Диктант №463

Матвій іде відпочивати. Як звичайно, спить він у клуні. Між своїми снопами, між своїм знаряддям. Запах зерна вільно вливається в його широкі втомлені груди. Так само, як і колись, кладе на груди знак хреста, так само просить янгола-хоронителя зайняти коло нього місце й бути йому охороною в часі ночі. Душа його спокійна.

Володько працює в полі. Разом з батьком він вимахує тяж­кими батьківськими граблями. Ані його руки, ані його плечі не набрали ще необхідної сили та пружності, але він не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно й рівно, помах за помахом згортає він великі стебла вівса. Довгий, рівний покіс лишається за ним рівнобіжно до двох довгих слідів, витоптаних його ногами. Батько спереду, син за ним.

Від покосів пружно відбризкують коники-стрибунці. Зграя куріпок довго чаїлася, сподіваючись пересидіти небезпеку. Але бажання марні. Ритмічно й неухильно наближається небезпека. Тоді всі як одна зриваються й летять десь у Мозолянку. Однак ніхто на них не зважає. Косарі рівно виводять свої покоси від межі до межі.

(160 слів) За У. Самчуком

Оприлюднено Опубликовано: 29.05.2018 Категорії Клас: 9 клас Категорії Автор: Самчук У. Категорії Тип: ДПА Оцінка:

(1912—1983)

Михайло Стельмах народився 24 травня 1912 р. на Вінниччині в родині хлібороба. Мама прищепила хлопцеві любов до природи, праці та пісні ще в дитинстві. Саме вона посіяла в дитячу душу любов до всього живого: «Коли на городі з’являвся перший пуп’янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку й вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалося стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче від радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп’янілий джміль».

З ніжністю він згадував батька Панаса Дем’яновича, який носив його, босоногого, до школи на руках, бо через бідність родина не мала можливості придбати чоботи. А з яким теплом говорив М. Стельмах про діда Дем’яна — народного філософа й талановитого майстра: «Чого тільки не вмів мій дідусь! Залізо й дерево аж співали в діда. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати й просту людину, і святого. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев’яні квіти розкидає по них».

Ще до школи хлопчик навчився самотужки грамоти, прочитав «Кобзаря» і «Тараса Бульбу», був надзвичайно допитливою дитиною. Про шкільні роки письменника ви прочитаєте в повісті «Гуси-лебеді летять. », у якій він розповів про найяскравіші сторінки свого дитинства. Другу світову війну М. Стельмах пройшов солдатом-артилеристом, був тяжкопоранений і контужений. Однак воля до життя і прагнення творити стали для нього найкращими ліками.

До речі.

М. Стельмах є батьком відомого вам письменника Ярослава Стельмаха, автора повісті «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера», з якою ви ознайомилися в 6 класі.

На дозвіллі

Радимо прочитати повість М. Стельмаха «Щедрий вечір», яка є другою частиною дилогії 1 «Гуси-лебеді летять. ».

1 Дилогія (від ди — двічі і логія — слово) — два самостійні твори, пов’язані задумом, сюжетом і персонажами.

ГУСИ-ЛЕБЕДІ ЛЕТЯТЬ.

Моїм батькам — Ганні Іванівні й

Панасу Дем’яновичу — з любов’ю i зажурою

Розділ перший

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюся до їхнього маяння, прислухаюся до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. I радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте й міниться весь світ: і загачене білими хмарами небо, й одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

I цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони відлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююся над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси й ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять із біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля й вода, птиця в небі й саме небо. (. )

Й. Кузишин. Ілюстрація до повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять. »

— От і принесли нам лебеді на крилах життя, — говорить до неба й землі мій дід Дем’ян; у його руці весело поблискує струг 1 , яким він донедавна вистругував шпиці 2 .

1 Струг — інструмент для грубої обробки деревини струганням.

2 Шпиця — те саме, що й спиця.

— Життя? — дивуюсь я.

— Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю.

— Діду, а які в сонця ключі? — ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі.

— Золоті, внучку, золоті.

— I як воно відмикає ними землю?

— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце зі свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, i люди, i худібка, i птиця помарніли й скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути. Місяць кивне головою, а сонце усміхнеться й на промінні спустить у ліси, у луки, у поля й на воду ключі, а вони вже знають своє діло!

Я уважно слухаю діда й раптом страхаюся:

— Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

— Що, що, надзиґльований? — мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятися. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. У таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і «ох, рятуйте мою душу», з одежі осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.

Тепер я заспокоююся: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув’язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови.

— Діду, а куди лебеді полетіли?

— На тихі води, на ясні зорі, — пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату та йде до вчорнілої катраги 1 майструвати колеса.

1 Катрага (розм.) — курінь (переважно на пасіці).

«Так-так-так», — погоджується стара качка й ще раз одним оком поглядає вгору.

А я стою серед подвір’я і по-своєму перебираю дідові слова. Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене живовидячки наближаються далекі тихі води й прихилені до них зорі. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилася туди моя стежина, мов клубочок.

І так мені хочеться піти в лісову далечінь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зі срібла вилитих, лебедів, подивитися на їхні співучі крила, що в теплому ирію 2 захопили весну та й принесли нам. Але з ким я піду й де мені взяти чобіт?

2 Ирій — те саме, що й вирій.

Тільки тепер дивлюся на свої босі, посинілі ноги, важко зітхаю та плентаюся до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода пішла: не встигнеш босоніж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе й називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це — знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мідною пряжкою, горіла б вона зі своїм плаканням ясним вогнем!

А як дурно-пусто перепало мені, коли тільки зазиміло й перший льодок запах чорнобривцями! Тоді наш прицерковний пагорб і ковзанку біля нього вкрила дітвора — усі на санчатах або на дерев’яних ковзанах. Їх роблять так: береш по довжині чобота брусочок березини, явора або кленини, вистругуєш із нього копаничку 3 , робиш східчик для каблука, а низом рівненько пропускаєш дріт: що товщий, то краще. От і вся мудрація, зате скільки втіхи від неї!

3 Копаничка (діал., розм.) — полози саней.

Дивився-дивився я з вікна, як раюють інші, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся в сіни, вихопив з-під жорен ночовки, заарканив їх мотузочком і босоніж пометлявся до дітвори. Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні — на санчатах, другі — на грамаках, треті — на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб’ячі кістки, п’яті — на підковах. А Іван дядька Миколи спускався на перевернутому догори ногами ослінчику. Головне було — не на чому їхати, а щоб тільки їхати, коли ж гепнешся — не кривитися, а реготати з усіма.

Яка то була втіха вибратися на самісіньку маківку пагорба, переможцем поглянути на засніжене село, що бавилося димами, усістися на свого самоката та гайда, гайда, гайда на весь дух донизу! Машинерія твоя летить, аж гуде, вітер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвіниці дзвонять, перед тобою хати хитаються, підстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсівся на своїх ногах, щоб не так мерзли, і переганяєш дівчат або якогось страхополоха, з розгону врізаєшся в чиїсь санчата й м’ячем вилітаєш на сніг. А ззаду ще й ще хтось наїжджає на тебе, і вже росте отакенна купа, у якій усе регоче, верещить, клубочиться, видирається наверх і жужмом котиться вниз.

З цієї веселої і теплої копиці раптом хтось почав мене за ковнір 1 витягати на світ Божий. Він одразу потемнів у моїх очах, коли я опинився перед поблідлою від страху й гніву матір’ю. Ось тепер усі почали дивитися на мене, ніби я з місяця звалився. А хтось уже приніс матері ночовки, що встигли чомусь надколотися. Мати підхопила їх під руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з ігрища на розправу. Хотів я гайнути кудись навтіки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох ковнірів. Гай-гай, куди поділася моя радість, коли я поперед ночовок і матері поплентався додому.

1 Ковнір — комір.

Ну, а яке потім було сум’яття, ви, напевне, здогадуєтеся: спершу з мене вибивали дурування і примовляли, який я бузувір, опришок, урвиголова, харциз, каламут і навіть химород. На таке противне слово я ніяк у душі не міг погодитися. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна відхопити зайвого духопелика. Далі мені маминою хусткою на два ґудзи перев’язали шию, запакували на піч, де парилося просо, і почали обпоювати малиновим чаєм, який зовсім був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.

