Достоєвський. «Брати Карамазови»

Роман «Брати Карамазови» по праву вважається підсумком творчості письменника. Дія його відбувається в місті з «говорить» ім’ям – Скотопрігоньевск. Знову в центрі його уваги «випадкове сімейство»: провінційний дворянин Федір Павлович Карамазов, цинік, що погрузла в розпусті, і чотири його сина від різних матерів.

Кожен з братів втілює собою і перевіряє свою «ідею». Всі разом вони, немов дзеркала, відображають один одного, в чомусь повторюють, в чомусь протистоять один одному. Полюсами цього протистояння є лакей Смердяков – позашлюбний син Карамазова від божевільної Лизавети Смердящей, хто ненавидить не тільки батька, братів, але й Росію взагалі (він – крайній варіант «підпільного людини»), і молодший з братів Альоша Карамазов.

На його рахунку більше добрих слів, ніж вчинків, але ж автор замислював цілу серію романів, збираючись провести улюбленого героя через горнило життєвих випробувань.

Альошу зі старшим братом Дмитром об’єднує природне життєлюбність. Дмитро – людина темпераментний, неприборканий в бажаннях, загрозливий розправою батькові (через суперництво в любові до Грушеньке). Не випадково його ім’я також носить «прозору» смислове навантаження: Деметра – грецька богиня землі, родючості. І Дмитро роздирають земними пристрастями, сповнений неприборканих стихійних сил. (Зауважимо, що прізвище Карамазових буквально означає «чорна земля».)

Але є у братів ще одне об’єднуючий початок – ідея страждання, спокути. До неї Митя прийшов під час судового процесу над ним. Невинно засуджений, він приймає вирок – каторгу! – Зі смиренністю. Інша справа, що в планах письменника була втеча Дмитра в Америку, і в цілому ці нові повороти сюжету не суперечили б характеру героя. Але все ж при аналізі твору ми повинні виходити з існуючого канонічного тексту.

З Іваном, нігілістом-інтелектуалом, Альошу несподівано для нього самого пов’язує бунтарський порив помсти тим, хто нищить невинних. «Розстріляти!» – Вигукує він після розповіді Івана про нелюдської розправи над дитиною.

Героєм-ідеологом в цьому романі є Іван Карамазов. Глава «Pro і contra» – кульмінація конфлікту ідей у романі. Іван в трактирі (значуща в світі Достоєвського точка художнього простору!) Сперечається з Альошею про найскладніші питання буття.

У центрі глави нібито складена Іваном «Легенда про Великого інквізитора». В основі її сюжету – вигадане пришестя Христа в середньовічну Італію, де лютувала католицька інквізиція. Сицилійський інквізитор готовий відправити на вогнище Сина Божого, Учителя, аби той не заважав проповіддю гуманізму і свободи здійснювати по-своєму витлумачене інквізитором Вчення способами, не сумісними з принципами самого Вчителя. Аргументи відомі: люди, нікчемні за самою своєю людській природі, не справляються зі свободою. Вони з радістю віддали свободу взамін хліба … Свобода віднята у людей для їхнього щастя. Інквізитор впевнений в цьому, бо він по-своєму піклується про людство, це людина ідеї.

Що міг відповісти інвізітору Христос? Адже він виходить з зовсім іншого, високого розуміння людини. Христос цілує мляві уста войовничого старця. Чому? Ймовірно, він бачить у ньому саму заблудлу вівцю зі свого стада. Він шкодує і прощає Великого інквізитора.

Альоша відчуває ганебність інквізитора, який використовує ім’я Христа для досягнення своїх цілей. Іван же, зіставляючи дві точки зору на людину, схиляється до інквізиторській. Він не тільки не вірить в людей, але заперечує і сам світ, Богом створений. У віковічному питанні виправдання Бога він на боці тих, хто бунтує проти Творця.

Міркування Івана такі. Якщо Бог допускає страждання ні в чому не винних, абсолютно безгрішних істот, значить, Бог несправедливий, чи не благостен або не всемогутній. І від встановленої в світовому фіналі вищої гармонії Іван відмовляється: «Не варто вона сльозинки хоча б одного тільки … замученого дитини». Але, «повертаючи квиток» в Царство Небесне, розчарувавшись у вищій справедливості, Іван робить фатальне, алогічне по суті умовивід: «Все дозволено». Адже за цим принципі не сльозинка, а море крові і сліз.

