“Сутички з росіянами були, коли вони поводилися не по-чоловічому”, – актор Андрій Ісаєнко

Актор Андрій Ісаєнко в інтерв’ю УНІАН розповів, як живе останні два роки, коли повністю перейшов на українську мову, чому у нього виникали сутички з російськими колегами, та про те, що потрібно робити зі зрадниками.

Андрію, розкажіть, як ви живете останні два роки.

Коли почалася велика війна, я спершу вивіз дружину і доньку на Західну Україну. А потім я почав займатися волонтерською діяльністю. Завозив військовим медикаменти, завдяки друзям з Португалії. Поки не було роботи, займався виключно підтримкою України.

А згодом ми почали їздити на гастролі з виставою “Погані дороги”. Це вистава про війну з 2014 року. Ми намагалися показати Європі, що війна робить з людьми і наскільки це страшно.

Далі ми поставили виставу для українських біженців у Латвії, Литві та Естонії. А потім ми повернулися до України, запрацював театр, тому ми знову були задіяні у своїй професії.

Я чула історії, коли псевдоволонтери розводили наших артистів на гроші. Чи часто таке трапляється?

Слава Богу, у мене такого не було. Але як ми познайомилися з друзями з Португалії? Вони не могли знайти людину, якій повірять і передадуть дуже цінні медикаменти. Одна фура просто зникла. Заїхала до України і зникла. Знайти її не вдалося.

Тому ми з дружиною навіть записували відео, щоб розповісти, хто ми, що ми, і що нас легко знайти. Вони нам довірилися, і ми почали співпрацювати.

Ви родом із Запоріжжя. Коли востаннє були вдома?

Останній раз вдома я був влітку чи навесні 2023 року.

Ваші рідні досі там живуть?

Так, мама, тато, сестра зі своє сім’єю. На початку вторгнення вони намагился виїхати, але вирішили все ж залишитися вдома. Їх важко вигнати з рідного дому. Спочатку я намагався їх переконати, а потім зрозумів, що я також у Києві, як і моя сім’я.

Як змінилося місто за час війни?

Запоріжжя – прифронтова територія, тому там багато руйнацій, багато військових. Біля мого дому є цвинтар. Туди прилетіла ракета, взірвалася прямо по середині.

Але є й радісний момент – почали з’являтися україномовні люди. Вони стали більш свідомими.

За час війни у мене бували депресивні настрої, – Ісаєнко / фото Facebook

Не секрет, що деякі відомі люди на початку війни виїхали за кордон та не повернулися. Чому ви все ж ухвалили рішення залишитися вдома?

Виїхати за кордон і підло не повернутися? Я нікого не хочу засуджувати. Можу зрозуміти їх як людина, а як громадянин своєї країни – ні. Насправді у мене було багато можливостей залишитися в Європі. Я неодноразово туди їздив як волонтер і як актор, але бажання залишитися там остаточно не було. Я так не можу.

Зараз люди скаржаться на проблеми зі здоров’ям, які пов’язані зі стресом. А як війна вплинула на вас у цьому плані?

Чесно, я не знаю. Хвороб, слава Богу, не було. Може були якісь депресивні настрої. Але, звісно, війна повпливала на кажного з нас. Нвіть, якщо ти побачиш відео з розстріляним тілом, то ти вже його побачив і не можеш розбачити. Це впливає на свідомість і психіку. В деяких моментах я став більш запальним, але може я таким завжди був, не знаю.

На початку великої війни кіновиробництво було на паузі. Як ви заробляли на життя? Можливо, освоїли нову професію?

Ні, я завжди знав, що буду заробляти тільки акторством. На щастя, у мене були заощадження, тому ми у час повномасштабного вторгнення зайшли з фінансовою подушкою. До 24 лютого 2022 року я гарно попрацював.

Ви грали в “Кіборгах” та “Жіночому лікарі”. Яка роль вам ближча?

Мені дуже важко їх порівнювати. “Кіборги” – це історія про героїв сьогодення, український Marvel. А “Жіночий лікар” – простіша робота, бо це мелодрама. Під час зйомок у цих роботах у мене в голові навіть різні процеси відбувалися.

До речі, “Кіборги” вплинули на моє становлення як актора, тому я безперечно ціную цю роботу і те, що життя дало мені можливість стати частиною цього фільму.