На другий день уже було відомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночі ні разу не бухикнув. Тому дід зауважив, що я одчайдух і весь удався в нього, а мати сказала, що — в оглашенного. Після цього ми з дідом перезирнулися, усміхнулися, мати посварилася на мене бровами й кулаком, а бабуня вирішила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав і покаятися, і набратися розуму, якого все чомусь не вистачало мені. Та я не дуже цим і журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тільки мені, а й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губилися ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось утулявся аж у п’яти й на в’язах стирчала макітра.

Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусідів чоботи й, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я в церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутився дзиґою, не ловив ґав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас 1 і частіше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церкві, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позаду неї, а їй хотілося вести мене тільки за руку. I чого всі жінки забувають, що хлопець є хлопцем?

1 Крилас — у церкві підвищене місце для хору, читців із правого та лівого боку від середніх дверей вівтаря.

Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив і я так, але, видать, не догодив і схопив саме те слово, якого ще не доказали вчора. У Божому храмі страшенно пахло свіжовиробленими кожухами й розігрітим воском. I в бабинці 2 , і в притворах молилися люди, а між ними незграбився розчепірений титар 3 , якого боялася вся дітвора. Зараз він робив дві роботи: збирав коновчаний збір і гасив свічі. Губи в нього товсті й капшучисті: дмухне, свічка тільки блим — і вже немає ні вогника, ні обличчя святого за ним. (. )

2 Бабинець — окреме місце в церкві, де стоять жінки.

3 Титар — церковний староста.

Бабуся перед якимсь темним образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і Страшний суд — Господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев’яній стіні. Через те, що з вогкого дерева капало, Страшний суд видавався ще страшнішим: на ньому плакали й праведники, і грішники.

I чого тільки не було на тому суді! Тут на веселці, як на гойдалці, владно сидів Христос-Уседержитель, під ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду і кривду, обабіч Уседержителя на білих хмарах стояли пророки, Богородиця та Іван Предтеча. Нижче, ліворуч, був рай, обнесений товстелезним кам’яним муром. Святий Петро вів до райської брами виснажених праведників, а в самому раю вже стояли три бородаті праотці й гурт веселих запорожців, усі вони були в широких червоних штанях і при зброї, на їхніх головах пишалися довгі оселедці.

А от праворуч починалося справжнє страхіття: тут юрмилися чорні, наче вони всю зиму кіптюжились у комині, чорти й вогнем дихала мерзопакосна пащека змії. До неї, туманіючи від жаху, підходили грішники: п’яниця з барилком горілки, салганистий 4 пан, що наїв м’яса на чужому горі, мельник-злодюга з привішеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей, чернець, що заглядав не у Святе Письмо, а в гріховні суєти, якась підмальована, гарно зодягнена, але гордовита пані, під нею було написано: «Пиха». За нею карлючилися брехуни й донощики з язиками, подібними до копистки, та інша дрібна потерть, що не жила, а тільки хитрувала й гріховодила на землі.

4 Салганистий — товстий.

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадіння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нікого не було з тих дурноп’ятих, які босоніж спускалися б у ночовках, і це мене трохи заспокоїло.

— Михайле, ти ще не в хаті?! — гримнув з катраги дід. — Гляди: перепаде нам обом за лебедів! — І він для чогось поглянув угору, де сонце й блакитні розводи змагалися з хмарами.

Я ще раз зітхнув — це й для себе, i щоб дід пожалiв мене, безчобітного, — та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник 1 , що лежить біля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темніє глибка 2 , у якій літує качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедів, поглядає на свій закоморок — теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю сміливістю і тямущістю дивує всіх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться біля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварюється з нею та накостричується одним крилом і шиєю, що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне й полетить далі шукати здобич.

1 Жорник — плескуватий круглий камінь, призначений для лущення та розмелювання зерна й інших твердих предметів.

2 Глибка (діал.) — заглибина, ямка.

Уміла качка якось і в людях розбиратися. Коли біля нашої хвіртки з’являлася добра людина, ми чули догідливе чи розважливе «так-так-так». Ішла славна людина до хати, то й качка хильцем-хильцем супроводила її, немовби статечна господиня. Та досить було з’явитися на вулиці лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюзі й пустомолоту Юхриму Бабенкові, як птиця нагогошувалася, починала вибивати ногами сердиту плетеницю і застуджено репетувати «ках-ках-ках».

— Зараза безкрила, — завжди ще біля воріт настручувався на неї Митрофаненко, і на переніссі в нього вибивався жировий вузол. — Теж має щось проти тебе!

А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмішці коржасті щоки, розводив довгими руками й, поолививши голос, удавано дивувався:

— I де, і за якими океанами-морями ви таку преінтересну птаху дістали? А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче. (. )

1. З церковного пагорба Михайлик катався на

• А шматкові жерсті
• Б худоб’ячих кістках
• В санчатах
• Г ночовках

2. Словами мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі описано

• А бабу
• Б матір
• В діда Дем’яна
• Г Юхрима Бабенка

3. Розповідь у розділі першому ведеться від імені

• А баби
• Б діда
• В матері
• Г Михайлика

4. Хто прищеплював Михайликові любов до світу природи? Знайдіть і прочитайте рядки, у яких автор подає зовнішню та внутрішню характеристику цієї людини.

5. Якими, на вашу думку, спочатку уявляв Михайлик золоті ключі сонця? Знайдіть у тексті й прочитайте уривок, у якому дід Дем’ян пояснює, як сонце відмикає тими ключами землю.

6. Як Михайлик сприймає сонячні ключі після дідового пояснення? Підтвердьте свою відповідь уривком з тексту.

7. Що заважало Михайликові піти в лісову далечінь, щоб побачити з незнайомого берега лебедів, які співучими крилами захопили весну й несуть її людям?

8. Якого ефекту досягнув автор, використавши цілу низку фразеологізмів-синонімів: вискакували клепки, розсихались обручі, губилися ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось утулявся аж у п’яти та на в’язах стирчала макітра?

9. Чому, на вашу думку, бабуся вирішила неодмінно показати Михайликові в церкві картину Страшного суду? Пригадайте, з яких двох частин вона складається та як на неї відреагував хлопчик.

10. Чому сучасна людина значно менше придивляється до явищ природи та поведінки птахів, аніж герої повісті «Гуси-лебеді летять. »? Добре це чи погано? Аргументуйте свою думку.

11. Знайдіть абзац, який починається словами: «Машинерія твоя летить, аж гуде, вітер у вухах пересвистує. », і визначте в кожному реченні присудки. З’ясуйте, з якою метою автор використовує їх у цих рядках.

12. Уважно роздивіться ілюстрацію до одного з епізодів розділу першого. Чи таким у вашій уяві постав цей епізод? Якщо ні, то які деталі й чому, на вашу думку, треба змінити?

1. Поділіть на частини розділ перший повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять. », складіть і запишіть у зошит план. Підготуйтеся до стислого усного переказу за цим планом.

2. Випишіть із розділу першого повісті фразеологізми й об’єднайте їх у такі групи:

• а) рухи людини;
• б) вияв позитивних і негативних емоцій;
• в) людські недоліки;
• г) фізичний стан людини.

Розділ другий

(. ) Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати й уже, на свої дев’ять років, немало проковтнув добра й мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі. Читав я «Кобзаря» і «Ниву», казки та якісь без початку й кінця романи «Задніпровська відьма, або Чорний ворон і закривавлена рука» і «Три дами й чирвовий валет», а також різні книжечки, видані петлюрівцями, січовими стрільцями та Червоною армією. I вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову.

У якійсь розшарпаній книжці я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один чоловік, який покинув місто. Я сподівався, що далі підуть пригоди, подібні до пригод Робінзона Крузо, але наступні сторінки глибоко поранили моє серце: крайньою межею здичавіння виявилося оселення того городянина в степах, там він став орати, сіяти землю і навіть мастити свої чоботи дьогтем.