І знову, як і в колишніх романах письменника, що не вкорінена в моральності і вірі свобода думки перетворюється на свавілля слова і вчинку. Іван подає злочинну ідею – Смердяков її здійснює. Обидва в рівній мірі батьковбивці. Обидва відповідальні перед собою, людьми та вищими силами, в які, здавалося б, не вірять. Але ці сили, шановані людьми як ідеї Бога або державні закони буття, здійснюють відплата: кінчає з собою Смердяков, сходить з розуму не встиг розповісти на суді правду про вбивство Іван. У помутніння розуму героя виникає сперечається з ним Чорт – «двійник» Івана та втілення його власного демонічного початку («ідеалу содомського»).

Старець Зосима, що розуміє силу релігійних сумнівів, – свідомий проповідник християнських принципів і ідеології самопожертви. Альоші, думок піти в монастир, він заповідає перетворювати життя через себе, перебуваючи в миру – в звичайному житті громади.

По-різному визначають дослідники жанрову різновид «Братів Карамазових»: роман-трагедія, ідеологічний, соціально-філософський роман. Але, крім інших жанрових визначень, до нього, як і до «Злочином та карою», слід віднести термін «поліфонічний роман», бо слово автора тут звучить в хорі рівноправних голосів героїв, у кожного з яких – своє «слово про світ», своя правда.

Весь лад голосів роману підводить читача до висновку, що автор вбачає справжню правду про світ в позиції старця Зосими, його учня Альоші, «російських хлопчиків» і всіх тих героїв роману, хто готовий беззавітно служити добру і братерської любові.

Брати Карамазови

Начиная жизнеописание героя моего, Алексея Федоровича Карамазова, нахожусь в некотором недоумении. А именно: хотя я и называю Алексея Федоровича моим героем, но, однако, сам знаю, что человек он отнюдь не великий, а посему и предвижу неизбежные вопросы вроде таковых: чем же замечателен ваш Алексей Федорович, что вы выбрали его своим героем? Что сделал он такого? Кому и чем известен? Почему я, читатель, должен тратить время на изучение фактов его жизни?

Последний вопрос самый роковой, ибо на него могу лишь ответить: “Может быть, увидите сами из романа”. Ну а коль прочтут роман и не увидят, не согласятся с примечательностью моего Алексея Федоровича? Говорю так, потому что с прискорбием это предвижу. Для меня он примечателен, но решительно сомневаюсь, успею ли это доказать читателю. Дело в том, что это, пожалуй, и деятель, но деятель неопределенный, невыяснившийся. Впрочем, странно бы требовать в такое время, как наше, от людей ясности. Одно, пожалуй, довольно несомненно: это человек странный, даже чудак. Но странность и чудачество скорее вредят, чем дают право на внимание, особенно когда все стремятся к тому, чтоб объединить частности и найти хоть какой-нибудь общий толк во всеобщей бестолочи. Чудак же в большинстве случаев частность и обособление. Не так ли?

Вот если вы не согласитесь с этим последним тезисом и ответите: “Не так” или “не всегда так”, то я, пожалуй, и ободрюсь духом насчет значения героя моего Алексея Федоровича. Ибо не только чудак “не всегда” частность и обособление, а напротив, бывает так, что он-то, пожалуй, и носит в себе иной раз сердцевину целого, а остальные люди его эпохи — все, каким-нибудь наплывным ветром, на время почему-то от него оторвались…

Я бы, впрочем, не пускался в эти весьма нелюбопытные и смутные объяснения и начал бы просто-запросто без предисловия: понравится — так и так прочтут; но беда в том, что жизнеописание-то у меня одно, а романов два. Главный роман второй — это деятельность моего героя уже в наше время, именно в наш теперешний текущий момент.* Первый же роман произошел еще тринадцать лет назад, и есть почти даже и не роман, а лишь один момент из первой юности моего героя. Обойтись мне без этого первого романа невозможно, потому что многое во втором романе стало бы непонятным. Но таким образом еще усложняется первоначальное мое затруднение: если уж я, то есть сам биограф, нахожу, что и одного-то романа, может быть, было бы для такого скромного и неопределенного героя излишне, то каково же являться с двумя и чем объяснить такую с моей стороны заносчивость?

