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Ковельський район. — Луцьк, 2011.
19. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938―1944 років. Луцький район і м. Луцьк. ― Луцьк, 2009
20. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Любомльський і Шацький райони. — Луцьк, 2011.
21. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Рожищенський і Маневицький райони. — Луцьк, 2009.
22. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Турійський район. — Луцьк, 2009.
23. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів: у 3 т. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2005. — Т. 3.
24. Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569—1999. — К.: Дух і літера, 2012.
25. Царук Я. В. Трагедія волинських сіл. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. ― Львів, 2003.
26. ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 112. — Арк. 8.
27. ЦДАГО України. — Ф. 62. — Оп. 1. — Спр. 247. — Арк. 84.
28. Armia Krajowa w dokumentach. 1939―1945. ― Т. III. Kwiecień 1943 ― lipiec 1944. ― Londyn, 1976.
29. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydział Społeczny. Sprawozdanie № 11/43 // Hoover Institution Archives. Poland. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Box 8, folder 9.
30. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydział Społeczny. Sprawozdanie № 4/43 // Hoover Institution Archives. Poland. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Box 609, folder 9.
31. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydział Społeczny. Sprawozdanie sytuacyjne z Ziem Wschodnich № 5/44. Październik 1943. — Londyn, 1944 // АЦДВР. — Ф. 30. — К. 10.
32. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydział Społeczny. Sprawozdanie sytuacyjne z Ziem Wschodnich № 8/44. Listopad, grudzień 1943, styczeń 1944. — Londyn, 1944 // АЦДВР. — Ф. 30. — К. 10.
33. Motyka G. Ukraińska partyzantka 1942—1960. — Warszawa, 2006.
34. Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA. 1945—1947. — Warszawa, 1997.
35. Nasze Ziemie Wschodnie. Dodatek miesięczny Rzeczypospolitej Polskiej. — Sierpień — październik, 1943. — № 5 // Mykola Lebed Papers. Ukrainian Research Institute Library, Harvard University.
36. Projekt Uchwały Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej o ustanowieniu 11 lipca Dniem Pamięci Męczeństwa Kresowian [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.senat.gov.pl/gfx/senat/userfiles/_public/k8/dokumenty/druki/300/331.pdf
37. Projekt Uchwały Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej w sprawie ludobójstwa dokonanego przez OUN-UPA na ludności polskiej Kresów Wschodnich w latach 1939—1947 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.orka.sejm.gov.pl/Druki7ka.nsf/Projekty/7-021-204-2013/$file/7-021-204-2013.pdf
38. Przed akcja “Wisła” był Wołyń / Praca zbiorowa pod red. W. Filara. — Warszawa: Swiatowy Zwiazek Zolnierzy Armii Krajowej. Okreg Wolyn, 1997.
39. Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939―1945. ― Warszawa, 2000.
40. Sprawozdanie stenograficzne z 94 posiadania Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej w dniu 7 czerwca 2011 (pierwszy dzień obrad) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.orka2.sejm.gov.pl/StenoInter6.nsf/0/a944529cea8b1b15c12578ae0033b350/$FILE/94_a_ksiazka.pdf