Тоді я не знав, чим іще, окрім дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття — це вже розкіш: у ту пору розрухи чинбарі 1 за ремінь здирали шкуру, і добрі чоботи обходились у двадцять-двадцять п’ять пудів пашні. А оранку, особливо весняну, вважали святим ділом.

1 Чинбар — ремісник, який чинить, обробляє шкури.

Я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів з раннім плугом. Коли ж вони повертались увечері додому, їх стрічали старі і малі. А яка то була радість, коли орач виймав тобі з торби шматок причерствілого хліба й казав, що він од зайця. Це був найкращий хліб мого дитинства! А хіба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепіг 2 і проводив свою першу борозну? I досі з глибини років озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радісного та схвильованого, до плуга, а сам став біля коней. Дома він про нашу працю говорив як про щось героїчне: «Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами й за нами, а ми собі оремо та й оремо поле».

2 Чепіга — рукоятка в плузі.

Й. Кузишин. Ілюстрація до повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять. »

З щедрівок, які взимку виспівували під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, яка несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, у моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого із сьогоднішнім днем. (. )

Мати, коли я, забувши все на світі, припадав до роздобутої книжки, не раз гримала на мене:

— Святий Дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом’янись і спам’ятайся нарешті, бо осьдечки зараз усе полетить у піч!

Правда, у піч вона так і не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не підвередило її дитину.

— Мамо, і що там тільки може підвередити?

— Що. А звідки я знаю?

— То чого ж таке говорите?

— Бо люди кажуть. Он прочитав один розумник геть усю Біблію і позбувся того, що мав у черепку, — показуючи пальцем на лоба, страхає мене Святим Письмом.

— Я ж Біблії не читаю.

— У тебе, вітрогоне, гляди, хватить розуму й до неї допастися.

Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати.

Удень, навіть узимку, я ще міг сяк-так хитрувати, але ввечері діло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала сліпака 1 , і я вже в темені мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить «рокова куля», чи «стріла Купідона».

1 Сліпак — каганець, невеличкий світильник, що складається з ґнота й посуду, до якого наливають олію, лій чи гас.

Через отой поганий, бензином заправлений сліпак, що весь час фахкотів і погрожував вибухнути, я найбільше ремствував на матір, а далі додумався перехитрити її. Коли в хаті всі, окрім цвіркуна, засинали, я навшпиньках підходив до печі, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвічував каганець і забирався з ним на піч. Тут я його так умощував у закапелок, щоб світло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стікатися царі й князі, запорожці й стрільці, чорти й відьми. (. )

Та зробити каганчика було значно легше, ніж дістати книжку. У пошуках її я обходив мало не все село, позбувся своїх мізерних дитячих скарбів, а інколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з міновим господарством ще у двадцять першому році. (. )

— Дядьку Юхриме, (. ) у Вас книжки є?

— Прочотні чи з розмишлєніями?

— Ні, може, є без розмишлєній.

— Усе в мене є, але що тобі до того, пуцьверінку? Сватами ж ми, розкидаю мізками, не можемо бути.

— А чого? — сміливішаю я. — Може, на чомусь і зійдемося?

— Хіба що на ремінцеві, — веселішає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?

— Не дуже. I які у Вас є книжки?

— Возможні й навіть невозможні, — щось згадує Юхрим і гигикає: — Але я знаю, що тобі найбільше підійдуть «Пригоди Тома Соєра». I вони є в дядька Юхрима.

У мене аж у грудях тенькнуло, бо скільки я чув про ті незвичайні пригоди, аж ось і напав на їхній слід. У моїх очах починає жалісніти прохання, і я підробляю свої слова під Юхримові:

— Дядьку, а Ви мені, натурально, не можете дати «Пригоди Тома Соєра»? Возможна чи невозможна така возможність?

Але цим старанням я тільки нашкодив собі: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипів, мов хвіртка:

— Насмішечки, заводіяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзиґльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобі!

— Які насмішечки? Що Ви, дядьку! Хіба можна насміхатися над старшими, та ще у Великодні свята?

Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся. (. )

— То дасте мені «Пригоди Тома Соєра»?

— А нащо вони тобі?

— Читати? — Знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвітнє сказав, i вибирає з жмені соняшникового насіння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, і він нахиляється до мене: — Добре, дам тобі, пуцьверінку, почитати книжку, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насіння. Міряй точно, бо я перемірятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.

Надія моя розповзається по цвинтарі, але я хапаюся за її клапті:

— Дядьку Юхриме, то я Вам це насіння, може, восени принесу, бо де його тепер дістанеш?

— До осені й книжка полежить, не бійся, миші її не струблять. Пам’ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насіння, — він одвертається від мене, дженджуристо 1 поправляє галіфе, картуз і починає скалити зуби до дівчат.

1 Дженджуристо — кокетуючи своєю зовнішністю та одягом.

А ти стій на цвинтарі й ламай собі голову, де дістати насіння Юхриму, бодай він одні гарбузи мав од дівчат. (. )

Одразу ж після свят я помітив, що мати, перед тим як надіти блузку, підперізується чимсь полотняним, подібним до довжелезної вузької торбини.

— Мамо, що то Ви носите? — здивувався я. — Це такий жіночий пояс?

— Дурненький, — усміхнулася мати, одвернулась і швидко зав’язала свій химерний пояс.

— Що ж тобі казати? Це отак я вигріваю на собі гарбузове насіння.

— Гарбузове? — про всякий випадок недовірливо поглянув на матір, — чи не дізналася вона про мою розмову з Юхримом, а тепер і підсміюється наді мною? Бо в нас і дома, і в селі ніколи не переводилася насмішка та перець на язиці.

— Тож сказала, що гарбузове.

— Воно захворіло чи як, що треба вигрівати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому раніше прокидалося життя і щоб гарбузи були більшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як підсвинки, лежать?

— Тож-бо й воно: вигрівання дуже пособляє.

Але мене не так зацікавило вигрівання, як саме насіння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля біля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить «он звідти», але вже не міг нічого зробити із собою.

I може, довго б я мудрував біля того пояса, аби раптом не пофортунило мені: сьогодні мати почала діставати з комори, зі скрині, із сипанки, з-під сволока й навіть із-за божниці свої вузлики. У них лежало все те, що далі зійде, зацвіте, закрасується та перев’ється по всьому городі: огірки, квасоля біла, ряба й фіалкова, безлуский горох, турецький біб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, кручені паничі, нагідки, чорнобривці, гвоздика й ще всяка всячина.

Мати радісно перебирала своє добро, хвалилася його силою та вже бачила себе в городі посеред літа, коли ноги веселить роса, а очі й руки — різне зілля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе співучі маківки, та це не заважало мені найбільше придивлятися до вузликів з гарбузовим насінням. Вони були чималі, і дещицю можна було з них надібрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його в матері, але вона, поскупившись, дала мені лише одну пучку:

— Більше не можна, Михайлику, бо це насіння!

У її устах і душі «насіння» було святим словом. I хоча не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками — нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля все знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.

Коли на городі з’являвся перший пуп’янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку й вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалося стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче від радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп’янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем. (. )

Мати окинула поглядом подвір’я та пішла до сусідів. А мені цього тільки й треба: я одразу дзиґ до хати розшукувати гарбузове насіння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на комині. Видивившись у вікна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозі подивився на добірні, обведені обідками зерна, що дихали прозорою і легкою лускою. (. )

Скочивши на долівку, узяв з мисника гранчасту склянку й, холонучи, почав на печі наміряти насіння — дві склянки в одну кишеню, дві — у другу. Воно мені здалося спочатку пекучим і важким, наче каміння. Далі залишилося навхрест зав’язати вузлики й покласти точнісінько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюся на долівку, з божниці на мене строго дивиться та свариться пучкою сивий Бог Отець — єдиний свідок мого гріхопадіння.

З острахом і невеселою радістю, що пробивалася крізь усі тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собі клапоть сонця. (. ) Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю і в цей час збоку чую неласкавий чоловічий голос:

— Бог дасть, жінко добра. Бог! Він багатший за нас.