Вас вважають секс-символом українського кіно, як і вашого колегу по “Жіночому лікарю” Тараса Цимбалюка. Чи не було між вами конкуренції на знімальному майданчику?

Ми з Тарасом давно дружимо, у нас хороші відносини. Якщо ми будемо конкурувати, то це тільки заважатиме. В цьому не має жодної рушійної сили, тільки руйнівна. Конкуренція може бути здоровою в плані обговорення позиції щодо чогось. Хоча це краще назвати просто спілкуванням. Я завжди за те, щоб не було конкуренції під час зйомок.

Чи було таке, що ви обидва проходили кастинг на одну роль, але комусь з вас відмовляли?

Здається, я пробувався у серіал про копів, де грав Тарас. Він зіграв того персонажа, на якого я проходив кастинг. Але це життя. Кожному своє. Якщо я розумію, що він зробить гарно і правильно, то чому б не порадіти.

Вам подобається звання секс-символа?

Звісно, мені приємно це чути, але воно ніяк не впливає на моє життя, бо я себе таким не відчуваю.

Ви у дуже гарній фізичній формі. Багато часу приділяєте спорту?

До великої війни займався частіше, а після – не було часу та натхнення. Але на одній з вистав мені довелося роздягнутися до трусів. Хтось з глядачів зняв мене на камеру, а потім виставив відео у соцмережі. Я коли побачив себе, то жахнувся. Тому у березні минулого року я купив абонемент до зали і почав займатися, щоб, виходячи на сцену, мені не було соромно.

До війни я частіше займався спортом, але у березні повернувся до зали, – актор / фото Facebook

А як ваша дружина ставиться до поцілунків у кадрі? Не ревнує?

А як можна до цього ставитися, якщо це все одно буде? Або ходити і думати, як це погано і псувати собі нерви, або просто прийняти, що це професія. У мене є вистава, де я повністю роздягаюся на сцені і сідаю з дівчиною у ванну. Дружила ходила на прем’єру вистави. Бачите, я ще живий (сміється).

Навіть коли ми знімали повнометражний дебют моєї дружини “Казка про гроші”, мені треба було поцілуватися з Настею Карпенко. Ми якось там цілувалися, а моя дружина почала кричати: “Ви можете нормально поцілуватися?” От вам і ставлення дружини до цього.

Багато років ви знімалися у російськомовних проектах. Складно було переключитися суто на українські та розмовляти у кадрі виключно рідною мовою?

Ні, не складно, бо я дуже давно чекав, коли Україна почне знімати кіно українською. Я з Запоріжжя. Коли був ще підлітком, то у нас було всього дві українські школи. Тому з українською все було складно. Але коли народилася дочка, ми в сім’ї почали спілкуватися українською, щоб дитина також її вивчала.

До речі, у мене україномовна дружина, яка з перших днів знайомства привчала мене до рідної мови. Часом вона може мене виправляти, коли я на емоціях можу щось сказати російською. Навіть донька каже: “Тато, що за російська мова?” Я виправляюся.

У вас дуже свідома донька. Чи не плануєте з дружиною другу дитину?

Про це важко думати під час повномасштабної війни. Зараз я переживаю за одну дитину, а потім – за дві. Коли закінчиться війна – подивимося.

Андрій Ісаєнко з дружиною та донькою / фото Facebook

Я неодноразово чула, що режисери завжди були більш прихильні до росіян, а не до наших акторів. Як думаєте, чому?

Режисери були до них не те що більш прихильні, а скоріше більш привчені. Продюсери їм казали з ким саме працювати. До 2014 року українські актори грали тільки на другому плані. Чому так? Все просто. Замовник серіалу з Росії, гроші російські. Каналу вигідно зняти проект або навпіл з кимось, або за свої кошти, але потім продати продукт Росії. А щоб у Росії його купили, треба було брати їхнього медійного актора. Потім склад акторів був 50 на 50, а згодом Україна почала знімати виключно свій контент.

А вас це ображало?

Чи були у вас якісь сутички з росіянами через це?

Я сварився тільки тоді, коли вони поводилися не по-чоловічому, наприклад. Якось у нас з одним російським актором була бійцівська сцена. Ми з ним порепетирували, наче все добре було. Але під час зйомок він три рази вдарив мене по кадику. Перший раз він сказав, що ненавмисно. На другий раз я не розумів, що відбувається, аде знову намагався поговорити. Він зневажливо сказав: “Так, добре, давай вже робити”. Після третього разу я йому теж випадково влучив в обличчя. І все, конфлікт було вичерпано.