Теряясь в разрешении сих вопросов, решаюсь их обойти безо всякого разрешения. Разумеется, прозорливый читатель уже давно угадал, что я с самого начала к тому клонил, и только досадовал на меня, зачем я даром трачу бесплодные слова и драгоценное время. На это отвечу уже в точности: тратил я бесплодные слова и драгоценное время, во-первых, из вежливости, а во-вторых, из хитрости: все-таки, дескать, заране в чем-то предупредил. Впрочем, я даже рад тому, что роман мой разбился сам собою на два рассказа “при существенном единстве целого”: познакомившись с первым рассказом, читатель уже сам определит: стоит ли ему приниматься за второй? Конечно, никто ничем не связан; можно бросить книгу и с двух страниц первого рассказа, с тем чтоб и не раскрывать более. Но ведь есть такие деликатные читатели, которые непременно захотят дочитать до конца, чтобы не ошибиться в беспристрастном суждении; таковы, например, все русские критики. Так вот перед такими-то все-таки сердцу легче: несмотря на всю их аккуратность и добросовестность, все-таки даю им самый законный предлог бросить рассказ на первом эпизоде романа. Ну вот и всё предисловие. Я совершенно согласен, что оно лишнее, но так как оно уже написано, то пусть и останется. А теперь к делу.

Алексей Федорович Карамазов был третьим сыном помещика нашего уезда Федора Павловича Карамазова, столь известного в свое время (да и теперь еще у нас припоминаемого) по трагической и темной кончине своей, приключившейся ровно тринадцать лет назад и о которой сообщу в своем месте. Теперь же скажу об этом “помещике” (как его у нас называли, хотя он всю жизнь совсем почти не жил в своем поместье) лишь то, что это был странный тип, довольно часто, однако, встречающийся, именно тип человека не только дрянного и развратного, но вместе с тем и бестолкового, — но из таких, однако, бестолковых, которые умеют отлично обделывать свои имущественные делишки, и только, кажется, одни эти. Федор Павлович, например, начал почти что ни с чем, помещик он был самый маленький, бегал обедать по чужим столам, норовил в приживальщики, a между тем в момент кончины его у него оказалось до ста тысяч рублей чистыми деньгами. И в то же время он все-таки всю жизнь свою продолжал быть одним из бестолковейших сумасбродов по всему нашему уезду. Повторю еще: тут не глупость; большинство этих сумасбродов довольно умно и хитро, — а именно бестолковость, да еще какая-то особенная, национальная.

Он был женат два раза, и у него было три сына: старший, Дмитрий Федорович, от первой супруги, а остальные два, Иван и Алексей, от второй. Первая супруга Федора Павловича была из довольно богатого и знатного рода дворян Миусовых, тоже помещиков нашего уезда. Как именно случилось, что девушка с приданым, да еще красивая и, сверх того, из бойких умниц, столь нередких у нас в теперешнее поколение, но появлявшихся уже и в прошлом, могла выйти замуж за такого ничтожного “мозгляка”, как все его тогда называли, объяснять слишком не стану. Ведь знал же я одну девицу, еще в запрошлом “романтическом” поколении, которая после нескольких лет загадочной любви к одному господину, за которого, впрочем, всегда могла выйти замуж самым спокойным образом, кончила, однако же, тем, что сама навыдумала себе непреодолимые препятствия и в бурную ночь бросилась с высокого берега, похожего на утес, в довольно глубокую и быструю реку и погибла в ней решительно от собственных капризов, единственно из-за того, чтобы походить на шекспировскую Офелию*, и даже так, что будь этот утес, столь давно ею намеченный и излюбленный, не столь живописен, а будь на его месте лишь прозаический плоский берег, то самоубийства, может быть, не произошло бы вовсе. Факт этот истинный, и надо думать, что в нашей русской жизни, в два или три последние поколения, таких или однородных с ним фактов происходило немало. Подобно тому и поступок Аделаиды Ивановны Миусовой был без сомнения отголоском чужих веяний и тоже пленной мысли раздражением*. Ей, может быть, захотелось заявить женскую самостоятельность, пойти против общественных условий, против деспотизма своего родства и семейства, а услужливая фантазия убедила ее, положим, на один только миг, что Федор Павлович, несмотря на свой чин приживальщика, все-таки один из смелейших и насмешливейших людей той, переходной ко всему лучшему, эпохи, тогда как он был только злой шут, и больше ничего. Пикантное состояло еще и в том, что дело обошлось увозом, а это очень прельстило Аделаиду Ивановну. Федор же Павлович на все подобные пассажи был даже и по социальному своему положению весьма тогда подготовлен, ибо страстно желал устроить свою карьеру хотя чем бы то ни было; примазаться же к хорошей родне и взять приданое было очень заманчиво. Что же до обоюдной любви, то ее вовсе, кажется, не было — ни со стороны невесты, ни с его стороны, несмотря даже на красивость Аделаиды Ивановны. Так что случай этот был, может быть, единственным в своем роде в жизни Федора Павловича, сладострастнейшего человека во всю свою жизнь, в один миг готового прильнуть к какой угодно юбке, только бы та его поманила. А между тем одна только эта женщина не произвела в нем со страстной стороны никакого особенного впечатления.