Ці слова приглушує гарчання собаки й важкий брязкіт ланцюга. Я оглядаюся на подвір’я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловіка, щоб його продовжував собачий гавкіт. Крізь нього я чую ще із сіней:

— Та ніби з Херсонщини, — байдуже відповів перший голос. — Швендяють усякі, а ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку.

— Коли вже цей розор закінчиться?

З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий, без картузика хлопчак. Їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози. (. )

Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулася, шукаючи дворища, яке б не ощирилося на неї собачнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилося на мене. На його тонкій шиї похитувалася заважка голова, що вершилася збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю та подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені й узявся за другу. Але жінка зупинила мене.

— Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. — Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю.

А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене?!

Вона ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом і пішла з дитям прямо на мою вулицю. Між вишняками раз і вдруге майнула її хустка — і вже нема ні жінки, ні її глибоких очей, ні дитяти з хмелинами кучерів. А я, наче зі сну, виходжу з людського страждання і довго дивлюся йому вслід. (. )

Біля Юхрима на столі стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кінцем ручка, а осторонь од них лежить кілька списаних аркушів паперу. Напевне, Юхрим і зараз «строчить» якийсь матеріал, а щоб краще строчилося, він ще й музикою бавиться.

Побачивши мене, старий парубок відкинув чуприну набік, оголив набухлу жилу на чолі й засміявся:

— От і гарбузове насіння, соображаю, само по всіх параграфах прийшло до хати! Угадав, пуцьверінку?

«Чого йому так сподобалося звати мене пуцьверінком?»

Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:

— Трохи вгадали, — пробурмотів я.

— Чого ж трохи? — дивується парубок.

— Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище сказано було? — округлилися Юхримові очі.

— Тоді ти теж трохи не вгадав: із цього пива не буде, натурально, дива! — насупився Юхрим, мотнув головою і знову почав мордувати балалайку.

— А може, Ви решту до осені почекаєте? — слово в слово повторюю мамині слова, коли вона згинається перед крамарем з містечка.

— Ич, який він кебетний! Восени я сам понятія знайду, де брати насіння, — безжалісно відрізає старий парубок, не дивлячись на мене.

То що мені залишається робити? Чи слухати біль і вищання струн, чи «бувайте здорові» і через поріг? Я надіваю картузик, обертаюсь і клацаю клямкою.

— Почекай, пуцьверінку! Дай подивлюся, що в тебе за насіння! — раптом так репетує Юхрим, наче я оглух від його музики. Він підходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насінину до рота. Вона тільки хруснула, і вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове підборіддя. — Нічого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобі за нього почитати казки. А «Пригоди Тома Соєра» візьмеш, коли розбагатієш. По руках?

— То давайте свою! — одразу веселішаю я.

Юхрим подає видовжену долоню, я б’ю своєю по ній і примовляю:

— За «Пригоди Тома Соєра» — дві склянки тепер і чотири восени.

— Не будь циганською дитиною, — припиняє торг Юхрим. — Кожна книжка має у свій час свою ціну. (. )

Побоюючись навернутися на материні очі (а що, як вона кинулася до насіння і тепер тільки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у піжмурки із сонцем, хмарами, тінями та вітерцем. На ній інколи скидалася риба й розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кінцем трималася на з’їждженому колесі, а другим — на березі. Зараз ніхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручніше вмостив її на пісочку й узявся за читання. Знизу мене охоплював світ казки, а зверху — казки весни. I так мені добре було в їхніх обіймах, що я і незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.

Тільки тоді я з острахом подумав про домівку й, щоб уникнути лайки та нарікань, прикинув, що варто пошукати в долинці щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо. I знову гарбузове насіння почало лізти в голову. Коли неспокійна совість, то нічим її не обманеш. (. )

— От і пропажа об’явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.

— I нащо таке несусвітнє було думати? — веселію, бо не схоже на те, щоб гриміло й блискало наді мною.

— Де ж ти на цілий день запропастився? Хіба так можна, дитино? Я виглядав, виглядав тебе, а далі й журитися почав.

— От тобі й «е». Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобі щось зробив! — Дідусь викривлює свої великі напатлані брови й уже добряче усміхається.

— I що ж Ви зробили? — наперед починаю радіти.

— I що я сказав тобі?

— Казали, що попросиш, те й зроблю, бо в мене такими онуками поле не засіяне, — точнісінько повторюю дідові слова, що так мені сподобалися.

— Бач, як запам’ятав! — сміється дідусь, потім знімає дашок свіжесенького вулика й виймає звідти справжній вітряк. Але який! На його покрівлі розправив крила й гордо підняв голову молодий лебідь. Здавалося, він от-от одірветься від покрівлі й злетить у небо.

— Ой, як славно, — вирвалось у мене.

— Славно, кажеш? — радісно перепитує дідусь.

Я тихенько відчиняю хатні двері, що знадвору пахнуть горобом і макухою, а з хати — хлібом і калачиками, які стоять у нас на всіх вікнах. За столом біля вузликів я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насіння та щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зійшло й вродило. А найближче до матері лежать вузлики з гарбузовим насінням. У мене відразу похололо всередині й нашорошилися вуха. Я вже хотів податися назад, та в цей час мати побачила мене.

— Нарешті, — сказала вона з докором. — Ох, діти, діти. — підіймає над голубінню очей чорні вії, од яких тіні падають аж на вилиці.

— А я, мамо, щавлю в долині назбирав! На цілий борщ буде. — одразу хочу на щось інше звернути материні думки й вивертаю на лаву все, що є в кишені.

Але яка невдача: разом з щавлем з кишені вилетіли дві гарбузові насінини й упали на долівку, мов срібні гроші. Я злякано поглянув на матір, та не побачив гніву на її обличчі. Вона рівно, трохи сумовито запитала мене:

— Михайле, ти насіння з цих вузликів давав хлопчику з голодного краю?

— Із цих, — похнюпився я, підпираючи спиною двері.

Мати повела устами, з яких не сходив смуток, і довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гніватися, нахвалятися, тоді я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити.

— То й добре, синку, що давав, — нарешті чую її голос. Вона, роздумуючи, далі вже говорить не мені, собі: — Бо хто й пособить у світі бідному чоловіку, хто дасть йому скибку хліба чи ложку борщу? Ніхто, тільки такий самий злидар.

У мене від її слів аж дрогнуло все всередині.

— Мамо, а звідки Ви про хлопчика знаєте?

— Була в нас та жінка зі своїм дитям. Я нагодувала їх, бідолашних, дала хлібинку в дорогу. А як ця жінка хвалила отого хлопчика, який дав її Івасику насіння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нічого їй не сказала. Ох, Михайле, Михайле, і що з тебе тільки буде.

— Може, щось таки буде, Ви не дуже крепко журіться мною, — кажу так, як чув од дорослих, підходжу до матері, прихиляюся до неї, а вона зітхає і гладить рукою мою нерозумну голову.

1. Про те, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам, Михайлик довідався з

• А Біблії
• Б «Кобзаря»
• В колядок
• Г щедрівок

2. Михайлик заправляв сліпак для читання книжок

3. Дві склянки насіння тепер і чотири восени Михайлик хотів обміняти на книжку

• А «Кобзар»
• Б «Пригоди Тома Соєра»
• В «Три дами й чирвовий валет»
• Г «Задніпровська відьма, або Чорний ворон і закривавлена рука»

4. Які книжки в дев’ятилітньому віці вже прочитав головний герой повісті? Про що свідчать їхні назви? Пригадайте, з якими творами художньої літератури ви ознайомилися в цьому віці. Хто вам допомагав у той час орієнтуватися в книжковому світі? Чи мав таку можливість Михайлик?

5. Знайдіть і виразно прочитайте рядки, у яких ідеться про ставлення матері Михайлика до насіння й городини. Про яку рису українських селян це свідчить?

6. Прокоментуйте, як поставився Михайлик до жінки й хлопчика, які жебракували біля його дому.

7. Знайдіть і прочитайте уривки (перед знайомством із жінкою-жебрачкою і після нього), у яких М. Стельмах використав прийом контрасту. З якою метою вжито цей прийом?