До речі, якось ви розповідали, що завдяки Кіркорову захотіли на сцену. Чому вибрали для себе саме цього персонажа?

Тоді ми ще всі разом жили у бабусі. По телевізору йшла якась передача, де Кіркоров співав з Пугачовою пісню “Зайка моя”. Чомусь мені захотілося в телевізор. Я не знаю, чому на це повпливав саме Кіркоров, не можу відтворити, що саме відбувалося у моїй голові (сміється). Я просто пам’ятаю той момент, коли захотів стати відомим.

А ви особисто знайомі з ним?

Ні, лише одного разу я наткнувся на нього, коли після університету їздив до Москви. Я зустрівся з ним біля якогось ресторану, але не одразу зрозумів, що це був саме він.

Існує думка, а деякі зірки її підтвердили, що на телебачення потрапляють через ліжко. Чи були у вас якісь неоднозначні ситуації?

Я так можу сказати тільки про дружину (сміється). Вона режисерка, тому можна сказати, що я отримав роль через ліжко. Колись давним-давно мені натякали на таке, коли я тільки переїхав до Києва. Пропонували поїхати покататися, а потім мене покличуть на кастинг. Але я від цього відмовився. Повністю підтвердити, що в Україні є така історія, – не можу. Це залишається на рівні здогадок, що від мене хотіли, бо напряму ніхто нічого не казав.

В Україні є відома режисерка Оксана Байрак. На початку вторгнення вона підтримала Росію, а згодом повернулась до рідної Одеси. Як ви ставитеся до її персони?

Мені не доводилося з нею ніколи працювати, але я чув, що вони переїхала до Росії. Вона зрадниця! Усіма методами потрібно перешкоджати її роботі, не можна давати їй можливість спокійно працювати в Україні, якщо вона на початку обрала Росію. Думаю, у неї залишилася ідея “русского мира”. Вона і надалі може всувати в голови людей про “братські народи” і так далі. А це погана політика, я проти цього.

Її ні в якому разі не можна пробачати. Навпаки потрібно видворювати її з України.

Байрак треба видворювати з України, – актор / фото Instagram

Навколо деяких персон, у тому числі дочки Сумської чи Галини Безрук, ходять чутки, що вони не можуть засудити війну в Україні, тому що в РФ у них діти, чоловіки тощо. Як ви ставитеся до їхньої позиції?

Я взагалі викреслив цих людей з життя. Я б і не сказав, що ми колись добре спілкувалися. Знаю, що Паперна виїхала ще задовго до війни, а Безрук – після 2014 року. Мені це не подобається, але це їхній вибір. Я жорстокіше ставлюся до чоловіків, які виїхали і не повернулися.

Проте деякі українські актори, які працювали в РФ, на початку війни повернулися додому. Чи вірите ви в щирість Катерини Кузнєцової чи Любави Грєшнової, наприклад?

Чесно кажучи, я про це навіть не думав. Але мені хочеться вірити у їхню щирість. У Росії у них була робота, статус, але вони все це закреслили і повернулися до України. Це гарний вчинок. Сподіваюся, що вони щирі в цьому.

Зараз на піку популярності серіал “Слово пацана”. Ви вже встигли подивитися його?

Деякі фрагменти мені потраплялися у TikTok, але я не дивився цей серіал. Хоча хочу, щоб зрозуміти, чому українці його так розпіарили. Такий кіпіш підняли. Насправді я розумію, чому люди дивляться цей серіал. Згадайте “Бригаду”, яка була на піку популярності. На пострадянському просторі цей серіал мав шалений успіх. А фільм “Хрещений батько”. Так, це кіно про поганців, про заборонене, про злочинність, але він мав світовий успіх.

Думаєте, людям подобається кіно про поганців?

Думаю, що “Слово пацана” дивляться тому, що багато людей застрягли в 90-х. Можливо, вони ностальгують за тим кризовим часом. Мені взагалі дивно, коли люди продовжують дивитися російські серіали та слухають їхню музику. Чому так? Не знаю. Я сам шукаю відповідь на це питання.

А що особисто ви пам’ятаєте з 90-х?