Аделаида Ивановна, тотчас же после увоза, мигом разглядела, что мужа своего она только презирает и больше ничего. Таким образом, следствия брака обозначились с чрезвычайною быстротой. Несмотря на то что семейство даже довольно скоро примирилось с событием и выделило беглянке приданое, между супругами началась самая беспорядочная жизнь и вечные сцены. Рассказывали, что молодая супруга выказала при том несравненно более благородства и возвышенности, нежели Федор Павлович, который, как известно теперь, подтибрил у нее тогда же, разом, все ее денежки, до двадцати пяти тысяч, только что она их получила, так что тысячки эти с тех пор решительно как бы канули для нее в воду. Деревеньку же и довольно хороший городской дом, которые тоже пошли ей в приданое, он долгое время и изо всех сил старался перевести на свое имя чрез совершение какого-нибудь подходящего акта и наверно бы добился того из одного, так сказать, презрения и отвращения к себе, которое он возбуждал в своей супруге ежеминутно своими бесстыдными вымогательствами и вымаливаниями, из одной ее душевной усталости, только чтоб отвязался. Но, к счастию, вступилось семейство Аделаиды Ивановны и ограничило хапугу. Положительно известно, что между супругами происходили нередкие драки, но, по преданию, бил не Федор Павлович, а била Аделаида Ивановна, дама горячая, смелая, смуглая, нетерпеливая, одаренная замечательною физическою силой. Наконец она бросила дом и сбежала от Федора Павловича с одним погибавшим от нищеты семинаристом-учителем, оставив Федору Павловичу на руках трехлетнего Митю. Федор Павлович мигом завел в доме целый гарем и самое забубенное пьянство, а в антрактах ездил чуть не по всей губернии и слезно жаловался всем и каждому на покинувшую его Аделаиду Ивановну, причем сообщал такие подробности, которые слишком бы стыдно было сообщать супругу о своей брачной жизни.

Лічильник слів у документах PDF

Підрахуйте слова та символи у PDF-файлах за допомогою безкоштовного онлайн-додатка Words Counter!

Клацніть тут або перетягніть свій файл у цю область

Завантажуючи свої файли або використовуючи наш сервіс, ви погоджуєтесь з нашими Умовами обслуговування і Політикою конфіденційності.

Ми вже опрацьовали 34 453 файлів загальним розміром 100 253 МБ

Цей інструмент є кінцевим лічильником слів, лічильником речень та лічильником символів у PDF. Ці показники добре знати, щоб оцінити обсяг вашої роботи та її вартість. Не потрібно встановлювати додаток, щоб відкрити PDF, просто завантажте свій документ. Вам потрібно знати кількість слів, якщо ви пишете статтю, есе або книгу. Якщо ви отримаєте його в книзі, ви матимете уявлення про те, скільки часу знадобиться для її читання. Ця програма може робити також кількість символів з/без пробілів, ці показники є. Після обробки вашого документа PDF ви отримаєте посилання на закладку та спільний доступ. Наша програма також надає інформацію про 10 найкращих ключових слів у частині, яку ви вводите. Вам потрібна ця інформація, щоб запобігти надмірному вживанню конкретних слів або їх комбінацій.

Кому підійде цей засіб?

Якщо ви вчитель або студент

Учням потрібно писати завдання, які мають вимоги до підрахунку слів. І якщо ви хочете збільшити свої шанси отримати хорошу оцінку, вам потрібно переконатися, що розмір є оптимальним: не надто малий, щоб відповідати вимогам, але і не занадто великий, оскільки вчителю буде складніше перевірити його. Звичайно, зміст тексту теж важливий, але золота середина між стислістю і обсягом дозволить скласти такий твір, який максимально передає сенс. Якщо ви вчитель, цей інструмент дозволить вам перевірити загальну кількість слів та їх повторення.

Ви також можете отримати, скільки слів на сторінці: ви можете обчислити кількість сторінок для вашої статті, при цьому можна вибрати свою мету: кількість необхідних сторінок або кількість символів на сторінці, ви можете побачити оновлені значення відразу. За допомогою цієї функції ви можете оптимізувати свій майбутній документ за кількістю сторінок.