8. Чи достойною є поведінка дядька Юхрима? Обґрунтуйте свою думку.

9. Як характеризує дядька Юхрима його мовлення? Скористайтеся прикладами з тексту.

10. Який подарунок виготовив дідусь Дем’ян своєму онукові? Порівняйте його з тими подарунками, які тепер дарують зазвичай дітям. Який із них має більшу цінність?

11. Підготуйтеся до виразного читання за ролями таких двох уривків наприкінці розділу другого повісті:

• а) вимінювання гарбузового насіння на читання Юхримової книжки;
• б) спілкування Михайлика з дідусем і матір’ю.

12. Поміркуйте, чи можна виправдати крадіжку Михайлика. Наведіть переконливі аргументи, беручи участь у дискусії.

• 1. Випишіть із розділу другого повісті слова, ужиті в переносному значенні (епітети, метафори, персоніфікації). Поміркуйте (усно), яку роль вони виконують у художньому тексті.
• 2. Прочитайте розділ восьмий повісті й випишіть у зошит незрозумілі слова.

До речі.

Український режисер О. Муратов 1976 р. створив кінострічку за повістю М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять. ».

Розділ восьмий

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче й усміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу. Поменшав світ, померхли дні мої, а ночі так тривожать, що я прокидаюся мокрий од сліз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:

— Не плач, Михайлику, не плач, любий. Усі люди вмирають. (. )

Одного дня, уже після обіду, я дуже здивувався, коли побачив між деревами тоненьку постать Люби. Помітивши мене, дівчина радісно скрикнула, поправила хустинку на голові й метнулася до галявини, де я стояв.

— Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так і знала, що знайду тебе! — зупинилася, висяваючи очима, і подала, як доросла, руку.

— Що ти тут робиш? (. )

— Я, Михайлику, шукала тебе.

— Не може такого бути! — з недовірою зазирнув дівчині у вічі.

— От і може. Я знаю: у тебе горе, а коли горе — у всіх болить серце. Того й хотіла побачити тебе. Я навіть якось була до твоєї хати підійшла, а зайти посоромилася.

— I не кажи такого, — по-дорослому мовила вона й вузликом відкопилила губи (. ). — А я вже в школу ходжу. У нас в одному класі вчиться дві групи — менші сидять попереду, більші — позаду. Мене ж учителька посадила на самій першій парті, — хвалиться та радіє дівчина.

— А чобіт у тебе також немає? — поглянув на босі Любині ноги, згадав про своє і зітхнув.

— Ні, є, тільки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навідаємось у нашу загороду?

— Там тобі чогось треба?

— Ні, просто подивимося на борсучу нору, віднірки, на гніздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?

— Можна й заглянути, — погодився я, і ми, узявшись за руки, побігли до загороди. (. )

На кисличці ми побачили осиротіле гніздечко, дно якого було підбите шерстю, а під кисличкою борсук залишив свіжі сліди.

— Частенько сюди навідується, ласоїд, — пригнулася Люба, вивчаючи химерну мережку борсукових слідів. (. )

Отак до надвечір’я жебонів і жебонів струмком дівочий голос і потроху розмивав мою печаль. А надвечір’ям ми обоє — Люба спереду, а я позаду — сіли на коняку й поїхали додому. (. ) Перед селом Люба сказала, що далі піде пішки.

— А чого їхати не хочеш?

— Бо не годиться, — засоромилася вона.

— Чого ж не годиться?

— Хтось із дітвори побачить і почне дражнити нас: молодий — молода. Є такі безсовісні.

Я зіскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала мені руку й самотньо сутінками пішла луговою стежкою. (. )

Сьогодні чогось наші ворота були відчинені навстіж. Може, хтось із гостей приїхав? Я під’їжджаю до стаєньки, пускаю повід, а в цей час хтось позаду дужими руками піднімає мене вгору, а потім притуляє до себе. (. )

Й острах, і передчуття радості відразу охопили мене. Од усього цього я примружив очі, а коли розплющив їх, побачив незнайоме й ніби знайоме обличчя та знову примружився.

— Михайлику, не пізнаєш?! — усе тісніше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловік з коротко підстриженими вусами.

— Ні, не пізнаю, — кажу я тихцем, і тепло-тепло стає мені на грудях цього дужого незнайомого й наче знайомого селянина. — Ви звідки будете?

— Михайлику, я ж твій тато, пізнавай скоріше, — радіє, печалиться і цілує мене чоловік. — Ну, упізнав?

— От тобі й маєш, — аж зітхнув чоловік, а очі його стають вологими. (. )

До нас підійшла усміхнена мати:

— Пізнав? — запитала вона батька.

— Михайлику, дурненький, це ж твій тато! Чого ж ти мовчиш? (. )

— Та він у нас зовсім парубок, тільки, біда, говорити не вміє.

— Еге, не вміє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.

— Тепер, напевне, узнаю, нікуди не дінеться. Ось я його завтра до школи поведу.

— Поведете? — стрепенувся я і зазирнув батькові у вічі.

— Авжеж. Хочеш учитися?

— Ой, хочу, тату! — обхопив батька за ноги, а він чогось закліпав повіками й поклав руку на мою голову. (. )

Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного й зодягненого в нову сорочку й штанці, за руку й повів до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дітвора горохом посипалась із класу, батько підійшов до ставної русокосої вчительки, привітався з нею і нахилив голову в мій бік:

— Привів, Насте Василівно, Вам свого школяра. Може, і з нього буде якийсь толк.

— Побачимо, — усміхнулася Настя Василівна, й усміхнулись її довгасті ямки на щоках. — Як тебе звати?

— А вчитися хочеш?

— Дуже хочу! — так вирвалось у мене, що вчителька розсміялася. Сміх у неї приємний, м’який та аж угору підіймає тебе.

— Тільки пропустив чимало він, — сказала батькові.

— Усе наздожену, от побачите! — вихопилось у мене, і я благально поглянув на вчительку. — Читати вмію.

— Ти вмієш читати? — здивувалася Настя Василівна.

— Жінка казала, що справді вміє і по всьому селі винишпорює книжки, — захистив мене батько.

— Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацікавлено запитала вчителька.

— Я сам від старших школярів перейняв.

— Ану, почитай нам щось. — Настя Василівна взяла зі столу книжку, погортала її та простягнула мені. — Читай ось на цій сторінці.

(. ) Я чесонув цю сторінку, не спотикаючись на крапках і комах, щоб учительці зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, учителька здивувалася, а потім, сміючись, запитала:

— А ти ще швидше не можеш?

— Можу і швидше, ось дайте, — відповів я, відчуваючи, що все йде гаразд.

— А повільніше теж можеш?

— I повільніше можу, — здивувався, бо нащо робити повільніше те, що можна швидше випалити.

— Ну, то прочитай, зважаючи, що в книжці ще є розділові знаки.

Далі я читав, зважаючи на знаки, і бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.

— А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.

— I цифри, до тисячі, знаю.

— А таблицю множення?

— Ні, цього не знаю, — зітхнув я і побачив, як посмутнішав батько.

Але вчителька відразу ж нас так порадувала, що тато ніби аж підріс, а я мало не підстрибнув угору.

— Панасе Дем’яновичу, доведеться Вашого школяра записати в другу групу.

— Спасибі Вам, — чемно подякував тато. — Пишіть, коли на другу потягне.

Учителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.

— Ось тут, Михайле, будеш сидіти, — показала мені на тримісну парту. — Завтра приходь із ручкою, чорнилом, олівцем, а книжки я тобі зараз дам.

Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама відразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс — нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким тоді писали.

Удома нас дожидали мати й дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийняли в другу групу, мати відразу сумно повторила своє: «I що тільки буде з цієї дитини?» (. )

Учився я добре, учився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало й перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався.

Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? У хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся в кирею 1 з грубого саморобного сукна й сказав:

— Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, — він узяв мене на руки, загорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.

1 Кирея (заст.) — верхній довгий суконний одяг з каптуром.

— Як же йому, горопасі, без чобіт? — болісно скривилася мати.

— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.

— Тепер головне — свіжа сорочка та чиста совість, — усміхнувся батько. — Правда, Михайлику?