Це було моє дитинство, тому у будь-якому випадку це були прекрасні часи. Я їх не забуду ніколи. В 1990 році мені було чотири роки, а в 1999-му – чотирнадцять. Для мене це було безтурботне життя.

Я точно пам’ятаю, як важко було батькам. Іноді ми тижнями не бачили м’яса, бо батько певний час шукав роботу через скорочення. Але я не можу сказати, що мені було погано. Я до 15 років жив у бабусі, гуляв з друзями.

Батьки купили квартиру, коли мені було 7. Але я все одно вирішив залишитися з бабусею, бо там були мої друзі. До батьків я, звісно, приходив. Мама завжди заманювала мене чимось смачненьким. Я прийшов, поїв, але повертався до бабусі, бо там були пацани, гуляння та інше.

Думаю, що “Слово пацана” дивляться тому, що багато людей застрягли в 90-х, – актор / фото Facebook

Про що зараз мрієте найбільше?

Звісно, про перемогу та про те, щоб взяти участь у гарному міжнародному фільмі. Також хочу, що українське кіно вийшло на європейський ринок, тому що ми вміємо знімати хороші картини. У нас є багато талановитих людей, які можуть якісно це робити.

Найкращі фільми 2021

Напружена та водночас зворушлива драма режисера Шаки Кінга оповідає про лідера партії “Чорна пантера” Фреда Гемптона, вбитого 1969 року на замовлення ФБР.

Роль харизматичного революціонера, якого боялося ФБР, блискуче виконав Деніел Калуя, здобувши за неї “Оскара”.

Крім біографічної оповіді про відомих історичних постатей, стрічка порушує актуальні досі теми свавілля поліції та боротьби чорношкірих за свої права.

Легенда про зеленого лицаря (The Green Knight)

Сюжет фільму заснований на поемі XIV століття. На новорічний бенкет до Камелота приходить жахливий Зелений Лицар (Ральф Айнесон) і пропонує парі: будь-хто серед лицарів Круглого столу може вдарити його сокирою, але він зробить те саме через рік і один день.

Безстрашний племінник короля Артура, сер Гавейн (Дев Патель), приймає виклик і відсікає голову моторошному гіганту. Але той повертає голову на місце і йде геть.

У ролі сценариста й режисера стрічки виступив Девід Лоурі, відомий такими драмами як “Старий з пістолетом” та “Історія примари”. І отже, “Зелений лицар” претендує на більше, ніж середньостатистичне фентезі.

“Ми хотіли створити такий же епічний фільм як “Володар перснів”, але з оригінальною історією в основі”, – сказав Лоурі в інтерв’ю Entertainment Weekly.

Фільм сповнений фантастичних сцен боїв на мечах та міфічних істот, але його головна тема – загальнолюдська. “Ідея, що честь людини важливіша за життя чи спадщину, дуже близька мені. Я багато про це думаю, про те, як нас і мене, зокрема, сприйматимуть наступні покоління”, – додав режисер.

Рая та останній дракон (Raya and the Last Dragon)

Автор фото, Disney

Події цього смішного, яскравого та динамічного анімаційного фільму студії Disney розгортаються у вигаданому стародавньому королівстві Кумандра десь в Азії.

Юна войовниця Рая шукає останнього магічного дракона, який допоможе їй перемогти сили зла й врятувати свого батька.

Але дракон традиційно виявляється кумедним і дотепним другом, який не лише допомагає Раї здолати ворога, але й дає дівчинці важливі уроки життя.

Земля кочівників (Nomadland)

Автор фото, Searchlight Pictures

Стрічка режисерки Хлої Чжао, яка здобула три головних “Оскари” (найкращий фільм, найкраща режисерська робота та найкраща жіноча роль) оповідає про американців, які лишилися на узбіччі життя, героїв, яких Голлівуд зазвичай ігнорує.

Це – екранізація однойменного документального роману Джессіки Брудер, в центрі сюжету якого героїня Френсіс Макдорманд, вдова на пенсії, яка не має дітей.

Жінка не має можливості залишитися в своєму будинку, а тому пакує речі у старий фургон і вирушає у подорож пустелею. Як незабаром вона виявляє, таких “кочівників” у сучасній Америці чимало.

Їхню роль виконують реальні люди, які опинилися у скрутному становищі, а Макдорманд – єдина професійна акторка у фільмі. Разом з режисеркою Хлої Чжао вони майстерно усувають кордони між фактами та вигадкою.

Незнайома дочка (The Lost Daughter)

Автор фото, Yannis Drakoulidis/Netflix

Акторка та лауреатка “Золотого глобуса” Меггі Джилленгол вперше виступила в ролі сценаристки-режисерки, екранізувавши роман Елени Ферранте про професорку середнього віку Леду. Її одержимість ледь знайомою жінкою та її дочкою змушує Леду дізнатися власне минуле.

Головну роль виконує Олівія Колман, і вона, здається, перевершує саму себе. Її партнерки по фільму – не менш заслужені акторки: Джессі Баклі, яка грає Леду в юності, й Дакота Джонс у ролі молодої жінки, з якою знайомиться Леда.

Джилленгол чудово втілює атмосферу роману на екрані, але й вкладає в історію жінок, які шукають себе, власний художній погляд.

007: Не час помирати (No Time to Die)

Дату виходу стрічки кілька разів переносили через пандемію. І коли світ нарешті побачив 25-й фільм про агента 007, через понад 5 років після прем’єри “Спектра”, це стало справжнім приводом для святкування.

Чи вартий він був такого довгого очікування? Відповідь дають кілька фактів.

По-перше, режисер Кері Джоджі Фукунага (“Безрідні звірі”, “Справжній детектив”) є майстром адреналінового екшена та атмосферних географічних локацій.

По-друге, Фібі Воллер-Бридж (“Погань”, “Вбиваючи Єву”), яка працювала над сценарієм, буз сумніву, надала йому гостроти та шарму.

І нарешті, ролі лиходіїв виконують оскароносні актори – Крістоф Вальц і Рамі Малек. Останній “Бонд” Деніела Крейга, схоже, буде його найкращим.

Лишається тільки одне питання: яким буде наступний Бонд?

Вестсайдська історія (West Side Story)

Автор фото, Niko Tavernise/ Twentieth Century Fox

Музична мелодрама Стівена Спілберга мала вийти ще минулого року, але коли йдеться про такий приголомшливо красивий фільм, то він вартий того, щоб чекати. Це – адаптація класичного бродвейського мюзиклу, написаного Леонардом Бернстайном і Стівеном Сондгаймом за сюжетом “Ромео і Джульєтти”.

Енсел Елгорт (“На драйві”) та маловідома акторка Рейчел Зеглер зіграли Тоні та Марію, закохану пару, що опинилась в епіцентрі протистояння нью-йоркських банд “Акул” і “Ракет” у 1957 році.

Ідентичність (Passing)

Автор фото, Netflix

Акторка Ребекка Голл береться за роль сценаристки і режисерки й робить це з винятковою елегантністю та дотепністю. “Ідентичність” – це її тонка й меланхолійна екранізація роману Неллі Ларсен про двох подруг дитинства, які випадково зустрічаються у дорослому віці в Нью-Йорку у 1920-х роках. Головні ролі у стрічці виконали Тесса Томпсон і Рут Негга.

Одна з героїнь – тепер світська левиця й активістка за права чорношкірих у Гарлемі, друга переконала всіх, зокрема й свого чоловіка-расиста (Олександр Скарсгард), що вона насправді біла.

Талановита акторська гра й стильне чорно-біле зображення тонко відтворюють драму в житті головних героїнь.

Сідай за кермо (Drive My Car)

Автор фото, Janus Films

Попри схожість назви, з піснею Beatles стрічка не має нічого спільного. Японський режисер Рюсуке Хамагучі створив один з найбільш незвичайних і промовистих фільмів останніх років.

Актор і режисер Юсуке (Хідетоші Нішійма) після смерті дружини береться за постановку п’єси Чехова “Дядя Ваня” в Хіросімі. Його водійкою на цей час стає молода жінка.

Вона переживає свою життєву трагедію, але разом їм вдається дати собі раду з минулим. Drive My Car – це фільм про розмови та театральні репетиції, про впевненість і таємниці, створений настільки майстерно, що три години перегляду минають непомітно.

Думки головного героя про втрачені можливості, даремно витрачений час і необхідність жити далі перегукуються з почуттям чехівського персонажа.

Титан (Titane)

Автор фото, Carole Bethuel

“Титан” – науково-фантастичний горор у дусі Девіда Кроненберга про серійну вбивцю (Агата Руссель), яка виявляється вагітною від… автомобіля.