— Правда, — щільно притуляюся до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.

Дорогою люди дивувалися, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку.

Й. Кузишин. Ілюстрація до повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять. »

Отак перші дні зими тато заносив мене в школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я. Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: «Кирею мого батька». I коли іноді у творах чи п’єсах я зустрічаю слово кирея, до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства.

Якось, коли надворі хурделило, батько припізнився, і тільки надвечір, засніжений, з обмерзлими вусами, але веселий, він зайшов у клас і голосно запитав:

— А котрий тут безчобітько?

— Це я! — вискочив з-за парти, де сиділи мої однокласники.

— Хто це ти? — наче не пізнавав мене батько.

— Син Панасів! — бадьоро відповів я.

— Тоді лови! — батько кидає мені справжнісінького бублика. Я підстрибую, перехоплюю гостинця і радію, що він навіть із маком.

— Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.

— I щось купили! — весело й змовницьки підморгнув мені батько, а з його брови закапав розталий сніг. — Ось дивися! — Він потрусив киреєю — і на підлогу впали справжнісінькі чоботята.

Я спочатку остовпів, поглянув на чоботята, далі на батька й знову на чоботята, що пахли морозом, смолою та воском.

— Це мені? — запитав я тихо-тихо.

— А кому ж? — засміявся батько. — Узувайся, сину.

Я підхопив чоботята, підняв їх угору, і вони блиснули срібними підківками.

I мені згадалися дідові слова: «Будеш іти межи люди й вибвати іскри. »

1. Люба вирішила перед селом іти пішки, тому що

• А втомилася їхати верхи
• Б батьки не дозволяли їздити на конях
• В її дорога з Михайликовою перед селом розходилася
• Г хтось із дітвори побачить і почне її з Михайликом дражнити

2. На момент знайомства з учителькою Михайлик не вмів

• А швидко читати
• Б множити числа
• В рахувати до тисячі
• Г читати, зважаючи на розділові знаки

3. У Михайликовому рецепті приготування чорнила не було

• А дубової кори
• Б ягід бузини
• В іржі
• Г олії

4. Відшукайте в розділі восьмому описи природи й прочитайте їх. З’ясуйте, як герої твору ставляться до природи. Яку роль у повісті відіграють пейзажі?

5. Які фрагменти в розділі восьмому вас найбільше вразили? Вони сумні чи радісні?

6. Як ви вважаєте, чи кожна людина вміє співчувати й радіти за когось?

7. Що Михайликові заважало вчитися краще? Чи актуальною є ця проблема для сучасних учнів? Якими нині є типові причини невисокої успішності деяких школярів?

8. Визначте кульмінацію розділу восьмого повісті.

9. Якими словами батько Михайлика відреагував на хвилювання дружини щодо чобіт, без яких у холод не підеш до школи? Чи переконливими є, на вашу думку, його слова?

10. Поясніть, чому до М. Стельмаха «трепетно наближаються найдорожчі дні дитинства», коли в художніх творах він натрапляв на слово кирея. Чи маєте ви речі (одяг, старі іграшки, інші предмети), які не викидаєте, бо вони нагадують про якусь важливу історію чи подію або від них виникають певні асоціації? Чи легко з такими речами розставатися? Чому?

11. Як ви розумієте слова діда Дем’яна: «Будеш іти межи люди й вибивати іскри»? Сформулюйте свою думку 2-3 реченнями в зошиті.

12. Виразно прочитайте за ролями діалоги розділу восьмого повісті.

• Прочитайте розділ дев’ятий повісті й випишіть у зошит незрозумілі слова.

Розділ дев’ятий

Справи мої пішли вгору: у цьому ж навчальному році мене відзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечні слова, нахвилювавши ними себе й мене.

Удома батько здивувався успіхам свого отряхи 1 , заховав у підрізані вуса усмішку й сказав:

— Коли так, то хай буде не гірше. Наука наукою, а чоботи бережи. (. )

1 Отряха (діал.) — бешкетник, розбишака.

Цієї зими в нашому селі вперше заговорили про «тіатри». Що воно таке, ніхто не міг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли різні. (. )

(. ) Кілька днів у селі тільки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольці почали для вистави позичати в селян стільці, лампи, миски, чарки й навіть спідниці, з яких хитромудро мали виходити старосвітські широченні штани. Цю позичку комсомольці називали реквізитом 2 , а хтось із багачів пустив поголос, що це — реквізиція 3 . I деякі налякані жінки метнулись одбирати свої спідниці, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.

2 Реквізит — сукупність предметів, необхідних для вистави або кінозйомки.

3 Реквізиція — примусове вилучення державою майна у власника в державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна.

Для мене тоді слово театр бриніло й привабливо, і страшнувато: а що, коли й справді з темряви вискочить чорт? Але тоді цього не трапилося. Це сталося значно пізніше.

Отож село по-всякому, але з нетерпінням чекало вистави. I ось одного дня на стінах сільради, комнезаму, споживчого товариства та школи закрасувалися такі оголошення:

Сьогодні о сьомій годині вечора

вперше в нашому селі

буде показано лицедійство, тобто театр.

пшениці — чотири фунти,

яєць курячих — теж чотири,

жита — п’ять фунтів,

гречки, проса, гороху — шість фунтів.

Усі, усі — у театр.

Прочитавши таке, я спочатку зрадів, а потім скис: за що ж його купити квитка. Надіючись тільки на «а може», я підійшов до матері, але вона так поглянула на мене, наче я щонайменше з бовдура виліз, а далі почала глузувати:

— Дивіться, наш парубок театру захотів! Ще, чого доброго, й артистом захоче стати.

— Ні, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не піду, — заспокоїв матір. — Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте мені пашні?

— А потім що будемо робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушилися до нового врожаю, й отак згадувати тіатри? Он борошна в нас лишилося тільки на два-три заміси. Що ти на це скажеш? (. )

I все ж таки ввечері я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхід до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, і дві величезні макітри для яєць. Щасливці за натуру одержували в касира червоні з печатками папірці й гордо йшли в школу, а нещасливці, наче бджоли вічко, обсіли шкільні східці. Одні з них, такі як я, надіялися, що, може, пофортунить проскочити під столом касира, а другі — хоч заглянути у вікна, коли почнеться дивоглядія.

Ось на дверях з’явилася постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира він гукнув нещасливцям:

— Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи — пропустимо в театр!

— Я принесу, я ось осьдечки живу! — випередив усіх веснянкуватий Омелько.

— Неси! — наказав Гуменюк.

— А може, і сіна треба в театр? — обізвався я.

— Ні, поки що обійдемося без сіна, — підрізав секретар мою останню надію чесно ввійти в театр. (. )

Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярів, що юрмилися на східцях, і, висяваючи, як іскрами, усіма веснянками, радісно гримав:

— Та не товчіться, наче в мішку, дайте дорогу в тіатри!

Він зник у дверях, а я все зазирав і зазирав під стіл, чекаючи, коли ж ноги касира так відсунуться, щоб можна було проскочити поміж ними й ніжкою стола. I от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макітру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кінець столу. А я, затаївши подих, югнув під стіл і, наче ящірка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогін мені якесь одоробало гукнуло: «Тримайте його!» (. )

— Ти звідки такий вискіпався? — підхопивши мене під боки, запитав парубок.

— Он звідти, — невиразно промовив я. — Пустіть мене, дядьку, у театр.

— Чого захотів! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!

— Я вже знаю, де вони зимують. — жалісно заскімлив, бо не раз про це чув од дорослих.

— А куди Макар телят ганяє, теж знаєш? — уже з цікавістю покосував на мене парубок.

— I це знаю, — бадьоріше відповів я.

— Ну, а де роги козам правлять?

— А по чому фунт лиха?

— Це як на якому ярмарку, — посмілішав я.

Моя відповідь сподобалася любителю приказок, він засміявся і ще запитав:

— А чого ж ти не знаєш?

— Не знаю, що таке тіатри. Пустіть мене побачити.

— Ич який планетний — чого захотів?! (. )

Я не сказав би, що це були найкращі хвилини в моєму житті. Але вони відразу стали ще тяжчими, коли я під пильним наглядом опинився біля самого касира: назустріч мені з приступців розгонисто йшов дядько Себастіян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крізь землю, щоки мої запалали, а під повіками защеміли сльози. (. )

— Ти що, Андрію, хочеш робити з хлопцем? — не дивлячись на мене, запитав дядько Себастіян парубка.

— А що з ним робити: за хвіст — і на подвір’я! — засміявся Андрій.

— А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скільки воно там місця займе?

— Ну, коли Ви так думаєте, хай і він має свято, — погодився парубок.

Дядько Себастіян обернувся до касира:

— Олександре, дай хлопчакові контрамарку 1 , щоб не ганяли його, наче солоного зайця. — Далі він лише приторкнувся рукою до моєї голови й пішов у школу. Я знаю, чого дядько Себастіян не зупинився: він бачив, що мої сльози були на підході, а він мав делікатну душу.

1 Контрамарка — талон або записка, що дає право безплатно відвідати виставу в театрі, цирку тощо.

Олександр зміряв мене точнісінько таким поглядом, як міряють тих, що проскакують на дурничку в театр, і тицьнув клаптик паперу.

— А де ж контрамарка? — не підводячи голови, запитав я, бо хіба міг подумати, що таке велике й урочисте слово міститься на такій крихітці паперу, на якій не могла навіть викруглитись уся печатка.

— Оце вона і є. Біжи, тільки не займай нічийого місця — твоє стояче!

Затиснувши в руці контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гуділа, неначе вулик, сміялася та нещадно трощила насіння. (. ) Мене відразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нічого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалася пошита з ряден завіса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з підземелля, почувся сміх. Я оглянувся. Хто ж це міг збиткуватися наді мною? Але ніде нікого. Та досить було підвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, і знову підземелля вибухло писклявим реготом. Може, це і є та нечиста сила, що діє в театрах? Мені стало страшнувато. Я трохи відійшов від сцени, а в цей час хтось із підземелля прошепотів:

— Михайле, залазь до нас, тут безпечніше: перевіряти не будуть.

Я трохи пригнувся й у дірі під сценою побачив своїх однокласників Софрона, Віктора, Уляна та Григорія. Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги. Виявляється, отряхуваті хлопці, щоб побачити театр, ще вдень, після уроків, забилися під сцену й там, терплячи незручність і голод, дожидалися вистави.

— А мати вже тебе по всьому селі розшукувала, — нахилився я до Софрона.

— З дубцем чи без нього? — зажадав уточнення школяр.

— Усе одно тепер буде вдома після театру ще один театр, — спохмурнів хлопець, а далі запитав: — У тебе часом нічого нема їсти?

— Є пряжений горох.

— О! — тільки й вирвалось у хлопців. Вони відразу накинулися на мій горох, і незабаром під сценою обізвався безтурботний сміх і дружна робота щелеп.

Та ось загойдалася і почала підніматися вгору завіса. Усе в школі притихло. Друзі повилазили з-під кону та посідали на підлозі біля ніг дорослих. Ось на сцені заговорили артисти, і заговорив зал: мало не всі почали вгадувати, хто ж саме грає ту чи іншу роль.

— Їй-бо, це не дід, а Явтух, — хтось радісно пізнавав артиста.

— Теж сказав! Як би Явтух зміг отак постаріти? — не йняв віри другий голос.

— А вони, артисти, і старість вигадують: з пачісок 1 наліплюють каруком 2 бороду й вуса, — розважливо пояснював третій. — Старість легше вигадати, ніж молодість.

1 Пачіски — рештки, відходи при чесанні, переробці вовни, льону, бабовни й т. ін.

2 Карук, карюк — вид столярного клею.

— Ні, це не Явтух: у нього ж голос дзвінкіший, — говорив четвертий.

— Дурний, він же грає.

— Давайте краще запитаємо його. Явтуше, це ти чи ні? — летить через голови запитання артисту.

I раптом дід, що по ходу п’єси мав журитися, од такого запитання пирснув, прикусив губу, а далі так почав сміятися, що в нього спочатку полетіли на сцену вуса, а потім і борода. Від цього лицедійства всі глядачі вибухнули реготом і так почали вигойдуватися на дошках, що ті затріщали, а одна зламалася. Ті, хто сидів на ній, попадали на підлогу — і театр став ще веселішим. Лиш одному суфлеру чогось не догодила людська радість. Він вискочив зі своєї будки, як Пилип з конопель, і почав кричати: «Завіса! Завіса!» Чого йому було шкода, щоб усі вдосталь насміялися за свою пашню?

Після того як завіса вдруге піднялася, глядачі знов угадували артистів і мали від цього неабияке вдоволення. Усім припала до серця й картина, де парубок біля криниці обнімав дівчину. Правда, дівчата в залі трохи засоромилися від такого лицедійства й посхиляли голови. Зате парубки аж підросли на лавах, а далі почали гукати до закоханих, щоб вони поцілувалися. Але в ті часи молодь у нас прилюдно не цілувалася ні на вулиці, ні в п’єсі, хоча там, як я незабаром довідався, і стояло дрібненькими літерами: «Цілуються».

А от коли в останній дії чоловік почав убивати жінку, усі захвилювались і стали гримати, а далі й погрожувати артисту. Але необачний не послухався голосу маси й так ударив дружину, що вона впала біля столу. Зал зойкнув дівочими голосами, а кілька парубків кинулися на сцену бити й в’язати вбивцю. Та його врятував суфлер. Він, як ошпарений, перекинувши будку, вилетів з-під кону й не своїм голосом знову закричав: «Завіса! Завіса!»

— Яка там завіса, коли тут людей убивають! — обізвався від вікна якийсь басогласий чоловік.

Тоді суфлер обернувся до зали й, розмахуючи руками, як млинком, почав совістити людей — і що вони за народ! Коли купуєш квиток у революційний театр, то треба знати, що там не допускають кровопролиття навіть до елементів 3 , а не те що до безщасної жінки, яка в минулу епоху мала самі тільки пригнічення. А далі він обернувся до артистки й наказав їй устати. Вона встала, обтрушуючи пил із спідниці, засміялась од такого однодушного співчуття й уваги, і в залі теж усі почали сміятися та плескати в долоні.

3 Елементи (розм.) — про людину з негативними рисами.

П’єса пройшла з таким успіхом, що після завіси глядачі кинулися на сцену й почали, не жаліючи рук, підкидати своїх перших артистів. Такого єднання глядачів і митців я чогось потім не бачив навіть у столичних театрах. Та й переживали, сміялися і плакали в нас щиріше, ніж будь-де. (. )

(. ) Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворі загуркотів віз, як заскрипіла наша хвіртка, обізвалася радісно качка, загупали швидко кроки, забряжчали одні й другі двері, і на порозі, наче весняночка, стала розрум’янена й осяйна Мар’яна. На її новенькому кожушку в петельці погойдувалося два перших підсніжники.

— Добрий день і доброго здоров’я вам у хату! — приклавши руку до грудей, низько вклонилася вона батьку-матері й мені.

— Доброго здоров’я, Мар’янко, дитино, — дрогнув голос у матері.

Ми всі зрозуміли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дівчина.

Мар’яна притулилася до матері, щось зашепотіла їй, і на материних віях заблищали сльози.

— Не плачте, тіточко, бо я сама розплачуся, — сміючись, заплакала Мар’яна.

— Який же він, твій місяць?

— Отакої! Невже Ви його влітку не бачили, коли він до мене у Ваш садочок приходив? — здивувалася дівчина.

Мати вибачливо всміхнулася:

— Ти тільки шепотіла мені про свого козака, а показати забулася.

— То вийдіть — погляньте, — кивнула головою на вікно. — Сидить собі на возі й так пишається, що далі нікуди, — і вже тихо, тільки матері сказала: — Він княгинею і зіронькою називає мене.

— Ти й справді зіронька, — витирає мати рукою очі. — А як він тобі?

— Чогось і судженим, і наче батьком здається, — пошепки сказала Мар’яна.

— Та що ти? — здивувалася мати.

— Це, напевне, тому, що я і не пам’ятаю свого тата. А ще до того мій Максим у самого Котовського кіннотником був і так шаблею орудував, що навіть ордена заробив.