Приголомшливий своєю екстремальністю фільм Жюлі Дюкорно насправді ще химерніший, ніж можна припустити з сюжету.

Моторошний, але водночас комічний, з відвертими сценами сексу й насильства, кислотним світлом та пульсуючим саундтреком, “Титан” викликає таку бурю різноманітних почуттів, як жодна інша цьогорічна прем’єра.

Це також другий фільм режисерки, який отримав “Золоту пальмову гілку” в Каннах.

Маленька мама (Petite Maman)

Автор фото, Lilies Films

Французька режисерка і сценаристка Селін С’ямма привносить у свою нову стрічку візуальну красу “Портрету молодої жінки у вогні”, але створює геть інший фантазійний шедевр з аурою казки й переконливістю реального життя.

Восьмирічна дівчинка Неллі мешкає у віддаленому будинку в лісі, який її розлучені батьки прибирають після смерті бабусі. Вона блукає в лісі й зустрічає іншу дівчину, Жозефіну, її двійника – дівчат грають реальні близнючки.

Згодом виявляється, що Жозефіна має надприродний зв’язок із власною матір’ю Неллі. Використовуючи уяву дитини, режисерка створює ліричний й глибоко пронизливий твір на межі містики й реалізму почуттів.

Французький вісник (The French Dispatch)

Автор фото, SEARCHLIGHT

Шанувальники фільмів Веса Андерсона радіють – 10-й фільм сценариста й режисера втілює саму сутність його художнього стилю.

Ледь не кожен кадр стрічки прикрашає його фірмовий стиль: розділений екран, стоп-кадр, підписи, яскраве озвучення або перемикання між монохромним та кольоровим зображенням.

Під примхливою зовнішньою формою приховані три історії, які відбулися у вигаданому французькому містечку Еннуї-сюр-Блазе, і були описані в журналі, прототипом якого став The New Yorker.

До улюбленої акторської команди Андерсона, Білла Мюррея, Овена Вілсона, Тільди Свінтон та Джейсона Шварцмана, цього разу приєдналися Тімоті Шаламе, Бенісіо дель Торо та Леа Сейду.

“Хоча за приголомшливим феєрверком деталей іноді доволі важко стежити за сюжетом, зануритися у світ “Французького вісника” – суцільна насолода”, – написала Софі Монкс Кауфман у виданні Hyperallergic.

У руках пса (The Power of the Dog)

Автор фото, Kirsty Griffin/ Netflix

Через 28 років після виходу “Фортепіано” Джейн Кемпіон представляє ще одну атмосферну драму, зняту в нетрях Нової Зеландії. Втім, “У руках пса” – темніша й дивніша за попередній шедевр режисерки, і також надзвичайно захоплива.

Фільм також демонструє одну з найбільш видатних ролей Бенедикта Камбербетча.

Його герой, уїдливий власник ранчо з Монтани, переживає складні стосунки зі своїм братом (Джессі Племонс) і його сором’язливою дружиною (Кірстен Данст).

Екранізація роману Томаса Севеджа спочатку здається вестерном про токсичну маскулінність, але згодом перетворюється на готичну мелодраму, дія якої відбувається у моторошному, але цілком реальному світі.

Супернова (Supernova)

Автор фото, Alamy

Чуттєва історія любові й дружби англійського піаніста (Колін Ферт) і американського письменника (Стенлі Туччі), який страждає на ранню деменцію.

Подорожуючи мальовничим Озерним краєм в автофургоні, чоловіки усвідомлюють, що ця поїздка може стати їхнім останнім спільним відпочинком.

Попри сумний сюжет акторам вдається створити атмосферу доброго гумору, поки чоловіки щиро насолоджуються радощами, які незабаром стануть їм недоступними. Режисеру й сценаристу стрічки Гаррі Маквіну вдається блискуче передати ніжні чоловічі стосунки та біль їхньої втрати.

Ніч королів (Night of the Kings)

Автор фото, Neon

Новаторська драма режисера Філіппа Лакота сміливо поєднує реалізм із легендами, відроджуючи традиції африканських гріотів, бродячих казкарів і музикантів.

Сюжет оповідає про занедбану в’язницю десь у глибинці Кот-д’Івуару, в’язні якої затівають гру у дусі Шахерезади.