— Ордена?! — радісно скрикнув я.

— Атож! — гордовито сказала Мар’яна, а далі нахилилася до мене й поцілувала в щоку. — Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радість, бо вже нескоро, нескоро побачимося. I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усі знали, які то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!

Смуток і жаль перехопили мені горло. Я нескоро-нескоро зумів сказати:

— Ти приїжджай до нас, Мар’яночко, бо ми всі дуже любимо тебе.

— Як буде нагода. Прощавай, дорогий, — вона ще раз цілує мене й виходить із хати.

На вулиці стоять запряжені коні. Молодий горбоносий парубок у шинелі красиво повертає голову до нас і приязно усміхається. Батько першим підходить, здоровкається з ним.

— Зумів же ти, парубче, назоріти дівчину. Довго таку треба було попошукати.

— А я таки й довго шукав її. Три роки в сідлі проїздив. Тому доля і нахилилася до мене, — сердечно говорить парубок і простягає руку молодій: — Сідай, Мар’яно.

Дівчина проворно вискакує на підводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.

Біля тину, з торбинкою через плече, непомітно стала Люба. I в неї теж чогось висявають очі.

— Молода? — підводить голову на Мар’яну.

— Молода, — дивуюся, як про це відразу могла довідатися Люба.

— Ой, це так славно! — радіє дівчина, не розуміючи, як мені важко прощатися з Мар’яною.

— Прощайте, люди добрі, — торкнувся рукою шапки молодий і трусонув віжками. Коні вдарили з копита, і під ними задзвеніла й бризнула соком березнева земля. (. )

— Якою буде її доля? — не знати в кого, чи в сонця, чи в землі, питається мати.

А ми з Любою, узявшись за руки, ідемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишилися на березневій дорозі.

I враз угорі над моїм смутком обізвалися бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо з них вилітають лебеді й натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.

I хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі.

А лебеді летять. над моїм дитинством. над моїм життям.

1. Коли мати дізналася про успіхи Михайлика в школі, то вона

• А зраділа
• Б зажурилася
• В здивувалася
• Г похвалила сина

2. Словами бачив, що мої сльози були на підході, а він мав делікатну душу описано

• А однокласника Софрона
• Б касира Олександра
• В Миколу Гуменюка
• Г дядька Себастіяна

3. Наречений називає кохану Мар’яну

• А милою і дорогою
• Б княгинею і зіронькою
• В королевою і голубкою
• Г принцесою і ластівкою

4. Яке враження справив на вас останній розділ повісті?

5. Неграмотне вживання яких слів створює комічний ефект у творі? Чи доводилося вам або вашим знайомим свого часу через неточність у слововживанні чи у звучанні слова потрапляти в комічні ситуації? Які це були слова?

6. Знайдіть і прочитайте діалог між Михайликом та Андрієм. За допомогою яких мовних засобів письменник досягнув комічного ефекту?

7. Чому дядько Себастіян не зупинився біля Михайлика, коли допоміг йому потрапити на виставу? Про яку рису вдачі цього чоловіка свідчить така поведінка?

8. Прощаючись, люди здебільшого зичать одне одному всього найкращого. Що побажала Мар’яна Михайликові на прощання? Прокоментуйте цінність такого побажання.

9. Що символізують слова, якими називає наречений Мар’яну?

10. Прочитайте перше й останнє речення повісті. Який є зв’язок між цими рядками, назвою твору та його змістом.

11. Доберіть заголовок до кожного розділу повісті.

12. Поміркуйте, про які загальнолюдські цінності йдеться в повісті «Гуси-лебеді летять. ». Чи змінюються загальнолюдські цінності з плином часу?

• 1. Складіть цитатну характеристику Михайлика (портрет, вчинки, поведінка, мовлення тощо).
• 2. Знайдіть і перечитайте ті уривки повісті, у яких зображено звичаї та традиції українців. Яке значення для вас мають національні звичаї та традиції? Дайте розгорнуту письмову відповідь на це запитання (1 с.).

Теорія літератури

Автобіографічний твір

Автобіографічним (з грецьк. сам, життя, пишу) називають твір, головним героєм якого є сам автор.

Читаючи повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять. », ви розумієте, що автор описує своє дитинство. Підсилює це відчуття розповідь від першої особи: «Я уважно слухаю діда й раптом страхаюся. » Письменник веде розповідь то в теперішньому, то в минулому часі — від цього читач уявно ніби переноситься з колишнього в сьогодення. М. Стельмах наповнює твір фактами вже теперішнього часу, коли пише повість, — це теж одна з ознак автобіографічного твору.

До речі, автобіографічні твори — важливе джерело відомостей про видатних письменників і про духовне життя суспільства певної доби. Т. Шевченко про це сказав: «Історія мого життя — частина історії моєї батьківщини». Але не потрібно сприймати все зображене в такому творі як те, що дійсно сталося, адже письменник завжди використовує домисел.

Як літературний жанр автобіографічні твори дуже поширені й мають давню історію. У світовій літературі вони відомі ще з часів Юлія Цезаря, а в українській — починаються з «Повчання дітям» Володимира Мономаха, про яке ви дізнаєтеся в 7 класі на уроках історії України.

Запам’ятайте!

Що таке символ? «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (Київ, 2001. — С. 1121) подає чотири значення цього слова, оскільки символи є різні: наукові, релігійні та мистецькі. Повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять. » — художній твір, тому й з’ясуємо, що таке символ у літературі.

Символ (з грецьк. знак, прикмета) — це умовне позначення предмета, поняття, явища, процесу; художній образ, що відтворює певну думку, ідею, почуття. Наприклад, калина — символ вогню, сонця; безперервності життя, роду українців. Символом може бути й людина. Скажімо, Т. Шевченко — символ України; цілого народу, його плоті та крові; голосу України; істинно народного поета; перемоги українського народу над фізичним і духовним кріпацтвом; нездоланності України; невмирущої слави. Символ має як загальнолюдський, так і національний характер.

Символічною є і назва автобіографічної повісті М. Стельмаха. Лебеді, які щороку відлітають на зиму в теплі краї, а потім повертаються, символізують плин життя — пройшов ще один рік. Вони також означають щасливе дитинство, чистоту та відродження. Пригадайте, як у розділі першому дід розповідає про цих благородних птахів: «От і принесли нам лебеді на крилах життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю». Ця повість має багато й інших символів: це й барвінок, і Богородиця, і земля, і чоботи.

Повне тлумачення символів ви можете знайти в «Словнику символів» (за загальною редакцією О. Потапенка й М. Дмитренка) чи в інших джерелах.

1. Ознаки автобіографічного має твір

• А «Захар Беркут» І. Франка
• Б «Євшан-зілля» М. Вороного
• В «Казка про яян» Е. Андієвської
• Г «Мені тринадцятий минало. » Т. Шевченка

2. Лебеді в повісті М. Стельмаха символізують

• А свободу й мистецтво
• Б життя перелітних птахів
• В плинність людського життя
• Г честь, силу духу й волю до життя

3. Символом у повісті «Гуси-лебеді летять. » є

4. Які твори називають автобіографічними?

5. За якими ознаками можна зробити висновок, що повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять. » автобіографічна?

6. Які автобіографічні твори вам доводилося читати раніше? Які автобіографічні фільми ви бачили?

7. Чи можна вірш Т. Шевченка «Заповіт» вважати автобіографічним? Доведіть свою думку.

8. Що таке символ?

9. Що символізують калина, чайка й тополя у творах усної народної творчості?

10. Яка з ілюстрацій до повісті «Гуси-лебеді летять. », на вашу думку, найбільш вдала? Чому саме вона?

11. Згадайте якомога більше слів-символів із творів усної народної творчості й запишіть їх у зошит.

12. Згадайте, що таке кирея. Поміркуйте, чи можна це слово вважати символом. Якщо так, то що воно символізує?

• Випишіть із повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять. » слова-символи (Богородиця, барвінок, земля, чоботи та ін.) і розкрийте їхнє символічне значення; скористайтеся «Словником символів» чи іншими джерелами.