Щодня вони обирають одного чоловіка, який повинен розповідати історії всю ніч, а того, хто не впорається із завданням, вб’ють. У розповіді головного героя правда й вигадка змішуються, з’являються міфічні герої, які вступають у бій з надприродними силами.

Інші в’язні співають і рухаються у стилізованому танці. Стрічка майстерно зображує силу оповіді.

Ще по одній (Another Round)

Автор фото, Alamy

Режисер Томас Вінтерберг створив п’янкий коктейль комедії та драми, змусивши глядача поважати й співчувати головним героям попри їхню обурливу поведінку.

Учитель історії (Мадс Міккельсен) та троє його найближчих колег вирішують впоратися з кризою середнього віку за допомогою алкоголю. Не просто алкоголю, а його величезної кількості.

Експеримент чоловіків стає водночас й бурхливим святом пиятики, й тонким застереженням від алкогольної залежності. Це одна з найкращих ролей Міккельсена, а його танець у фінальній сцені без сумніву увійде в історію кіно.

Літо соулу (Summer of Soul)

Автор фото, Courtesy of Mass Distraction Media

Це життєрадісне документальне кіно оповідає про забутий музичний фестиваль 1969 року, який називали “Чорним Вудстоком”.

Це перша режисерська робота Ахміра Томпсона, який вправно вписав блискучі виступи Стіві Вандера, Ніни Сімон, Махалії Джексон, The 5th Dimension та багатьох інших у напружений політичний контекст епохи.

Фестиваль відбувся лише через рік після вбивства Мартіна Лютера Кінга.

Стрічка не є ностальгічною подорожжю в минуле, а радше повертає втрачену частину історії, представляючи її у новому ракурсі боротьби за расову рівність.

Втікач (Flee)

Автор фото, Neon

Про мігрантів майже щодня говорять у газетах, але документальна анімаційна стрічка Йонаса Поера Расмуссена перетворює одного втікача зі статистики на живу людину.

Афганський біженець і друг Расмуссена розповідає в інтерв’ю про свій важкий досвід. Арешт батька талібами в Кабулі, втечу його сім’ї до московської багатоповерхівки, жахливі стосунки з корумпованими поліцейськими та жорстокими торговцями людьми, а також його поїздку до Копенгагена, де він був змушений приховувати своє минуле.

Це захопливий і водночас оптимістичний фільм варто подивитися кожному, але насамперед політикам.

Людський голос (The Human Voice)

Автор фото, Sony Pictures Classics

Цей емоційно потужний і візуально приголомшливий фільм, створений двома сучасними майстрами – Педро Альмодоваром і Тільдою Свінтон (головна роль) – триває лише 30 хвилин.

Стрічка заснована на п’єсі Жана Кокто 1930 року, в якій жінка розмовляє телефоном з чоловіком, який її кинув. Єдине, що відрізняє фільм від п’єси, це блукання Свінтон з кімнати у кімнату порожньою квартирою.

Однак її почуття є бурхливо театральними – в розмові з коханцем вона переходить від зухвалої гордості до благання.

Свінтон у сукні від Balenciaga в оточенні найвишуканіших декорацій, які коли-небудь створював Альмодовар, вимовляє свій монолог із пристрастю й зворушливою інтимністю.

Батько (The Father)

Автор фото, Alamy

Ентоні (Ентоні Гопкінс нагороджений “Оскаром” за цю роль), енергійний 80-річний джентльмен, насолоджується життям у своїй лондонській квартирі. Поруч його турботлива й уважна дочка (Олівія Коулман).

Але незабаром люди та квартира починають змінюватися, створюючи атмосферу фільму жахів – і у певному сенсі це так і є. У Ентоні деменція, і сюжет розгортається так, як бачить світ тяжко хворий чоловік.

Стрічка створює моторошне, сумне й водночас захопливе відчуття, адже логічна послідовність подій відсутня.

Втім, “Батько” привертає увагу не лише технічною винахідливістю.

Драма Флоріана Целлера, адаптована з його власної п’єси за допомогою Крістофера Гемптона, проникає глибоко в серце.

Вона змушує глядача з жахом уявити, як це – мати немічних батьків, і ще з більшим жахом відчути, як це – втратити зв’язок з реальністю самому.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Culture.

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу [email protected], і наші журналісти з вами зв’яжуться.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!